Сатурн

навколо своєї осі (з періодом — 10,23 години), навколо Сонця обертається

за 29,46 земних років на середній відстані 1427млн км.
Екваторіальний діаметр верхньої межі хмар — 120 536 км, а полярний на
кілька сотень кілометрів
менший. Його маса
у 95 разів більша за
масу Землі, магнітне
поле потужніше в
тисячу разів.

Опис Сатурна

шаром рідкого водню. Має товстий шар атмосфери, в якій міститься 94%

водню і 6% гелію (за об'ємом).
На відміну від Юпітера, смуги на Сатурні доходять до дуже високих широт — 78 градусів. Спостерігається величезне овальне утворення розміром із Землю, розташоване недалеко від північного полюса, назване Великою Білою плямою, виявлено кілька плям меншого розміру. Через більшу,
ніж на Юпітері швидкість пото-
ків, ці ураганні вихори
швидко згасають і перемішую-
ться зі смугами.
Швидкості зональних вітрів
поблизу екватора сягають
400–500 м/с, а на широті 30 гра-
дусів — близько 100 м/с.

що через низькі температури в надхмарній атмосфері, де пари аміаку виморожуються, утворюється

шар густого туману, який ховає структуру поясів і зон, тому на Сатурні вони помітні не так чітко, як на Юпітері.

Юпітер

Сатурн

гіпотезою «контракції», склад Сатурна, подібний до Сонця (велика частка водню),

і, як наслідок, малу густину можна пояснити тим, що під час формування планет на ранніх стадіях розвитку Сонячної системи в газопиловому диску утворилися масивні «згущення», що дали початок планетам, тобто, Сонце і планети формувалися однаково. Ця гіпотеза не може пояснити відмінності у складі Сатурна і Сонця.

Гіпотеза «акреції» стверджує, що утворення Сатурна відбувалося у два етапи. Спочатку протягом 200 мільйонів років формувалися тверді щільні тіла на зразок планет земної групи. У цей час з області Юпітера і Сатурна було дисиповано частину газу, що в подальшому зумовило різницю в хімічному складі Сатурна і Сонця. Другий етап розпочався, коли найбільші тіла досягли подвоєної маси Землі. Протягом декількох сотень тисяч років тривала акреція газу на ці тіла з первинної протопланетної хмари. На другому етапі температура зовнішніх шарів Сатурна сягала 2000 °C.

менший, ніж біля Землі. Температура на нижній межі хмар Сатурна

становить 150 К. Однак, тепловий потік від Сатурна вдвічі перевищує потік енергії, яку Сатурн отримує від Сонця. Джерелом цієї внутрішньої енергії може бути енергія, що виділяється за рахунок гравітаційної диференціації речовини, коли важчий гелій повільно занурюється в надра планети.
«Вояджери» зафіксували ультрафіолетове випромінювання водню в атмосфері середніх широт і полярні сяйва на широтах вище 65 градусів.

Вони помітні без особливих проблем із Землі. Є імена й

у більш слабких кілець — D, E, F. При ближчому розгляді, кілець виявляється безліч. Між кільцями існують щілини, де немає часток. Та з щілин, яку можна побачити в середній телескоп із Землі (між кільцями А и В), названа щілиною Кассіні.
У ясні ночі з гар-
ними телескопами
можна побачити
менш помітні
щілини.

Сонячної системи. На тих відстанях від планети, на яких обертається

велика частина часток кільця, виникнення супутників неможливо через гравітаційний вплив самої планети, що руйнує усі більш-менш великі тіла. Частки кілець багаторазово зіштовхуються, руйнуються і злипаються знову.

було висловлене припущення, що планету оточують хмари газу. Через кілька

десятиліть Гюйгенс за допомогою вже більш досконалих інструментів визначив, що це було кільце. Звичайно ж, рівень розвитку астрономії тоді не дозволяв більш детально розглянути будову кільця. Дійсно, в той час кільце здавалося однорідним. Лише через два століття з'ясувалося, що кільце насправді складається з мільйонів дрібних частинок. Згодом з'ясувалося, що навколо планети не одне, а кілька кілець. Нарешті, в минулому столітті на орбіті Сатурна побували космічні зонди «Піонер-2» (1979), «Вояджер-1» (1980) і «Вояджер-2» (1981) які допомогли поблизу розглянути таємничі кільця.

12 з них — понад 100 км у діаметрі.

супутник, Прометей, відповідає за щілину, що прилягає до внутрішнього краю кільця

F. Потім — Пандора, відповідальна за утворення іншої межі кільця F. Вони виявлені на фотографіях
зроблених із космічних
апаратів. Наступні
два супутники —
Епіметей і Янус —
виявлені з Землі,
вони поділяють спільну
орбіту.
Різниця у відстані
до Сатурна становить
лише 30-50 кілометрів.

складні радіосигнали. За словами астрономів, варіації сигналів на Сатурні контролюються

обертанням планети і змінюються з часом, збігаючись із сезонами на Сатурні.
В англійській мові день тижня субота (англ. Saturday) походить від назви планети Сатурн (англ. Saturn), названої у свою чергу іменем римського бога хліборобства, рільництва та часу Сатурна.
«Сатурн» (англ. Saturn) — серія американських ракет-носіїв. Включає ракети «Сатурн-1», «Сатурн-1Б» і«Сатурн-5». Розробка цих ракет велася в рамках космічної програми «Аполлон».
Вчені припускають, що під поверхнею супутника Сатурна - Мімаса - прихований океан. Саме наявністю океану можна пояснити те, чому Мімас сильно гойдається при обертанні навколо Сатурна. Отже, Мімас – ще одне місце у Всесвіті, де може бути життя.