Політичні погляди Платона і Аристотеля

Платона і Аристотеля

Підготували:
Кучинська Валентина
Брюггеман Борис

форм
1.1.1.1. Тимократія. Олігархія. Демократія. Тиранія
1.2 Ідеальна держава.
1.3

Чесноти в державі.
1.4 Висновок
2.Відомості з життя Аристотеля
2.1.Політичні погляди
2.2 Держава в розумінні Аристотеля
3.Висновок
4. Література

але і в системі суспільних наук в цілому, бо в

політичних вченнях знаходять свій вираз соціально-економічні інтереси різних класів і соціальних груп. А оскільки ці інтереси потребують захисту з боку політичної влади, то ця потреба і спонукає як пануючі класи, так і гноблених розробляти і обґрунтовувати свої теорії.

якого не може вирішуватися жодне важливе питання

сучасного політичного життя. Цей досвід включає безліч оригінальних рішень, актуальних і для сучасного періоду, надаючи вченим і практикам унікальну можливість порівнювати свої дослідження з минулою практикою, з попередніми оригінальними знахідками. Вже в стародавніх державах Сходу існує своя політична ідеологія. Це — теорія божественного походження держави і культу верховного правителя.
Разом з теорією божественного походження влади в ученнях Стародавнього світу зароджуються і основи політичної філософії, юриспруденції, складаються політико-соціологічні підходи до політологічних досліджень. Це, в першу чергу, стосується Стародавньої Греції і Риму.

суспільно-політична освіта, як поліс, який одночасно був і містом-державою, втілюючи

собою цивільне життя. Від нього, по суті, відбулися всі основні політичні поняття: політика, політичне мистецтво, політичне знання, політичне управління та ін.

ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;
2. розглядом політики

як єдиної форми цивілізованого буття людини, що припускала нерозчленовану держави, суспільства і окремого індивіда;
3. відсутністю чіткою межею між філософією, етикою і політикою, що визначило моралізаторський, повчальний характер робіт по політичній проблематиці;
4. обмеженим раціоналізмом політичної думки, обумовленим помітним впливом релігії.

оскільки всі філософи Стародавньої Греції в тій чи іншій мірі

стосувалися питань влади, управління державою.
Проте найбільш істотний внесок до розвитку політичної думки внесли старогрецькі філософи Платон (427 —347 до н. э.) — автор робіт “Держава” і “Закони”.

з сім'ї афінської землевласницької знаті, здобув хорошу освіту, багато подорожував,

потім створив свою філософську школу в Афінах, з якою були зв'язані останні 20 років його життя. Платона вважають “отцем” політичної науки. Його переконання істотно мінялися впродовж його довгого життя. Якщо в ранніх його роботах “Апологія Сократа”, “Протагор”, “Крітон” домінують погляди і метод Сократа — раціоналізм, то в пізніших —“Держава”, ”Політика”, ”Парменід”, Закони” простежуються релігійно - міфологічні мотиви. Головним в ученні Платона є його переконання про два світи — світ ідей і мир явищ. Світ ідей це дійсне буття, вічно незмінний божественний проект мінливого людського миру, мир явищ — це щось уявне, рухоме, спотворена копія світу ідей.

олігархія;
демократія;
тиранія.

погіршення або збочення форми ідеальної. У негативних формах держави замість

однодумності в наявності розбрат, замість справедливого розподілу обов'язків — насильство і насильницьке примушення, замість прагнення правителів і воїнів-вартових до вищих цілей гуртожитку — прагнення до влади ради низьких цілей, замість зречення від матеріальних інтересів — пожадливість.

тимократія, тобто влада, заснована на пануванні честолюбців.

У тимократії спочатку збереглися риси досконалого ладу; тут правителі користуються шаною, воїни вільні від землеробських і ремісничих робіт і від всіх турбот матеріальних, трапези загальні, вправи у військовому мистецтві і гімнастика процвітають. Проте з часом мисливці до дорогоцінних металів починають в таємниці збирати і зберігати золото і срібло в стінах своїх жител, і, при участі в цьому дружин, спосіб життя міняється на розкішний. Так починається перехід від тимократії до олігархії — пануванням небагато над більшістю. Це правління, що ґрунтується на переписі і на оцінці майна, так, що в нім володарюють багаті, а бідні не мають участі в правлінні.

тимократія, тобто влада, заснована на пануванні честолюбців.

У тимократії спочатку збереглися риси досконалого ладу; тут правителі користуються шаною, воїни вільні від землеробських і ремісничих робіт і від всіх турбот матеріальних, трапези загальні, вправи у військовому мистецтві і гімнастика процвітають. Проте з часом мисливці до дорогоцінних металів починають в таємниці збирати і зберігати золото і срібло в стінах своїх жител, і, при участі в цьому дружин, спосіб життя міняється на розкішний. Так починається перехід від тимократії до олігархії — пануванням небагато над більшістю. Це правління, що ґрунтується на переписі і на оцінці майна, так, що в нім володарюють багаті, а бідні не мають участі в правлінні.

По Платону, закон цей в тому, щоб кожен член

суспільства “робив своє” і притому “тільки своє”. Навпаки, в олігархії, по-перше, частина членів суспільства займаються кожен самими різними справами — і землеробством, і ремеслами, і війною. По-друге, в олігархії право людини, на повний розпродаж накопиченого їм самим майна приводить до того, що така людина перетворюється на абсолютно даремного члена суспільства, він в нім лише бідняк і безпорадна людина.
Подальший розвиток олігархії приводить, по Платону, до послідовного розвитку її в ще гіршу форму державного пристрою, але правління в суспільстві, в якому протилежність між багатими і бідними загострюється ще сильніше, ніж при олігархії.

закінчується перемогою бідняків, то вони частину багачів знищують, іншу частину

виганяють, а державну владу і функції управління розділяють між всіма членами, що залишилися, суспільства. Це і є демократія.

Це влада одного над всіма в суспільстві. Виникає ця влада,

подібно до попередніх форм, як вираз передуючою їй демократичної форми правління. Тиран зростає ні з чого довше, як з кореня, званого представництвом. У перші дні і спочатку він “посміхається і обіймає всіх, з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато що в приватному і загальному, звільняє від боргів, народу і близьким до себе роздає землі і прикидається милостивим і покірливим у відношенні до всіх”. Тиранові необхідно безперервно затівати війну, щоб простій народ вшановував потребу у вождеві. Оскільки постійна війна порушує проти тирана ненависть і так як громадяни, що сприяли його піднесенню, мужньо засуджуватимуть оборот, який прийняли події, то тиран, якщо захоче утримати владу, вимушений буде поволі знищувати своїх звинувачувачів, “поки не залишиться у нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б чекати якої-небудь користі”.

(ідеальне - в сенсі відповідності ідеям Платона). Розкриваючи сенс цієї

держави, Платон виділяє наступні його риси:

три почала, в державі повинні бути три

стани: розумному початку душі відповідають філософи - правителі, лютому початку - воїни-охоронці, діловому - землероби і ремісники. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є тяжким злочином. “займатися своєю справою і не втручатися в чужих - це і є справедливість”. Платонівське визначення справедливості було покликане виправдати суспільну нерівність, ділення людей на вищих і нижчих від народження;

навчання і виховання, яка повинна сприяти відтворенню трьох

станів. Важливу роль в цій системі грає не тільки вивчення математики і філософії, але і розповсюдження “благородної вигадки” про те, що хоча люди і народжуються нерівними, їх борг як членів полюса - жити в світі, згоді і братерстві;

забезпечує керівництво державою кращими і благороднішими його представниками.

держави справедливість відводить особливе заняття і особливе положення.

Панування справедливості об'єднує різноманітні, і навіть різнорідні частини держави в ціле, відображене єдністю і гармонією. Це якнайкраща державна система винна, по Платону, володіти поряд рис етичної і політичної організації, які були б здатні забезпечити державі вирішення найважливіших завдань. Така держава, по-перше, повинна володіти силою власній організації і засобами її захисту, достатніми для заборони і віддзеркалення ворожого оточення; по-друге, воно повинне здійснювати систематичне постачання всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє, воно повинне керувати і направляти високий розвиток духовної діяльності творчості. Виконання всіх цих завдань означало б здійснення ідеї блага як вищої “ідеї”, правлячої миром.

і види роботи розділені між спеціальними розрядами його громадян, але

в цілому утворюють гармонійне поєднання. За основу розподілу громадян Платон узяв відмінність по аналогії з розподілом господарської праці. У розподілі праці Платон бачить фундамент всього сучасного йому суспільного і державного устрою. Він досліджує і походження спеціалізації, що існує в суспільстві, і склад галузей розподілу праці, що вийшов таким чином.

різноманітні, але здібності кожної окремої особи до задоволення цих потреб

обмежені: “Кожен з нас сам для себе буває недостатній і має потребу в багатьох”. Звідси необхідність виникнення гуртожитку, або “міста”, “коли один з нас привертає інших або для тієї, або для іншої потреби; коли, маючи потребу з багато чому, ми розташовуємо до співіснування багато спільників і помічників: тоді це співіснування отримує у нас назву міста”.

працівника, що проводить продукт, а виключно з погляду інтересів споживачів.

Кожна річ, згідно Платону, проводиться легшим і кращим і в більшій кількості, “коли одна людина, роблячи лише одне, робить згідно зі своєю природою, в сприятливий час, залишивши всі інші заняття”. Ця точка зору приводить Платона до того, що в розподілі праці основний принцип будови держави.

для зовнішніх стосунків, але і унаслідок того ж розподілу праці

між громадянами держави. Звідси Платон виводить необхідність ринку і чеканки монети як одиниці обміну.
При переході від класу працівників продуктивної праці до класу воїнів-вартових впадає в очі те, що Платон порушує принцип ділення. А саме: етичні риси працівників господарства Платон ставить нижче за етичні достоїнства воїнів-вартових і особливо нижче — правителів держави.

декілька складається у Платона обмовкою, згідно якої всі три

розряди громадян держави в рівній мірі необхідно державі і, узяті всі разом, виявляють велике і прекрасне.
Інша обмовка Платона полягає у визнанні, що між походженням з того або іншого розряду і етичними властивостями немає необхідного зв'язку: люди, наділені вищими етичними завдатками, можуть народитися в нижчому суспільному розряді, і навпаки: народжені від громадян обох вищих розрядів можуть народитися з низькими душами.

чотирма головною доблестю:
1) мудрістю,
2) мужністю,

3) стримуюча міра,
4) справедливістю.

добру раду про державу в цілому, — про спосіб напряму

його внутрішніх справ і керівництво ним в його зовнішніх відносинах. “Мудрість” — доблесть, що належить не безлічі ремісників, а вельми небагато чим — філософам, — і є, найближчим чином, не стільки навіть спеціальність по керівництву державою, скільки споглядання занебесної області вічних і досконалих “ідей” — доблесть, в основі своїй етична.
Тільки філософи повинні бути правителями, і лише при правителях-філософах держава благоденствуватиме і не знатиме що існує в даний час зла. “Поки в містах, — говорить Платон, - або не царюватимуть філософи, або щиро і задовільно філософствувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не співпадуть в одне. доти ні для держав, ні навіть, вважаю, для людського роду немає кінця злу”.[

“мужність”. Воно, так само як і “мудрість”, властиво невеликому коло

осіб, хоча порівняно з мудрими ці осіб більше. Платон роз'яснює, що достатньо, щоб в державі існувала хоч би деяка частина громадян, що володіють здатністю постійно зберігати в собі правильну і приголосну із законом думку про те, що страшно і що ні.

доблесть досконалої держави, або “стримуюча міра”, є якість вже

не особливого або окремого класу, а доблесть, що належить всім членам якнайкращої держави. Там, де вона в наявності, всі члени суспільства визнають прийнятий в досконалій державі закон і уряд, що існує в нім, стримуючий погані пориви. “Стримуюча міра” приводить до гармонійного узгодження як кращі, так і гірші сторони.

готується “стримуючою мірою”. Завдяки справедливості кожен розряд в

державі і всяка окрема людина, обдарована відомою здатністю, отримує для виконання і здійснення свою особливу справу.

макросвіт, якому відповідає мікро світ в кожній окремій людині, зокрема

в його душі.
У державі три розряди його громадян — правителі, воїни і працівники продуктивної праці — складають гармонійне ціле під керівництвом найбільш розумного класу.

ученик Платона, вчитель Олександра Македонского.

Аристотель, вчений, письменник, філософ і педагог А. Македонського,народився в 384 р д.н.е., в родині лікаря царя Аміни III, правителя Македонії. Політичні погляди Аристотеля Батько став першим учителем Арістотеля, але у віці п'ятнадцяти років юнак залишається без батьків, знайшовши приймального батька Проксена. Отримавши переконливо спадок, Аристотель може дозволити собі продовжити освіту, з юності придбавши любов до книг. У 17 років Аристотель надходить в академію Платона, де вивчає філософію, математику та інші науки. У 349 р Аристотель стає вчителем Олександра Македонського, на чому наполіг цар Філіпп II. У 335 році філософ Аристотель повертається до Афін, щоб відкрити там Ликей (прототип ліцею в майбутньому). До цього часу Олександр Македонський стає царем, веде військові дії, не забуваючи щедро обдаровувати грішми свого вчителя. Кошти, отримані від Олександра, Аристотель витрачає на науку. Педагог мав сміливість вельми жорстко критикувати режим Македонського, але молодий цар дозволяв своєму мудрому вчителю багато, що не прощав усім іншим. Так, він стратив племінника Арістотеля, отримавши донос про його зраду. У 323 році цар Олександр гине, чому до влади приходять затяті опоненти Македонського ладу. Це призводить до арешту Аристотеля, якого звинуватили в «нечесності». Але філософу вдається втекти з Афін, залишаючи які, він сказав, що не дозволить ганьбити філософію.

з державою або полісом. Підхід Аристотеля до цієї теми –

це свідоме поєднання теоретичного, емпіричного і нормативного аспектів. Він аналізує та відшліфовує концепції, якими повинна оперувати політична думка. Він прикладає ці концепції до історичного досвіду, зібраного в його «Політіях». Він засуджує певні політичні інституції та хвалить інші. «Політика» – аналітична, описова і (врешті-решт за визначенням) практична книга.    Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна реальність. Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є кульмінацією природного розвитку. (Аристотель категорично заперечує ту думку, що державна влада ґрунтується на якомусь «суспільному договорі». Держава – це найвища форма об’єднання людської спільноти; оскільки за своєю природою ми є «тваринами політичними», то й процвітати або «добре жити» ми можемо тільки тоді, коли ми є громадянами держави.

справедливості і несправедливості), які можуть бути доконечно проявлені лише в

контексті держави і які мають бути проявлені, якщо ми хочемо процвітати. Для Аристотеля люди на відміну від бджіл є більшою мірою політичними, ніж суспільними істотами: суспільна взаємодія потребує політичної організації. Анархізм же є неприродним. Держава є самодостатньою в тому сенсі, що в рамках держави громадяни знайдуть усе, що їм потрібно для хорошого життя. Домашні господарства й поселення не є настільки самодостатніми утвореннями. Національні держави самодостатні, але в їхніх рамках хороше життя неможливе: не може існувати держави, що має 100 тис. громадян, так само як і судна в 5 миль завдовжки.

це об’єднання громадян, а громадянин – це той, хто може

бути обраний на державну посаду. (Аристотель дуже широко тлумачить слово «посада»: бути членом суду присяжних – також обіймати посаду.) Є дуже багато різних форм держави, відмінності між якими визначаються різними типами «державного устрою» (polіteіa) чи способами управління та механізмами розподілу посад. Аристотель багато уваги приділяє виявленню структури державного устрою. Він починає з простої схеми. Державою може управляти або: 1) одна особа, або 2) маленька група, або 3) велика група; державці, у свою чергу, можуть управляти а) в інтересах усіх громадян, б) заради своєї власної користі. Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три «правильних» і три «хибних»: 1а) монархія, 2а) аристократія, 3а) конституційний уряд, 1б) тиранія, 2б) олігархія, 3б) демократія. Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична, демократична і т. п. Оскільки будь-яка держава має численні органи (VІ, v), то одна й та само форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії (якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини)

висновки: Вагомий внесок у створення теорії політики зробив ще один давньогрецький

філософ — Аристотель Стагіріт (384—322 до н. е.). На відміну від інших філософів античності, зокрема Пла-тона, він уперше в історії суспільної думки у своїй праці «По-літика» виникнення і функції держави розглядав через при-зму ранніх зв'язків: статевих, необхідних для існування виду; між господарем і рабом, потрібних для утворення стабільного соціального об'єднання. На цих двох зв'язках тримався буди-нок (або сім'я, яку він розглядав як спільний осередок рабов-ласника з його рабами). Над сім'єю височіла громада, а над нею вже стояла держава — третя й найвища форма суспільства.

вона забезпечувала розквіт особистості, оскільки за своєю природою людина —

істота сус-пільна. Форми державного устрою Аристотель поділяв на пра-вильні (монархія, аристократія, політія) і неправильні (тира-нія, олігархія і демократія). Політію вважав найкращою з пра-вильних форм на той час, а ідеальною та єдино правильною формою — монархію. Форми державного устрою мислитель пов'язував з їхніми принципами. Так, основою аристократії, на його погляд, була доброчинність, олігархії — багатство, демок-ратії — свобода. Політія ж мала об'єднати всі названі елементи і вважатися справжньою аристократією («правлінням найкра-щих»), об'єднуючи інтереси заможних та бідних. Аристотель значною мірою вплинув на філософський і політичний напрями розвитку суспільної думки середньовіччя і нового часу. Його вчення про державу, розвиток політичної думки, філософських концепцій, суспільства та інших складових інтелектуальної ді-яльності, в яких він намагався поєднати сильні аспекти вчення Демокріта з досягненнями Платона, ґрунтується як на послі-довно матеріалістичних, так і об'єктивно ідеалістичних засадах.

М., “Висш. школа", 1976, - 543 с.
Асмус В.Ф. Платон.М., 1975.
Лосєв

А.Ф. Історія античної естетики. Софісти, Сократ, Платон.М., 1969.
Лосев А.Ф., Тахо-годі А.А. “Платон". Життєпис. М.,”Дит. літ. ", 1977,-320с.
Мальцев В.А. “Основи політології". Підручник для вузів. - М.: ІТРК РСПП, 1997. - 480с.
Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997. - 400 с.
Політологія. Підручник. / За ред. Семківа О.І. - Л., 1994. - 592 с.
Аристотель. Политика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М., 1983. — Т. 4. - Кн. 4, 5, 6.
Бакалавр Экономики. Хрестоматия в 3 томах. Российская экономическая академия им. Г.В. Плеханова, Центр кадрового развития. Том 2./под общ. ред. В.И. Видяпина. - Информационно-издательская фирма "Триада", М.., 1999 год, 1056 стр. Электронная версия -
История политических и правовых учений. Учебник / Под ред. О. Э. Лейста. – М.: Юридическая литература, 1997
. Політологія. Посібник для студентів./За ред. О.В.Бабкіної. К:Академія, 1998. – 368 с
. Причепій Є. М. Філософія.Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2001 Философия. М:Издание Московского открытого государственного университета, 2003 г.
Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф.Надольний, В.П.Андрушенко, І.В.Бойченко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. — К.: Вікар, 1998. - 624 с.