Музика і театр Київської Русі до XV ст

класу
Корягіна Єлизавета

рис українського народу[1], музичні традиції на території сучасної України сягають

прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).
На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато

з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.
Самобутній національний стиль найбільше повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.

Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється

архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

обжинкові та ін. Цей тип фольклору є
Родинно-обрядові та побутові— весільні,

жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.
Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;
Історичні пісні і думи
Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;
Ліричні пісні та балади.

явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури.

Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський(мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:
«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».

займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний

та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.
Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та

обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).

обрядів, ігор.

зображені на фресках Софійського собору в Києві датованих 1037 роком.
Маски

скоморохівзі шкіри, знайдені у Великому Новгороді, Державний історичний музей, Москва.

- слово йде від грецької . skōmmarchos, тобто «майстер жарту»,

а слово складене з двох частин skōmma « жарт, глузування» и archos « начальник, майстер».
За другою - це запозичення з арабської - де mascara це і «жарт», і «блазень».
Скоморохи («веселі люди») розважали народні маси співом, дотепами, музикою, танцями, драматичними сценками, акробатикою, дресированими тваринами, користуючись у виступах масками (машкари) та втягуючи у гру глядачів.

виконуваних в масках і «платті скомороха» під акомпанемент гудка, гусель,

балалайки, домри, волинки, бубна. За кожним персонажем був закріплений певний характер і маска, які не змінювалися роками.

В той час скоморохи почали об'єдуватися у «ватаги» ( приблизно

по 70 — 100 осіб ) через переслідування з боку православної церкви и царя, що вважали їх «бісовими ігрищами». Окрім скоморошества, ватаги мандрівних акторів часто підробляли крадіжками. У 1648 и 1657 роках В Московії архієпископ Никон домігся указів про повну заборону скоморошества.
Скоморохи були також при дворах князів і вельмож. Скоморохи прославляли земні радощі, протиставляючи їх православній аскезі, чим викликали вороже ставлення до себе церковної і світської влади. Деякі традиції Скоморохів перебрали придворні блазні, штукарі на дворах вельмож. У кінці 16 століття мистецтво Скоморохів проникло у вистави церковно-шкільного театру, а далі розвивалося в балаганах, лялькових та інших театрах.
У 18 ст. запровадження західноєвропейських театральних традицій витіснило скоморохів на узбіччя тогочасної культури і призвело його до занепаду як культурного явища.