Українська література та театр

драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво – Могилянської академії,

які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для “нижнього світу”. Популярність “нижнього поверху” театру цієї доби пов’язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови – все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український.

з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були

також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин. Серед відомих вистав “верхнього світу” можна відмітити вистави “Цар Ірод”, “Цар Максиміліан”, “Разговор Великороссии с Малороссией”(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько – Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру.

половини 19 століття, які ставлять здебільшого “Наталку Полтавку” (П’єса Котляревського

“Наталка Полтавка” стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п’єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), “Сватанія на Гончарівці” та “Назара Стодолю” Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало “Товариство, кохаюче рідну мову” під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

Тобілевичів: Марія (сценічне прізвище Садовська), Панас (Саксаганський), Микола (Садовських) та

Іван (Карпенко – Карий). Постійна театральна група Кропивницького – Тобілевичів складалася на базі гуртка в Кременчуці. А з 1882 р. починається історія українського класичного реалістичного театру, який народився з об’єднання сил Кропивницького, Тобілевичів та інших акторів. Величезним надбанням групи була Марія Знаковецька, з якою незабаром одружився Микола Тобілевич. Ця аматорська група встановила близькі стосунки з групою Києва, якою керував Михайло Старицький.

Кропивницький (“Дай серцеві волю, заведе в неволю” – 1863р., “Дві

сім’ї”, “Зайдиголова”, “Пошились у дурні”, “По ревізії” тощо), Іван Карпенко – Карий (“Новобранець”, “Бурлака”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, “Хазяїн”, “Наймичка”, “Сава Чалий” тощо), М. Старицький (“Не судилося”, “Богдан Хмельницький”, “Талан” тощо) та багато інших. Також пишуть для театру багато українських письменників, серед яких можна відмітити Панаса Мирного (“Лимерівна” – 1883р.), Нечуй – Левицький (“На кожумяках”- 1895р.) та інші. До класичного українського музичного театру також належить опера С.С. Гулака – Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В 1863 році вона йшла в Маріїнському театрі, в 1864 – 1865 роках – у Великому театрі в Москві. В українському театрі вперше її спробував поставити Старицький у 1884 році в Ростові.

пов’язані з розвитком літератури. Українські письменники виступили як художники-новатори. Так,

заслуга І. Котляревського полягає в тому, що він першим з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Його приклад наслідували Квітка-Основ’яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич.

Його перу належать ліричні поезії, що стали народними піснями (“Видно

шляхи полтавськії”, “Віють вітри, віють буйні”, “Ой, я дівчина-полтавка”, “Віє вітер горою”). Квітка-Основ’яненко – перший український прозаїк – писав повісті, оповідання, нариси, побутові п’єси і комедії. Гулак-Артемовський започаткував в українській літературі жанр балади. Гребінка зробив переклад українською мовою поеми Пушкіна “Полтава”, а також уславився своїми байками.

“Вечера на хуторе близ Диканьки” та “Миргород”. Творчість письменника надихала

сучасників на глибоке вивчення життя народу, відображення патріотичних почуттів, типових рис характеру. Він вперше ознайомив сучасників з поетичною стороною життя українських селян, городян, поміщиків. Гоголь вважав народні пісні важливішим історичним витоком і ставив їх вище за власне історичних документів – літописів.

основі та реалістичного живопису. Шевченко зачепив кардинальні проблеми естетики: про

сутність прекрасного, про ставлення мистецтва до природи, про специфіку художньої творчості та її ролі у житті суспільства, про реалізм і народність. Він розумів, що світогляд і творчість кінець кінцем обумовлені соціальним життям і становищем художника у суспільстві.

найголовніших чинників формування української національної ідеї, рушієм національного відродження кінця

19 – початку 20 століття.