Бій під КРУТАМИ

(29) січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути

за 130 кілометрів на пів-нічний схід від Києва: бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300-ми національ-но свідомими київськими студентами, що захищали підступи до Києва. У пере-бігу військових дій битва вирішального значення не мала, та у свідомості багатьох особливого значення набула завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівному бою біля Крут.

могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній

боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш. Десятиліттями історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Лише згодом, у 2006 році на місці битви встановлено пам'ятник i у 80-ті роковини битви монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню.

«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він

був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»…

1918 р.)
«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла

нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею.

який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду.

Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували  — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…"

київський плакат 1918 року

жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Вже в березні 1918

року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 27 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей вчинок київської молоді героїчним. Протягом десятиліть існували різні суперечливі трактування перебігу подій і кількості загиблих  — від декількох до декількох сотень. Наприклад Павло Тичина присвятив свій вірш «Пам'яті тридцяти», хоча до нашого часу збереглися тільки імена тих, хто був похований на Аскольдовій могилі:

Попович
Андріїв
Божко-Божинський
Ізидор Курик
Олександр Шерстюк
Головощук
Чижів
Кирик

Андрій Соколовський
Микола Корпан
М. Ганькевич
Євген Тарнавський
Гнаткевич
Григорій Піпський