Педагогічна творчість як предмет педагогіки творчості

Закони і принципи педагогіки творчості.
Поняття про педагогічну творчість. Базові поняття

педагогічної творчості, їх сутність.
Специфічні риси та принципи педагогічної творчості.

Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.]; За ред.

І.А. Зязюна. – 2-ге вид., допов. і переробл. – К.: Вища шк., 2004. – 422 с. – С. 27-40.
Пихтіна Н.П. Педагогічна творчість: навч. посіб. / Н.П. Пихтіна. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2012. – 175 с. – С. 31-47.
Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості: Підручник / С.О. Сисоєва. – К.: Міленіум, 2006. – 346 с. – С. 78-87, 92-116.

Людину формує передусім життєвий досвід. Виховання й навчання облагороджують

людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов’язок дорослих – дати можливість дітям учитися (Демокріт)

Людський досвід є явищем суб’єктивним, “людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснуввання неіснуючих”. “Освіта не дає паростків у душі, якщо вона не проникає до значної глибини” (Протагор)

й пізнавати саму себе, мета – самопізнання і моральне самовдосконалення

(Сократ)

Забезпечити виховання характеру й розуму особистості, а також релігійне, моральне й національне виховання молоді. “Тіло людини тісно пов’язане з душею, але в тій сполуці першість треба визнати за душею, бо вона надає тілу прикмет шляхетності” (Платон)

ідею всебічного гармонійного розвитку молоді.
У людині бачив

тіло і душу. Трьом видам душі відповідає три сторони виховання: рослинній – фізичне, тваринній – моральне, розумовій – розумове. Всі сторони виховання пов’язані між собою, але фізичне є передумовою розумового, джерелами морального є природні задатки, розвиток навичок, розум.

В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Теорія особистості Августина (354-430 рр.) стає

теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі. Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього Середньовіччя: Бог – світ – людина.

здатністю творити світле й прекрасне. Навчання має бути легким, приємним,

враховувати інтереси дітей, розвивати їхню активність і самостійність (Еразм Ротердамський)

Освіта має розвивати розум учня, самостійність його думки, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів. Виховання – засіб для виявлення, розвитку й удосконалення того, що дала людині природа (Мішель Монтень)

– гуманізм, віра у великі можливості людини, педагогічний оптимізм.

Пансофізм Я.А. Коменського – вчення про те, що узагальнені знання, здобуті людською цивілізацією, мають бути донесеними через школу засобами рідної мови.
Розвиток усіх здібностей слід починати якомога раніше, але для цього потрібна природовідповідна методика і сприятливе середовище.
Здібності дітей розвиваються успішніше, якщо їхнє навчання виходить за межі їхніх можливостей.

ПРО ТВОРЧІСТЬ
Ж.-Ж.Руссо вважав,

що на дитину впливають три фактори виховання – природа (розвиває здібності й почуття), люди (вчать, як ними користуватися) і суспільство (предмети й події збагачують досвід). Усі разом вони забезпечують розвиток дитини. Найкраще виховання – це самостійне накопичення життєвого досвіду.

Й.Ф. Гербарт уперше в історії обґрунтував ідею розвиваючого навчання. У процесі виховуючого навчання дітей велике значення має розвиток у них шести видів багатостороннього інтересу: емпіричного (до навколишнього світу), екскулятивного (до речей і явищ), естетичного, симпатичного (до близьких), соціального (до всіх людей), релігійного.

частину природи, нею народжувану, як “мікрокосм”, що несе в собі

закони “макрокосму”, тобто життя в цілому.
Метою виховання має бути підготовка “істинної”, вільної людини, розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, яка була б здатна жити й боротися.

особистості взаємодіють, з одного боку, органічна спадковість, що визначає її

біологічний розвиток, а з другого, як головна й основна сила, – історична наступність.
“Великий розум не переходить у спадщину, як і широка вченість або широкий досвід; хоч дитина й може одержати у спадщину щасливу і сильну нервову організацію, що сприятиме набуттю знань і утворенню великого розуму, але такий щасливий спадкоємець може скористатися своєю спадщиною, а може і зовсім не скористатися нею або змарнувати її на дрібниці”.

спонукальною силою пізнання світу людиною виступають її потреби.
С. Френе –

представник “прогресивної педагогіки”. Основним принципом створеної ним “нової школи” є здійснення навчання через самодіяльність учнів. Основна форма цієї самодіяльності – вільний виклад ними своїх вражень і думок.

М. Монтессорі – теорія спонтанного розвитку дитини, самовиховання й самоосвіти.
Р. Штайнер – засновник вальдорфської школи, в основу якої покладена антропософія – усвідомлення своєї людяності. Це шлях пізнання, який намагається привести у відповідність духовне в людині до духовного у Всесвіті. Формула: не завантажуй пам’яті учня, а розвивай здатність відчувати, творчо діяти, бачити й чути Природу,формуй художній смак.

закономірності формування творчої особистості, розвитку та саморозвитку її творчих можливостей

в процесі освіти та навчання; створення психолого-педагогічних умов для прояву творчого потенціалу особистості в суспільно-корисних та індивідуально-значущих для неї видах життєдіяльності
(С.О. Сисоєва).

людини, спрямована на пізнання та перетворення дійсності, створення нових, оригінальних

предметів, витворів тощо, які ніколи ще не існували, з метою вдосконалення матеріального та духовного життя суспільства (педагогічний словник);
процес створення, відкриття нового, що раніше для певного конкретного суб’єкта було невідомим (В.О. Моляко).

діяльність комбінаторна; діяльність, результатом якої є не відображення існуючих у

досвіді людини дій і вражень, а створення нових образів чи дій (Л.С. Виготський);
вихід за межі заданого, рух у креативному полі (Д.Б. Богоявленська).

та практики виховання і навчання (педагогічний словник);
особлива галузь педагогічної науки,

яка займається виявленням закономірностей формування творчої особистості (В.С. Шубинський);
вивчення педагогічного досвіду, педагогічної майстерності педагогів і їх роботи зі самовдосконалення (Ю.П. Азаров, А.Д. Демінцев, І.А. Зязюн, Л.М. Лузіна та ін.)

завдань, збагачення теорії й практики виховання і навчання; діяльність, що

спрямована на постійне вирішення цілого ряду навчально-виховних завдань в обставинах, які змінюються, під час якої педагог виробляє і втілює у спілкуванні з дітьми оптимальні, органічні для даної педагогічної індивідуальності нестандартизовані педагогічні рішення, опосередковані особливостями об'єкта-суб'єкта педагогічного впливу (Термінологічний словник).

розвитку;
співтворчий характер суб’єктів педагогічної взаємодії;
можливість суб’єктивної новизни й оригінальності процесу

і результату;
обмеженість творчої діяльності педагога і дитини в освітньому процесі часом;
вплив на педагогічну творчість педагога багатьох факторів, які важко передбачити.