Дмитро Васильович Павличко

на Підкарпатті в багатодітній селянській родині.
в перших лавах активістів зустрічав

Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу.




.

та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни,

побував і в Києві, і у Львові, де його засудили нарозтріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Брав участь у сільських сходах, виступав уролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939

при тому багато знала з «Кобзаря» та Франкових творів, до

читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до поєзії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.

(у центрі) та Соломією.

Павличко.

інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з військкому

та- суто емоційне - запах йодоформу в похмурих коридорах ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. На фото йому 15років

блискуче складеними іспитами. Але стати студентом КДУ Павличкові теж не

довелося - його не прийняли на тій підставі, що він був галичанином. У міністерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львівського університету, де однією фразою зазначалося, що хлопця дозволяється прийняти на історичний факультет.
За браком місць на історичному Д.Павличко став студентом української філології (відділ логіки й психології).

з 1953 р. - навчається в аспірантурі під керівництвом академіка

М.Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисертації він так і не захистив.
Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., запропозицією М.Бажана, Д.Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на ІІІ з’їзді письменників України.
Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д.Павличко був ув’язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств.

«Жовтень», наступних п’ять років - на «творчих хлібах».
Переїхавши до

Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім.Довженко (за його роботами поставлені фільми «Сон» - у співавторстві з В.Денисенком, та «Захар Беркут»).
1966-1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і велика, може, не так за часом, (1971-1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт».

-Дружби Народів,
- Почесною грамотою президії ВР УРСР, орденом

Республіки Болгарія "Кирила і Мефодія"; ---Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка, Болгарської премії ім. Христо Ботева, словацької премії ім. П. Гвездослава; Заслужений діяч.

«Ялівець» Дмитро Павличко додав частину своєї інтимної й еротичної лірики

зі збірки «Золоте ябко» (1998). Будучи справжнім майстром сонет, поет і тут не зрадив своїх захоплень: до книжки потрапили «Львівські сонети», «Київські сонети» та «Білі сонети», а також рубаї, притчі, балади, поеми та пісні. Збірка «Ялівець» не є підсумковою в його поетичній творчості, а передовсім «книжкою-монологом, довірливим і сповідальним», як зауважив у передмові Роман Лубківський.

охоплює період від 1987-го до 2003 р. Боротьба проти русифікації

і за радянських часів, і в умовах незалежної України — один із провідних мотивів книжки.

Павличка

Дмитра ПАВЛИЧКА. За цю кандидатуру на ІУ всесвітньому форумі українців було

проголосовано майже всі, окрім 7 делеґатів, які були проти і 4 – утрималися.

творчості Дмитра Павличка особливе місце. У поетовому серці Україна жила

з дитинства. Втративши матір, він ані хвилини в житті не відчував себе сиротою, бо "вела мене в світ Україна моя!" Для поета Україна - це земля Франка, земля Шевченка, яка і його діла і думки надихнула снагою, "вічно молодою жагою правди й доброти". Вірш Павличка "Батьківщині" розкриває його безмірну любов до України, яка для нього - "всенародиця", "світла безсмертного лоно", "кохання... лебедине". У рідної землі набирається поет сили, у водах Дніпра він умиває свої очі, "щоб у темряві дух... не згас". Україна - то зірниця, що світить у непроглядну ніч і не дає загинути в імлі. Вона, як мати, благословляє свого сина любов'ю і снагою на творчість.

"стражденна, ласкава" мати була вільною і вічною "в мові і

в серці щасливих людей". Найбільше щастя для поета - бачити свою Україну вільною і щасливою: Я тільки в тобі – назавжди Є, І ти – назавжди Є - в мені. Мені не потрібні слова, А потрібно, щоб ти жила. ("Я древо твоє, Україно...")

культури.
Художньо-філософський досвід попередників проймає всю поезію Павличка і виявляється

в культурі думки, її доцільному рухові від знаного углиб іще непізнаного.
Фольклор постійно підживлює його поетичне слово ("Два кольори", "Впали роси на покоси" та ін.).

лірики, що має в світовій культурі величезну традицію від Сапфо

й Катулла до Бодлера й Тувіма. Це не завадило поетові сягнути філософських висот, дійти вагомих істин: "Та вже не прилетить моя любов прозора. 1 добре, що нема нікому вороття. Що на одну любов дано одне життя".

Герой України.