Покинуте Місто Прип’ять

1970 року на березі річки Прип'ять, поблизу залізничної станції Семиходи.

Населення евакуйоване через катастрофу на ЧАЕС у 1986 році, внаслідок якої місто опинилося в зоні відчуження ЧАЕС.
Головним приводом для заснування міста стало будівництво однієї з найбільших в Європі атомних електростанцій — Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС).
Чисельність населення за станом на листопад 1985 року — 47 500 осіб, більш ніж 25 різних національностей. Нині у місті на станції Семиходи діє пункт контролю на кордоні з Білоруссю Семиходи — Йолча.

Місто Прип'ять засноване 4 лютого 1971 року.

осіб.
Освіта
У місті діяло 15 дошкільних закладів на 4980 місць, 5

середніх загальноосвітніх шкіл на 6786 місць, 1 СПТУ на 600 місць.

Спорт
10 спортивних зал, 3 басейни, 10 стрілецьких тирів, 2 стадіони.

Культура
Палац культури, кінотеатр на 1220 місць, школа мистецтв на вісім кімнат для гурткової праці загальною місткістю 312 учнів.

«Життя в Місті для більшості прип'ятчан, тим чи іншим чином, було тісно пов'язане з місцевим Палацом Культури. Для когось він був місцем роботи, хтось пам'ятає дискотеки, новорічні святкові дійства, інші згадають

улюблені фільми, концерти, спектаклі чи засідання клубу веселих зустрічей… А ще сюди часом приїжджав цирк. Палац теж пам'ятає… Пам'ятає творчі вечора Олени Камбуровой й Юрія Ряшенцева, експозиції

під сходів… Він здобув неймовірну популярність після втечі своїх творців,

ставши, поруч із Прометеєм — символом загиблого Міста. Та чи загиблого?.. Кадри кінохронік і знімки з Ним облетіли увесь світ.

Він бачив і президентів, і конгресменів, поетів і акторів… Бачив і мародерів, що розорили бібліотеку, повибивали вікна і обідрали мармур з його стін… Кого тільки не бачив Він під своїм дахом… Він пам'ятає всіх, не поділяючи на До та Після… Він пам'ятає все… І завжди, коли на його розкришений поріг ступає нога людини, Він ледь відчутно здригається, і — прокидається…» (Олександр Сирота)

За весь час роботи в літоб'єднанні змінилося три керівника. Першим був Іван Речи, наступною була відома нині журналістка Любов Ковалевська (у Прип'яті — Любов Тутарова), а з 1983 року і до аварії на ЧАЕС (і навіть після — у Києві, поки існувала організація Палац Культури «Енергетик») його очолила Любов Сирота. В об'єднанні було не менш як 20 постійних членів. Там працювала творча майстерня, де усі учасники могли підняти свій творчий рівень; відбувалися зустрічі з відомими літераторами й представниками інших творчих професій.

та на підприємствах міста.
До 1986 року в республіканських та всесоюзних

виданнях публікувалися лише твори Л. Сироти та Л. Ковалевської. Чорнобильська катастрофа стала поштовхом для проявлення творчих талантів інших членів об'єднання (поета Володимира Шовкошитного, поета й автора унікальних фільмів про Прип'ять Михайла Назаренка, Лариси Коваленко, Любові Василевської, Стаса Константинова та ін.)

У 1984 р. літературне об'єднання разом з дискотекою «Едісон-2» створили експериментальний диско-театр, перша дійство якого — поетична вистава Л.Сироти «Ми не могли б не знайти одне одного», мала чималий успіх у місті, а також стала лауреатом республіканського конкурсу дискотек.
Остання робота об'єднання — вистава про життя й творчість Марини Цвєтаєвої «Моя спеціальність — життя» (у 2-х діях — протягом більш 2-х годин) була поставлена у 1985 р. В той час малодоступний матеріал для вистави збирався її автором Л. Сиротою по крихтам у бібліотеках Києва та Дніпропетровська. Прем'єра вистави була визначною подією у місті, після якої заввідділом культури А. Рубан та директор палац культури В. Ідельсон прийняли рішення внести його у постійний репертуар палацу культури. Наступний показ вистави був запланований на 4 травня 1986 року, та, по відомим причинам, не відбувся.

керівниками літоб'єднання «Прометей» (Любов Сирота), дискотеки «Едісон-2» (Олександр Демидов) і

кіностудії «Прип'ять-фільм» (Михайло Назаренко) була створена творча група (у складі якої були також інженери ЧАЕС — поет і бард Володимир Шовкошитний та бард і композитор-аматор Василик Розумний), котра віршем і піснею, слайдами й фільмами несла правду про несправедливо забуте місто енергетиків Прип'ять та його мешканців, виступаючи в різних організаціях та підприємствах Києва (включаючи Спілку письменників, к/с ім. О.Довженка та ін.) Ця діяльність творчої групи згодом була відзначена обласною премією ім. Олександра Бойченка (грошевий еквівалент якої вони перерахували у фонд відкриття пам'ятного меморіалу першим героям і жертвам аварії на ЧАЕС на Мітінському цвинтарі в Москві); вона ж лягла у канву художньо-

публіцистичного фільму відомого кінодокументаліста Роллана Сергієнка «Поріг», створеного на Київській кіностудії ім. О.Довженка, разом з ЦСДФ (Москва) у 1988 р., який пробив стіну секретності та замовчування реальних наслідків Чорнобильської трагедії.

На сьогодні час перевезення працівників ЧАЕС між станціями «Славутич» і «Семиходи» забезпечує 5 пар електропотягів N901-910.

спецодягу, простіше кажучи, пральня і гараж для автомобілів, які возять

радіоактивні відходи..

Квебецький драматург Філіпп Ландрі присвятив місту свою драму «Повернення до Прип'яті», яка отримала високу оцінку канадських театралів[13][14]
У Прип'яті та Чорнобильській зоні розгортаються дії серії комп'ютерних ігор «S.T.A.L.K.E.R.», української компанії GSC Game World.