Друкарство, графіка доби бароко в Україні

містах:
Київ (друкарня Києво-Печерської Лаври);
Львів;
Чернігів (друкарня Єлецького монастиря);
Новгород-Сіверський (Спасо-Преображенський монастир);
Почаїв.
Поряд зі

стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619), Михайло Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII столітті царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII століття, говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 книгодрукування українською мовою занепало.

книжок;
Острозька (1574—1595 рр.) — 18 книг;
Київська (1615—1630 рр.) — 40

книг;
Значну частина – це монументальні твори на 500—1500 сторінок.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574—1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927 друкарських аркушів.

література та віршовані твори.

складала церковно-службова література.
«Служебник»;
«Псалтир»;
«Номоканон»;
«Тріодь»;
«Акафіст».

вчительне” (1637 р.) — збірник повчань у недільні дні, вибраних

із творів Іоана Златоуста.
Діячі київського гуртка переклали та відредагували “Бесіди Іоана Златоуста на 14 послань св. ап. Павла” (1623 р.) та “Бесіди Іоана Златоуста на дії св. апостолів” (1624 р.).
Видання богословських книг було одним із засобів боротьби проти католицизму і уніатства.

Навчальна книга: “Лексікон старослов'янський”

особливо богословські твори, видавались форматом «в аркуш». Такі книги мали

парадний вигляд, а, отже, коштували дорого. Книги, розраховані на більш масовий вжиток («Часослов», «Псалтир», «Лексикон»), віршована література друкувалась в піваркуша.

Лаврські видання починались з титульного аркуша, прикрашеного гравюрами на сюжет книги.

Крім назви книги, на ньому зазначалися рік і місце видання. Зі зворотньої сторони вміщували герб меценатів друкарні і вірші, які тлумачили геральдичні знаки. Як правило, книги супроводжувались передмовами, присвятами, післямовами.

ст. Їх поява була пов'язана із зростанням національної самосвідомості українського

народу й розгортанням його визвольної боротьби проти польського панування на українських землях. Більшість із них присвячена Визвольній війні українського народу середини XVII ст.

Авторами літописів виступали найбільш освічені представники козацької старшини, причому прізвища деяких із них досі точно не встановлено.

до 1621 року:
Львівський літопис;
Межигірський літопис;
Хмільницький літопис.
Козацькі літописи:

Самовидця - про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський;
Григорія Грабянки - 1710, про події від виникнення козацтва до 1709;
Самійла Величка - 1720, про події в Україні 1648 — 1700.

війну українського народу 1648 — 54, а й подається економічна,

політична, і культурна, характеристика країни, змальовується міжнародне становище у Європі та Азії у зв’язку з подіями 1648 — 54, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін.

виникла потреба ілюструвати друковані видання. У тематиці важливе місце займала

гербова емблематика, а також панегіричні композиції. Як і в бароковій літературі, в графіці популярними були різні панегіричні тези. У центрі панегіричної гравюри майже завжди був ідеалізований образ когось із духовної чи світської знаті. Урочистість, декоративне багатство таких творів мали служити піднесенню суспільного престижу того, кому присвячено панегірик.

Йосип Гочемські.