Лі Бо 李白

був родом з теперішньої провінції Сичуань.
Китайські біографи зображують Лі Бо

геніальним безумцем, який черпає своє натхнення в келиху з вином, у товаристві інших поетів

те він обрав незвичайний шлях для молодої людини його покоління:

не складав іспитів, пішов з дому, жив осторонь від людського житла, мандрував, захоплювався лаоською самотністю.

свого палацу і нагородив званням ханьлінь.
Через три роки Лі Бо

залишив столицю заради нових подорожей і зустрічі з поетами Ду Фу, Гао Ші та іншими.

Лі Ян-біна. Лі Бо залишив людству понад 900 віршів.

мандрівників, захищав знедолених і відчував себе переможцем, який не знає

перешкод.

Інші поети засмучувалися невдачами, ремствували на буденні негаразди. Лі Бо ще в юнацькому віці відкинув від себе ці дріб'язкові тривоги й жив у безперервному поетичному горінні, опановував у самому собі цілий світ і тому не страшився самотності.

упевнений у своїй місії поета-пророка, поета-вчителя, і вона вимагала від

нього повної самовідданості.

і тіні пихатості: його поглинають людські турботи, він дає людям

втіху, освічує їх, вчить співчуттю

Ліричні мотиви Лі Бо властиві для всієї давньокитайської поезії. У поезії Лі Бо, видатного стиліста свого часу, це - оспівування вина, квітів, місяця, дружби, природи в цілому.

а охоплював велику країну з неоднаковими умовами життя в різних

її куточках. Поет, який усе частіше був державним чиновником, і своєю службою, і творчістю змушений був брати участь у житті країни.

ліричну поезію. Вона продовжила й розвила великі досягнення минулого й

піднялася на небувалу височінь.

- все це існувало й розвивалось у китайській поезії з

давніх-давен, і все це набувало протягом століть нову забарвленість.

У русі поезії від піднесеності до повсякденності й конкретності відобразився той генеральний напрямок поезії танського часу, на якому були досягнуті найбільші її перемоги.

воды ее дивной –
Иной, чем у тысячи рек.

Разрешите спросить

Про Синьань, что течет вдалеке:

Так ли камешек каждый
Там видит на дне человек?

Отраженья людей,
Словно в зеркале светлом, видны,

Отражения птиц –
Как на ширме рисунок цветной.

И лишь крик обезьян,
Вечерами, среди тишины,

Угнетает прохожих,
Бредущих под ясной луной.

это здесь иней лежит на полу. Голову поднял – взираю

на горный я месяц; Голову вниз – я в думе о крае родном.

ВАН ЛУНЮ

Ли Бо уже в лодке своей сидит,
отчалить ему пора.
Вдруг слышит, как кто-то на берегу
поет, отбивая шаг.
И Озера Персиковых Цветов –
бездонной пучины глубь –
Не мера для чувства, с каким Ван Лунь
меня провожает в путь!

СТРУЯЩИЕСЯ ВОДЫ

В струящейся воде
Осенняя луна.
На южном озере
Покой и тишина.
И лотос хочет мне
Сказать о чем-то грустном,
Чтоб грустью и моя
Душа была полна.

ветви
И хвоя густая пышна.

Вершина ее
Под летящим звенит ветерком,

Звенит

непрерывно,
Как музыка, ночью и днем.

В тени, у корней,
Зеленеет, курчавится мох,

И цвет ее игл –
Словно темно-лиловый дымок.

Расти ей, красавице,
Годы расти и века,

Покамест вершиной
Она не пронзит облака.

на пик Пяти Стариков,
На Лушань, на юго-восток.

Он поднимается в

небеса,
Как золотой цветок.

С него я видел бы все кругом
И всем любоваться мог...

Вот тут бы жить и окончить мне
Последнюю из дорог.

СМОТРЮ НА ВОДОПАД В ГОРАХ ЛУШАНЬ

За сизой дымкою вдали
Горит закат,
Гляжу на горные хребты,
На водопад.
Летит он с облачных высот
Сквозь горный лес –
И кажется, то Млечный Путь
Упал с небес.

Ночую в покинутом храме.
К мерцающим звездам

Могу прикоснуться рукой.
Боюсь разговаривать громко:
Земными словами
Я жителей неба
Не смею тревожить покой.

О ТОМ, КАК ЮАНЬ ДАНЬЦЮ ЖИЛ
ОТШЕЛЬНИКОМ В ГОРАХ

В восточных горах
Он выстроил дом
Крошечный –
Среди скал.
С весны он лежал
В лесу пустом
И даже днем
Не вставал.
И ручейка
Он слышал звон
И песенки
Ветерка.
Ни дрязг и ни ссор
Не ведал он –
И жить бы ему
Века.

воду –
Они склоняются
Под ветерком.
Они свежи,

как снег,
Среди природы
И, теплые,
Дрожат перед окном.
А там красавица
Сидит тоскливо,
Глядит на север,
На простор долин,
И вот –
Она срывает ветку ивы
И посылает – мысленно.

ВЕСЕННИЕ ДУМЫ

У вас еще зеленеют едва
Побеги юной травы,

А у нас уже тополь ветви склонил,
Тяжелые от листвы.

Когда ты подумаешь, государь,
О дальнем ко мне пути,

У меня, наверное, в этот день
Разорвется сердце в груди.

Весенний ветер я не зову –
Он не знаком со мной, –

Зачем же в ночи проникает он
Под газовый полог мой?

вместо зубов,
Пасть откроет – и светится он.

Ни луны и

ни солнца
Туда не доходят лучи,

Только северный ветер
Свистит, свирепея, в ночи.

Только снежная вьюга
Бушует недели подряд,

И громадные хлопья
На древнюю башню летят.

Я тоскую о муже,
Воюющем в диком краю, –

Не смеюсь я, как прежде,
И песен теперь не пою.

Мне осталось стоять у калитки
И думать одной:

Жив ли мои господин
Далеко – за Великой стеной?

Взял он меч, чтоб дракона
Сразить – и рассеять туман.

Мне оставил на память
Обтянутый кожей колчан.

Две стрелы с опереньем
Оставил он мне заодно,

Но они паутиной и пылью
Покрылись давно.

Для чего эти стрелы,
Колчан, что висит на стене,

Если ты, господин,
Никогда не вернешься ко мне?