Мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет. Стандартні етикетні ситуації

курсу, групи «Л» Шмелькова Юлія

риси мовної поведінки людини в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Увібравши давні

традиції, звичаєві приписи, мовленнєвий етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності, що виявляється в системі стійких мовних виразів. Знання цієї системи є своєрідним барометром духовної зрілості нації. І навпаки нехтування законів мовного етикету - ознака її глибоких корозійних процесів, які в останні десятиліття, на жаль, прогресують.

дорозі, відкриє перед нею диво магії слова, зробить її багатою

високістю духу, стануть знання про мовленнєвий етикет свого народу. Відомо ж бо: ввічливість - одне з найбільших людських надбань. Цю аксіому маємо засвоїти з дитинства. Зрозуміло, нікому не потрібна „Підфарбована ґречність та чемність в комірці паперових чеснот..." (Є. Маланюк). Словесна ввічливість має гармонійно поєднуватись із іншими людськими чеснотами і не перетворюватись у барву, зовнішній ефект. Інакше ніхто не повірить у слова легкі, шляхетнуваті, що „з губ фальшивих пролились" (Т. Крижанівська).

Саме в початкових класах закладаються основи ввічливості, прищеплюються добрі манери. Якщо елементарні норми етики мовлення не прищеплені дітям з ранніх років, то пізніше доводиться усувати це упущення з великими труднощами: перевиховувати учнів, у яких прижились негативні звички.

згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й

норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах.

людьми у різних ситуаціях.
Основну частину етикету загалом становить:
мовний,
мовленнєвий,

спілкувальний етикет.

Основою людських взаємин є спілкування.
Спілкування - це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у

ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом".
Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.

етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути

ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.
2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)".
МОВНИЙ ЕТИКЕТ ЯК СОЦІАЛЬНО-ЛІНГВІСТИЧНЕ ЯВИЩЕ ВИКОНУЄ ТАКІ ФУНКЦІЇ:
- контакто-підтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
- ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
- регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;
- впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;
- звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
- емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет-це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.
Усі названі функції мовного етикету грунтуються на комунікативній функції мови.

спілкування, вибір мовних засобів вираження.
Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний

етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: "Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення іт. ін. Мовець -це не "говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має "простір для маневру", має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму "людина - це стиль", знаходить своє потвердження і тут".
У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.

за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна

своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості – давня риса української мови.
Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу генераче.
Національний мовний колорит в українській мові має усталений зворот Здоровенькі були! Дослідники стверджують, що частота жестикуляції також залежить від національної належності і - зрозуміло -від загальної культури людини. Отже, важливо пізнавати національні особливості "граматики" мови тіла, яка має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його.

в них взаємини між тими, хто спілкується, стоять на передньому

плані, а не є тлом, на якому сприймається зміст мовлення, чи етикетною «приправою» до змісту. Це ситуації вітання, знайомлення, прощання, вибачення тощо. У суспільному житті людини такі ситуації трапляються безліч разів. І було б нелегко, та й недоцільно, щоразу придумувати вислови, фрази для їх мовного оформлення. Позаяк ці ситуації мають стандартний, типізований характер, то їхнє мовне «забезпечення» є стереотипним, тобто узвичаєним, усталеним. Немає потреби доводити, що такі стереотипи полегшують мовленнєве життя людини. Навіщо видумувати, як і що казати, коли існують «комплекти» готових фраз, словесних формул для кожної із типових ситуацій, і потрібно тільки зробити вдалий вибір із цього набору. Однак і ці комплекти, й особливості їх застосування необхідно добре знати.

в нього, тобто звернути на себе увагу іншої людини. Етикет

мовного спілкування дає змогу визначитися відносно іншої людини і передати їй соціальну інформацію типу: — Ми з тобою належимо до однієї спільноти, я буду щирий, мені хочеться контактувати з тобою і т.п.

З давніх часів представники різних народів, вітаючись, будь-якими способами вітають один одного: зичуть добра, щастя і здоров'я.

Вітання — найбільш важливий звичай у діловому спілкуванні. Він вимагає певного виховання. Слова, які ми промовляємо, залежать від того чи зустрінемось ми ще, можуть мати далекосяжні цілі.

монголи та індокитайці проявом ввічливості вважають потирання носа, а в

Новій Зеландії вітають один одного дотикаючись носами. Серед народів Нігеру проявом поваги є дотик лобом до підлоги, а ось жителі Тибету вітаючись знімають головний убір правою рукою, ліву закладають за вухо і при цьому висовують язик. В Японії застосовуються три види поклонів: найнижчий — сайкейрей, середній — під кутом 30° . І легкий — під кутом 15°. У деяких країнах Сходу характерною ознакою вітання є нахил корпуса з одночасним викиданням рук. В басейні ріки Конго існує звичай подавати один одному обидві руки і, схилившись, дути на них. У племенах, що мешкають біля озера Танганьїку, вітання починається з того, що при зустрічі хлопають один одного по животу, потім вдаряють у долоні і обмінюються рукостисканням. У деяких країнах, де зберігся монархічний чи напівфеодальний режим, існують привітання у вигляді колінопреклоніння: повного (на обох колінах) і неповного (на одному). У країнах Європи вітають один одного, трохи підіймаючи правою рукою капелюх і роблячи легкий уклін головою. Порушенням етикету у слов'ян є гучні, нестримані вітання.

незнайомі. Це залежить від традицій, соціальної приналежності, обставин, нарешті, від

вихованості.
Вітальні формули за своїм змістом у різних етномовних спільнотах дуже відмінні, різноманітні, іноді дивні з нашого погляду. Так, стародавні єгиптяни запитували: Як пітнієш? Античні греки закликали: Радуйся! А сучасні монголи з'ясовують: Як кочуєш? Як худоба?
В українській мові багато вітальних формул: Доброго ранку! - Добрий ранок! — Доброго дня! — Добрий Доброго вечора! — Добрий вечір! — це стилістично нейтральні вислови. Ці вітання у відповідну пору доби можна вживати до всіх людей. При цьому побажання Доброго ранку звучить менш офіційно, тоді як Доброго дня та Доброго вечора — більш церемонію.
Вітаючись із друзями, знайомими, молоді люди здебільшого кажуть: Привіт! — Здоров! Вираз Привіт! уживають як хлопці, так і дівчата, а також чоловіки середнього покоління. Словом Здоров! вітаються особи чоловічої, зрідка жіночої статі. У відповідь на привітання на неофіційній зустрічі сьогодні можна почути Салют! Ще більш неофіційним є загальновживане вітання: Гай! (англ. Ні). Так вітаються між собою давно знайомі люди в англомовних країнах. Інколи можна зустріти жаргонні вітання типу Чао!

вітатися першим. Деякі люди надають цьому винятково великого значення й

оцінюють інших людей за тим, чи ті вітаються першими, чи чекають, що привітаються з ними. За усталеним звичаєм першим вітається чоловік із жінкою, молодий — із старшим, підлеглий — з начальником. Молода жінка перша кланяється літньому чоловікові.
Наприклад, в Англії жінка, щоб уповноважити» чоловіка вклонитися їй, зазвичай вітається з ним першою.
Щодо вітання є дуже розумне правило: першим вітається той, хто краще вихований. І якщо люди добре виховані, то здебільшого вітаються одночасно. Проте, навіть знаючи це правило, багато хто його недотримується, «шанує свою гідність». першою, не тільки нічого не втрачає, а, навпаки, виграє. Першими мають вітатися, як уже сказано, молоді зі старшими, чоловіки з жінками, соціально нижчі з соціально вищими.
Незалежно від віку, статі, посади першим вітається той хто проходить повз когось або переганяє його. І звичайно той, хто підходить до гурту, чи заходить у приміщення тощо. У гостинній спочатку вітаються з господинею, потім із господарем, а тоді з рештою присутніх, не обминаючи й дітей.
У разі коли зустрічаються пари, то спочатку вітаються жінки з жінками, тоді жінки з чоловіками і насамкінець чоловіки між собою.
Як правило, акт вітання — короткотривалий. Короткими є і вітальні формули. Тому в ситуації вітання важливого значення набувають фонетичні складники мовлення: сила голосу, тон, тембр, темп, а також невербальні знаки: погляд, вираз обличчя, поза та ін. Наприклад, вітальна репліка, вимовлена тихо, «під ніс» і без зорового контакту, може бути не зауважена або витлумачена як вияв негативного ставлення до адресата. По-різному сприймаються вітальні фрази в поспішному й повільному темпі, з м'яким, несмілим, пригніченим чи злим тембром, з насупленим, іронічним, меланхолійним поглядом, з радісною, удаваною, єхидною посмішкою і т. ін.

(вітальною) семантикою: жінки— плавним нахилом голови, чоловіки—легким схилянням верхньої частини

тулуба і (або) голови, молоді люди— такими ж, але трохи нижчими поклонами. Тим, хто вітається, дуже пасує, зазвичай, привітна усмішка. Поклоном із усмішкою можна привітатись і без слів, але тільки з дуже близькими знайомими, друзями, і це ж стосується вітання піднесеною вгору рукою, стисканням власних рук тощо. Вітання до того, хто стоїть або проходить у зустрічному напрямку : належить повернути голову в його бік і вклонитися. Якщо ваш супутник з кимсь вітається, то і вам треба це йти. Так само треба відповісти поклоном і тому, хто вітався з вашим супутником. Це правило зобов'язує чоловіків, жінка відповідає на вітання з супутником тільки незнайомої їй особи лише тоді, коли воно виразно стосувалося цієї жінки. Вітаючись, треба обов’язково вийняти цигарку з рота, а руки з кишень, зняти темні окуляри. Останнє, звичайно, не поширюється на людей із вадами зору. Непотрібно кричати вітаючись через вулицю: це вважається непристойним. Достатньо зорового контакту і нижчого поклону. Якщо відстань перевищує тридцять кроків, зазвичай не вітаються. Неправильно вітатись аж порівнявшись із адресатом і так само негарно вітатися з надто великої відстані, бо це може бути трактовано як схильність до чиношанування, підлабузництва, улесливості.

народів. Ця традиція започаткована ще в Стародавньому Римі, де раби

мусили знімати головний убір, щоб було видно поголену, рабську голову. Знімали свій шолом середньовічні лицарі на знак добрих намірів і довіри. Знімання чи незнімання головного убору тривалий час вважалося однією з найприкметніших ознак, за якими народи Європи протиставлялися народам Сходу. Так, в одній із відомих легенд говориться про те, як Іван Грозний наказав турецьким послам, які не зняли головних уборів, прибити їх цвяхами до голови. Українці головний убір знімають, коли входять до хати і коли споживають їжу. В Англії існує товариство джентльменів, які знімають капелюхи під час телефонної розмови. Не знявши головний убір, не можна цілувати дамі руку. Капелюх рекомендується знімати рукою, протилежною людині, повз яку проходять. Беруть його спереду-згори й описують невелике півколо до висоти обличчя, роблять це за три кроки до знайомого, який стоїть або йде назустріч. Шапку знімають спереду за дашок. Шапку без нього, а також берет для привітання знімати не заведено.

початку XIX ст. в Європі замість раніш прийнятих поклонів реверансів

чи розмахування руками.. Це елемент європейської культури спілкування, який поширився на цілий світ. Такий спілкувальний знак, наприклад, у Південній і Східній Азії раніше був невідомий.
В Японії ще й нині потиск рук на знак вітання використовується переважно у спілкуванні з європейцями й американцями, а жінки уникають його на загал, бо це сприймається негативно. Самураї, етичний кодекс яких лежить в основі японського виховання, обмінювались рукостисканням лише перед смертельною битвою, оголошуючи цим один одному неминучу загибель.
Треба пам'ятати, що першим руку подає господар — гостю, старший — молодшому, жінка — чоловікові, соціально вищий — нижчому, одружений — неодруженому, а не навпаки. Якщо присутніх багато, то доречно обмежитись потиском рук із господарем (господинею) дому чи начальником, а з іншими, вклонившись, привітатися словами. Якщо люди сидять за обідом, вечерею тощо, то вітатись з ними за руку не треба. Не можна також подавати руку через стіл. Навіть найвищий начальник для цього має вийти з-за столу. Не прийнято вітатись потиском руки через стіл. Подають тільки праву руку. Ліву руку, зап‘ясток можна подати для вітання тільки найближчим друзям, і то в крайньому разі, у арабів це взагалі не прийнято. Невихованою буде вважатись людина, яка подаючи праву тримає ліву руку в кишені або залишає в ній цигарку. У першому випадку — це босяцтво, у другому — елементарна неповага.
Подавати руку з розчепіреними пальцями, долонею донизу або догори не заведено. Всі ці жести можуть мати психологічне тлумачення, яке свідчить не на користь людини, що ними послуговується. Владні особи звичайно практикують домінуюче рукостискання: руку подають долонею вниз. Іноді застосовується підлегле рукостискання: руку простягають долонею вгору. Щоб показати себе вихованою людиною, краще руку подавати не долонею вгору чи боком, а під кутом 45° до підлоги.
Обмінюючись потиском рук з представником тих суспільств, де узвичаєно цілувати дам у руку, жінці належить розслабити руку на випадок, якщо чоловік захоче піднести її до губ.
Як правило, чоловіки, за винятком старих і хворих, подаючи руку, підводяться. Жінки, особливо старшого віку, коли вітаються з чоловіками або молодшими жінками, подають руку сидячи й не потискаючи. Не можна подавати руку мусульманину. У більшості ісламських країн чоловіки взагалі не мають права вітатися з жінками, якщо вони не є родичами. Жінки можуть подавати руку для вітання не знімаючи рукавичку. До того ж не тільки тоді, коли рукавички є елементом жіночого туалету.

важливих сторін людського спілкування, — це сукупність значною мірою стандартизованих

висловів, що складають собою стереотипи мовлення, готові формули з певною синтаксичною структурою і лексичним наповненням.

Вибір стандарту мовленнєвої поведінки, етикетних формул залежить від соціальних якостей (статусу, віку, освіти) адресата мовлення у їх стосунку із якостями автора висловлювання, і від характеру взаємин між комунікантами, ступеня їх знайомства і близькості та інших конкретних ситуацій мовлення.

Дякую за увагу!

клас / Упорядник Л. А. Бакала- Тернопіль: Мандрівець, 2002.
Мовленнєвий етикет.

Програма спецкурсу, заняття, ігрові форми роботи. 8-11 кл. / Упоряд. Г. Федяй.- К.: Вид. дім «Шкіл.світ»: Вид. Л. Галіцина, 2005.
Шевчук С. В., Клименко І. В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник.- 2- ге вид., виправ .і доповнен.- К.: Алерта, 2011
Л. Е. Балашов. Этика. Учебное пособие — М., 2003. — 137 с.
Білоус М.П. „Мовленнєвий етикет українського народу” \\ Мова і духовність нації: Тези доп. - 99 с.
Бабич Н.Д. „Основи культури мовлення". - Львів: Світ, 1990. - 231 с.