ОРГАНІЗАЦІЯ ЯК СОЦІУМ

системи.
3. Активність і опірність соціальної організації. Загальні риси соціальної організації.
4.

Основні види соціальних організацій: формальна й неформальна організації.

цілей і формування високо формалізованих структур.
Соціальна група – відносно стійка,

історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Соціальна система – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Соціальна спільність – реальна сукупність індивідів, яка фіксується емпірично, вирізняється відносною цілісністю і виступає як самостійний суб'єкт історичної і соціальної дії, поведінки.

1. Соціальна організація і соціальна спільність

комплекс суспільних відносин – економічних,
політичних, власне соціальних, духовних
Співтовариства
об’єднання людей

меншого порядку
(нації, стани, соціальні та етнічні групи,
еліти, поселення)

Організації,
що діють в реальному секторі економіки
(кредитно-фінансові установи, наукові,
науково-освітні фірми, корпорації,
громадські об’єднання)

Цехи,
бригади, ділянки, професійні групи,
кафедри, відділи та інші підрозділи
в межах організації

з іншими людьми різноманітними відносинами і формами взаємодії, істота.

Особистість –

усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить і до життєдіяльності яких вона залучена.

Характерні риси особистості: самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, потреби, інтереси, мотиви, пам’ять, культура, діяльність тощо.

Соціальна якості людини: соціальна мета її діяльності, соціальні статуси та соціальні ролі, рівень освіти і спеціальної підготовки, норми і цінності (культура), якими людина керується в діяльності тощо.

соціальних спільнот (групу, соціальний інститут, соціальну організацію) шляхом засвоєння ним

елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Соціалізація особистості

Компоненти
соціалізації

Освіта,
виховання

Сукупність стихійних
впливів на становлення
особистості

Етапи соціалізації
(відбувається протягом
усього життя людини)

Первинна
соціалізація

Вторинна
соціалізація

Основні підходи до
визначення сутності
соціалізації

1) людина –
пасивний об’єкт
впливу суспільства

2) парадигма взаємодії,
що передбачає активність
суспільства й окремої
людини

консервацію
системи.


Активність – властивість
елементів соціальної організації,
що характеризує спрямованість

на розвиток системи.

3. Активність і опірність соціальної організації. Загальні риси соціальної організації

Терміни «активність» і
«опірність» ввів О. Богданов
стосовно комплексів
(систем, організацій),
розглядаючи їх як властивості
елементів системи.

О. Богданов, проводячи паралель
між соціальним та живим,
зазначав, що в живій клітині
процеси росту змінюють
молекулярні зв’язки, а в соціумі
розвиток організації веде
до зміни структури.

чіткої програми дій, спільних інтересів її членів.

Оптимальне співвідношення функцій та

організаційних структур.

Пристосування організації до умов суспільного життя.

Відповідальність організації перед суспільством і суспільства перед організацією.

Взаємодія керуючої та керованої підсистем.

будують соціальні відносини на підставі
регламентації зв’язків, статусів, норм (наприклад,

промислове
підприємство, фірма, університет, мерія). Основою формальної
організації є поділ праці, її спеціалізація за функціональною
ознакою. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання
диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального поділу
праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових
позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація –
раціональна, для неї характерні службові зв’язки між індивідами;
вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних
індивідів, між якими встановлюються стандартизовані відносини,
засновані на формально-діловому спілкуванні.

учасників і характеризуються
соціальною самостійністю (наприклад, любительські групи,
відносини лідерства,

симпатій тощо). Неформальна організація має
значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній
відносини за своїми потребами. Неформальна організація
ґрунтується на принципах саморегулювання і самоорганізації. Вона
(на відміну від формальної) не є жорстко структурованою,
будується на основі індивідуальних особливостей працівників,
специфіки відносин між ними. У ній переважають групові норми,
не має жорстко зафіксованих стандартів. Отже, формальна
організація створюється відносинами між знеособленими посадами
й професійними позиціями, а неформальна – між живими людьми
в процесі їхньої спільної діяльності.