Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна

в Києві в сім'ї відомого письменника, драматурга і громадського діяча Михайла Петровича Старицького та Софії

Віталіївни Старицької — рідної сестри композитора Миколи Лисенка.

гімназистки видавали рукописний журнал, до якого Любмила Михалівна і написала

свій перший твір – «За Україну» і, на додаток, декілька сатиричних віршів про директрису і її чоловіку, що гарно показало іі справжній характер.

період почала брати активну участь у роботі літературного гуртка “Плеяда”.
У

роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Відвідала на засланні Михайла Грушевського. По життю і в своїх творах дуже яскраво виражала свій патріотизм, можли через що і в квітні 1917р. Була обрана до Центральної Ради.
У травні 1917 року брала участь у заснуванні Товариства (комітету) «Український національний театр», входила до його президії.

які й до наших днів вивчаються у школах і ставлять

п’єси у театрах, такі як:
«Гетьман Петро Дорошенко» (1908)
«Крила» (1913)
«Останній сніп» (1917)
«Розбійник Кармелюк» (1926)
«Іван Мазепа» (1927).
Як можно побачити усі твои писалися на теми Незалежності Укаїни і заклику до боротьби.
(На той час твори були заборонені для друку).
Також активно займалася перекладами іншомовних творів, бо знала англіську, італійську, тощо.

обтяжена репресіями, неодноразово була ув’язнена, через свою активну політичну діяльність.

У в’зницях над письменницею велися допити за принадлежністтю до Спілки визволення України.
У 1936–1941 роках жила у Києві.
20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезли вантажівкою до Харкова. Тут її звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм у телячому вагоні до Казахстану. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
У серпні 1989 року Людмила Михайлівна разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові посмертно реабілітована пленумом Верховного Суду УРСР.