150-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського

і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Він

був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов – три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську…

у 16–річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги.

Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє

тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично.
Коцюбинський був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким.

побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється

і питається: — А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати? — Правда. — Не тільки людей, але і всяку нечисту силу? — І нечисту силу. — То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не знайдете.

Цікаві перекази про Коцюбинського

Коцюбинського. Один із них почав висловлювати своє захоплення творчістю Коцюбинського: — А

прекрасні ваші твори ми добре знаємо. Наприклад, «Хіба ревуть воли…». — Я не про воли, а про коні писав. — Не розумію. Коні ж не ревуть?.. — Ну, і що з того? Коні не винні.

жив разом із Горьким. Жандармерія дістала суворий наказ якнайпильніше перевірити

речі М. Коцюбинського. Прикордонні чиновники брутально рилися в його валізі. На запитання: «А зброя у вас є?»— Михайло Михайлович відповів: «Так, є». Від несподіванки запанувала тиша. Потім зчинилася метушня: «Де зброя, де?» На довгій паузі М. Коцюбинський з лукавою посмішкою показав на олівець, що виглядав з кишені його піджака, і сказав: «Ось моя зброя». (З кн. «Цікаві бувальщини», зібр. й упоряд. І. Артемчук, Г. Григор’єв, —Дніпро — К., 1974)

і нам вчитись з ним було легко і приємно. Михайло

Михайлович був не тільки нашим вчителем, але й вихователем, і другом. У вільний від навчання час він читав нам доступні нашому розвиткові свої та іншхих авторів твори і тим розвинув нашу любов до України (Єлизавета Бакша. Згадка про вчителя-друга.).

Спогади про Михайла Коцюбинського

промінням, – це перші мої спогади про тата, перші родинні відчуття.
Тато

каже: „Дітоньки, зараз почитаємо казки”. Ми уважно слухаємо про дурних, упертих цапків, які не хотіли поступитись один перед одним і загинули. Про Івасика і Тарасика, про десять робітників-пальців, що допомагали працювати… Це ж тато для нас, дітей, написав ці казки. І від того вони нам ще миліші, ще цікавіші.
…Подарунки, що дарував нам тато, були не тільки гарними оздобами, забавками, а й давали уявлення про народну творчість тієї чи іншої країни…
Він був вигадливим. Завжди по-дитячому захоплювався красою природи, людьми, кращими проявами людських почуттів, здобутками людського розуму. Він був людяним, не втрачав цієї риси на протязі всього життя, любив добро, вірив у його переможну силу… (Ірина Коцюбинська. Тато.).

в собі красу й світло, радість і ласку. Любив сонце,

весну, літо. (Денис Лукіянович. Пам’ятні зустрічі.).