Тарас Шевченко і наша дійсність

майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим

Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі? Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника… Яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?

живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними. Думається, знайдуться

люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?!
Згадаймо його славнозвісне: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Не думайте, що поет постає тут «росіяноненависником», адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета.
А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?
У нашім раї на землі Нікого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим —

її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, «слєпая»

завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття.
Шевченко звертався й до громадянських мотивів у своїй творчості
Нема на світі України, Немає кращого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати кращого добра, Добра святого — дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають «кращого добра» по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і погоджуються з тим, що ми — «моголи або слов'яни» — байдуже, аби був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова: Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.

респіратор, караючий гнівний погляд – таким бачать у цей відповідальний

за долю України час, у рік 200-літнього ювілею, нашого великого Поета, національного Генія і Пророка художники Євромайдану. Бо такою є українська новітня історія, бо напередодні цьогорічних ювілейних святкувань Шевченко своїм словом і духом був з нами на великих і малих майданах і допоміг нам порвати кайдани.
Над Майданом у період найлютіших злочинів з боку російських найманців щодо українських патріотів видніли півметрові літери поетичного звернення Тараса Шевченка:
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!

до свого десятирічного заслання в солдати у степи безкраї за

Уралом у листопаді 1845 року висловив свій співпереживаючий біль і співчуття народам Кавказу, свою солідарність, закликаючи їх боротися за свою свободу і вірити Божій «силі і духу живому».
Уривок із поеми «Кавказ» читав на Євромайдані 21-річний Сергій Нігоян із Дніпропетровщини, який з перших днів мирного протистояння-протесту проти насилля влади був серед протестувальників. Неможливо стримати сльози, слухаючи записану за програмою телепроекту «Мій Шевченко» декламацію чорноволоса красеня-юнака, якого снайперська куля скосила вранці 22 січня на смерть — у день державного свята Соборності та Свободи. Із неймовірною скорботою вдивляємося в телевізійні кадри, які обезсмертили його образ, вслухаємося в голос юного Сергія:
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І Вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

крові кавказькі народи український поет. Але не забуває про долю

свого пригніченого колоніальним невільництвом народу.
Ні сучасне України, ні минуле від часу виходу «Кобзаря», ні прийдешнє не можемо уявити без Шевченка, без його поетичної сили і духовної висоти. Ми піднімалися, зміцнювались, утверджувались як нація з невмирущими інвективами його розуму і серця. І ті, які в трагічні дні січня минулого року впали від ворожої кулі чи нелюдських катувань, – найперші його діти. За час зимового повстання геройською смертю полягли в боротьбі за Україну сотні відважних повстанців.
І сьогодні в генах, у крові тисяч, мільйонів, хто вийшов на майдани України за честь, за гідність, за свою землю, за право, проти тиранії, свавілля, визиску, брехні пульсують слова великого Українця:
Свою Україну любіть, Любіть її… Во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.

Для Шевченкової поезії домінантними були слова: «Україна, Бог, Правда, Воля».

Для нього вони стали не просто словами, а сутністю існування народу, його боротьби, болю, відчаю, доброти і шляхетності.
Повторюючи за Шевченком ці високі слова, нас не може не вражати сила поетової думки, її проникненість у майбутнє, віра в прийдешнє України. Своїм духовним зором він бачив через століття, через віки.
Встане Україна, І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..
Ця поетова віра, виголошена таким пристрасним словом, не могла пропасти, її мусили почути як сучасники, так і наступні покоління.

рік, Шевченко напише в Петербурзі у червні 1844 року свою

знамениту сатиричну поему «Сон». Молодий поет і художник наче зазирнув у безодню зла і безнадії. Він ужахнувся, побачивши духовно спустошений край та свій уярмлений народ — у жахливих злиднях і повному безправ’ї. Шевченка найбільше вразило те, що нещодавно гордий, вільнолюбний козацький дух згас, що національні почуття ледве жевріють у народній свідомості. Свій гнів та обурення колоніальною політикою самодержавної Росії він «переводить» на мову сатири, іронії, гротеску, «засилає» гострі інвективи в саму серцевину імперської системи — в царя та його двору, з болем у душі, із скорботою і жалем роздумує над долею свого «неприязного краю».

за сплюндровану рідну землю і за знічений стан духу й

свідомості українського народу. Шевченко уявою, начебто уві сні, підноситься над милим його серцю краєм і прощається з ним:
Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмари заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову, тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
«Сон»

моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»,

«Давидові псалми», «Стоїть в селі Суботові», «Великий льох», «Холодний Яр», «Три літа», які поет писав із такою швидкістю в кінці 1845 р., що, здавалося, саме Провидіння водило його рукою, ніколи не втратять своєї натхненної сили і поетичної краси.
Образ нескореного Прометея, такий органічний в поемі, в культуру еллінів перейшов власне із кавказьких племен і став одним зі знаних світових міфів.
Цей образ, як і звернення до «лицарів великих», стає бажанням перемоги добра над злом, ствердженням свободи як права людини на землі.
Борітеся – поборете, Вам Бог помагає За вас правда, за вас слава І воля святая!..
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у  вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете І не сховаєтеся; всюди Вас найде правда-мста; а люде Підстережуть вас на тоте ж, Уловлять і судить не будуть, В кайдани туго окують, В село на зрище приведуть…                                 ("Осія. Глава XIV").

українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь

просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі...                          ("Осія. Глава XIV").
На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:
Чи буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.                    ("О люди! Люди небораки!").

постало  перед українцями живим прикладом того, як можна крок за

кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Минають роки, століття, а гострота і сила  Шевченкового слова живе. Дух свободи, людської гідності – найвеличніших вселюдських понять – через віки випробувань, пережитих Кобзарем, приходять до українців і додають їм упевненості у власному самоствердженні. Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції.
Шевченко – дуже незручна особистість і для проімперських сил, і для лицемірних правителів, які, тримаючи одну руку на Євангелії, начебто присягають на вірність рідному народові, обіцяючи мир і стабільність, а другою рукою видають патрони для вбивства мирних громадян. Належачи до Кирило-Мефодіївського братства, Великий Кобзар, як і його приятель Микола Костомаров, вважали за свій обов'язок заявляти про найтрагічніші сторінки історії України, як от: про ліквідацію Запорозької Січі, поділ нашої держави між Польщею та Росією в ХVII ст.
Раби, підножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили!
                         ("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє").

національної мови, українського Слова, бо Слово є могутньою естетичною силою,

здатною підняти з колін імперську людину-раба, порятувати її від принизливого знеособлення, відкрити рабські уста й зігріти охололі душі. В його розумінні Поет, Митець — виразник волі Господа, який загартовує святим вогнем творчості обраних, наділяє їх особливим даром чути Слово і народжувати завдяки Слову істину:
Жива душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм
І чуєм Бога в небесах.
Чи не найголовнішою істиною в комплексі цінностей, що їх продукував Тарас Шевченко, було відродження української нації, набуття національної ідентичності, виборення свободи й незалежності:
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля. Ось чому так емоційно чутливо сприймається й сьогодні творчість Тараса Шевченка, так органічно вона живе в етнонаціональному духовному просторі буття українського народу. Шевченко як міфообраз, як національний пророк, національний символ посідає чільне місце в суспільній свідомості не лише українців, а й багатьох народів світу і є культовим явищем, яке засвідчує винятково важливу роль таких історичних суб’єктів у формуванні національної ідентичності та колективної етнонаціональної цілості.

вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до «Кобзаря»,

шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет: Учітесь, читайте І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь... А що може бути найбільш «своїм», найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?