Життєвий шлях Олега Ольжича

стрункого, худорлявого чоловіка в сірому осінньому, вітром підбитому плащі, капелюсі

та у звичайних грубих черевиках. Цієї людини не можна було не помітити, хоч в ньому не було нічого надзвичайного. Але при першому погляді вражали й полонили його глибокі синьо-сірі очі. В його погляді перехрещувались глибина і м’якість моря з гостротою  леза сталевого меча. Тією гостротою погляду він ніколи не позував, але видко було, що від цього ока не скриється нічого», — пригадувала  згодом О.Дніпрова.

липня 1907 року. Батько Олега – відомий український поет Олександр

Олесь (Олександр Iванович Кандиба), був нащадком давнього козацького роду. Мати – Віра Антонівна Свадковська, учителька. Сім'я була інтелігентна, українофільська. Малий Олег виховувався в українському дусі, що вже було викликом тогочасному російському окупаційному режиму

на роботу на київські скотобійні, де він прослужив аж до

початку 1919 року. Родина Кандиб переїздить до Пущі-Водиці – передмістя Києва сільського типу. Там їх «привітала» лютнева революція 1917 року, а згодом і більшовицький жовтневий переворот. Ліричний, вразливий батько Олега не витримує: Тікаючи од жахів… війни, од безумства і знелюдинення, він – начебто представляючи уряд УНР – виїздить із Києва. (…) I осідає в ролі культурного аташе в Будапешті».

«Взагалі, я тепер у школі зневірився і в людях також,

але все-таки хочеться вірити, що є й гарні. Боляче. Я таки завзятий песиміст в шкільних справах, крім того, перший бунтар. Страйкуємо, бойкотуємо, бо слід. Кричимо, щоб вчили нас.»; «Учні не хочуть працювати, учителі – робити з них людей. Агонія.»; «Читаю, ба: хочу читати, щоб бути освіченим, а нащо бути, їй-Богу, не знаю. (…) А хотілось би буть і філософом, і письменником, і художником так палко. Та немає волі у мене»

в Празі Олег здобуває освіту, як студент.
Зі вступом у

Карловий університет Ольжич записується на літературно-історичний відділ Українського Педагогічного Iнституту імені М. Драгоманова»; з 1925 року Олег студіює історію в Українському Вільному Університеті в Празі.

історією, археологією, мистецтвом. Щоб поліпшити важке матеріальне становище родини, Олег

розпочинає самостійну археологічну діяльність. Він провадить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги. На основі розкопок пише низку наукових праць, за які отримує гроші.

працює одночасно завідуючим в археологічному відділі Чеського національного музею в

Празі, бере участь у міжнародних археологічних симпозіумах і конференціях, проводить археологічні розкопки в багатьох країнах Європи, читає лекції в Гарвардському університеті США, куди запрошений на посаду доцента...

– найменш улюблена моя «Муза». Коли я віддав їй найкращі

«почуття своєї молодості», то тільки тому, що знав її вірність…Це й було причиною, що я віддав їй руку. Серце ж моє лишалось вільне. I панує над ним друга Муза – література. Тут вже дійсно «маємо до діла» з справжньою пристрасною любов'ю, що може зламати навіть життя. (…) Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи комбінувати. ..»

пише так звану «альбомну» поезію: це жартівливі віршики, епіграми, пародії.

Вони виникали принагідно. Першим літературним успіхом Олега можна вважати оповідання для дітей «Рудько (життєпис одного півня)», яке вийшло у 1928 році у Празі
Перша збірка поезій з’являється в 1935 році у Львові під назвою «Рінь»;
Друга прижиттєва збірка «Вежі» побачила світ у  Празі 1940 року. 

часописах — епіграми, присвяти, пародії блукали по альбомах, по листах,

звучали на вечірках, але коли поезії Олега Кандиби почали з’являтися на сторінках «Літературно-наукового вістника» громада відчула, що за цим карбованим,  неначе витесаним із житомирського граніту, простим і чітким за думкою поетичним рядком стоїть горда націленість сина славетного лірика на категорично власне, абсолютно не схоже на батьківське поетичне самовираження
Писав батькові, якого надзвичайно шанував як поета, любив і  піклувався про нього, його творчу долю: «З перспективою 52-річної людини ти, очевидно, можеш спокійно-епічно писати про золоті поля і луки, але на ділі, коли мені 24 роки, — всі справи трактуються рішуче і трагічно... Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча»

Організації Українських Націоналістів у 1929 році. Став незримим вояком «війська

незримого поневоленої нації» — так він називав ОУН. Вступив для того, щоб реалізувати могутнє поривання до національного ідеалу — збудувати самостійну, вільну Україну.

та й затягує страшно. Тут треба підходити до справи зі

становища любові до котроїсь з цих речей і користі, які людина може принести в тому чи іншому напрямку…Я не сподіваюся від неї ні щастя, ні долі. Але влада її велика. Це таки особа з породи Богів!...
В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може зробити щось для України.

в Краю». Бере активну участь у відродженні тогочасного українського життя:

у заснуванні Спілки українських письменників (голова О. Теліга), часопису «Літаври», газети «Українське слово», у розгортанні підпільних мереж ОУН-М. У жовтні 1941 р. постає ще одна Українська Національна Рада
25 травня 1944 року  гітлерівці напали на його слід і заарештували у Львові на приватній квартирі по вул. Личаківській, 32. Львівське гестапо, допити, тортури…

де сидів майже весь Провід ОУН, після багатоденних допитів і

катувань мужній Олег Ольжич 10 червня 1944 року помирає.
Ненадовго пережив сина батько:  22 липня 1944 року в  Празі не переніс звістки про смерть Олега Олександр Олесь.
31 липня 1944 року народився син  Ольжича — Олег.

історії України…Україна ж своєю героїчною звитягою і нескоримістю національного духу

нагадувала йому вулканічний острів, що виринув з глибин розтрощеного материка. Із цієї боротьби Україна «черпає свою духову міць і своє провідництво», щоб силою своєї духовної напруги і творчого розкрилення бути в авангарді нової людської цивілізації. Олег Ольжич вірив, що в  недалекому майбутньому на Україну «зіпреться історія нового європейського духа».
М.Жулинський