Країни Латинської Америки у міжвоєнний період

на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей

регіон світу отримав через панування там іспанської та португальської мов, що виникли на основі стародавньої латинської мови.
У країнах Латинської Америки, що здобули незалежність у першій половині ХІХ ст., склалися своєрідні політичні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.
Чільне становище в політичному житті посідали нащадки іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців та негрів).

Іспанії та Португалії.
Більшість країн регіону – республіки президентського типу,

конституції складені за зразком США. Демократизм формальний, велику роль відігравав клас латифундистів – землевласників, а також армія, яка часто здійснювала військові перевороти та ставила при владі каудильйо – вождя.
Найзначнішу роль відігравали Бразилія, Аргентина та Мексика, але вони, перебували в економічній залежності від США.
Країни Латинської Америки були аграрно-сировинними (спеціалізація Бразилії на каві, Аргентини – на шерсті та м'ясі, Перу – на бавовні та сріблі); сильна залежність від зовнішніх ринків.
Основа сільського господарства – латифундії (великі земельні володіння); високі прибутки поміщиків; через зв'язок з іноземним капіталом.
1930-хрр. – перебудова латифундій (поширення оренди, найманої праці

основної маси селянства, сприяло орієнтації національної економіки не на внутрішній,

а на зовнішній ринок.

латиноамериканських країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово

розвинених держав — спершу Англії, а згодом — Німеччини та США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами та були основними ринками збуту для їхньої продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м’яса і зерна, у Бразилії та Колумбії — кави, на Кубі — цукру й тютюну, в центральноамериканських країнах — тропічних фруктів (це дало підставу назвати останні "банановими республіками").

важливою особливістю розвитку країн регіону.
Наприкінці XІX ст.

у країнах Латинської Америки почала розвиватися промисловість, переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.

Промисловівсть

Латинської Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві наслідки.

Ріст споживання сільськогосподарської продукції та сировини у воюючих державах привів до зростання ціни на цю продукцію. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості.
У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас. Відтак до невирішеного аграрного питання долучилися проблеми‚ притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, що став власністю США, виросли політичне значення і вплив Сполучених Штатів.

популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав.

Це спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті ХХ ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської

продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського й антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією.

демократичних свобод, прав громадян, покращення соціальної сфери.
– Намагання послабити залежність

від іноземних держав.
Набуття демократичним рухом форми боротьби за створення Народного фронту, яка посилювалася в міру наростання загрози фашизму в Латинській Америці.
– Уряд Народного фронту П. Агірре Серда (1938-1941) в Чилі провів низку перетворень розширення демократичних свобод; покращення соціального забезпечення, медичного обслуговування; передача частини землі селянам. Відставка уряду в січні 1941 р. у зв'язку з суперечностями всередині Народного фронту.
– Національновизвольний альянс в Бразилії – опозиційний рух проти режиму Варгаса (заборона урядом діяльності альянсу 1935 р.).
– Піднесення демократичного руху в Мексиці на чолі З Л. Каденасом, уряд якого провів аграрну реформу в інтересах селян, заохочував розвиток кооперації, націоналізував залізниці та нафтову промисловість

на їх думку, компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з

промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії націоналізували нафтодобувну промисловість.

традиційні товари Латинської Америки (в основному продовольчі) користувалися на світовому

ринку все більшим попитом, ціни на них постійно зростали, що дозволяло вкладати в розвиток місцевої промисловості додаткові капітали. У ряді країн регіону (Аргентині, Мексиці, Уругваї, Бразилії, Чилі) перехід до сучасних технологій проходив без особливих складнощів. У цих країнах поступово здійснювалися і ліберальні реформи системи управління, що поширювались і на сферу економіки.
Залежність Латиноамериканського регіону від США як і раніше зберігалася. До 1929 р. обсяг капіталовкладень США в економіку Латинської Америки виріс в 4,5 рази в порівнянні з 1913 р. Але ця залежність вже не була примітивним викачуванням соків з регіону. Провідні країни Латинської Америки могли використовувати новітні північноамериканські та європейські технології, розвиток їхньої економіки в значній мірі залежало від динаміки процесів, відбувалися в США. І якщо в 1929 р. це призвело до економічної кризи, то з початком «нового курсу» Ф. Рузвельта поступово ожила і латиноамериканська економіка.
У той же час поряд з демократичними конституційними урядами в країнах регіону виникали і диктаторські режими тоталітарного типу. Деколи в одній і тій же країні демократія і тоталітарна диктатура не раз змінювали один одного. Це було пов'язано з нерозвиненістю демократичних інститутів (у порівнянні з США та провідними державами Європи), наявністю десятків мільйонів безграмотного і малоосвіченого населення, традиційно сильною роллю армії у цьому регіоні - практично всі латиноамериканські диктатори були представниками військових. Тим не менше навіть диктаторські режими, пригнічуючи демократичні свободи, не були перешкодою для продовження модернізації у сфері економіки, навпроти, нерідко сприяли цьому процесу, активізували його.