Предмет исторической

проблеми історії суспільно-політичної думки.

3. Історіографічні аспекти вивчення вітчизняної суспільно-політичної думки
ПРЕДМЕТ

І МЕТОД ІСТОРІЇ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ
ДУМКИ УКРАЇНИ

політико-правових ідей як наслідок існування в межах інших держав і

відсутності власної національної державності.

Необ'єктивне ставлення до політичної думки – романтизація або приниження та викривлення в інтересах домінуючих націй.

Необхідність об'єктивного неупередженого аналізу історії політичної думки України для успішного становлення сучасної державності

1 питання

державу, політику, право, законодавство, суспільство, історію політичних, правових і суспільних

теорій.

Специфіка предмету історії політичної думки України полягає в тому, що вона досліджує не самі політичні інститути та відносини, не їх історичний розвиток, а відповідні форми їх теоретичного пізнання.

Це дійсно так. Але кожна з них має тільки їй

притаманне проблемне поле. Так, наприклад,

(давньогрецьке – мистецтво управляти державою), на думку Аристотеля, означає вчення про державу

------політологія---------

на думку давньогрецького філософа Платона – мистецтво, здатність жити разом за умов полісу (грецьке місто-держава у стародавньому світі), що ставить людину в певні поведінкові рамки й вимагає від неї дотримання комплексу правил соціального співжиття.

Як бачимо політологія не може розглядатися окремо без суспільства, як не може існувати суспільство без держави, бо стосунки між людьми повинні відбуватися і відбуваються за певними правилами і законами.

Хоч, як свідчить історія, стосунки, що формуються між людьми, не завжди й не скрізь відзначалися не насильством, що у свою чергу, вплинуло на витлумачення політики, в якому здавна з'явився аспект конфлікту, боротьби.

завоювання й утримання в різних великих суспільних колективах.
Девід Істон уточнює,

що політика - це реалізований владою розподіл цінностей.

визначення політики як концентрованого вираження економіки В.І.Леніним.

Перша позиція інтерпретує політику через державу.

Друга позиція репрезентує політику як владу, планове й зорганізоване прагнення її завоювання, формування, збереження та використання широкого діапазону її цілей, засобів, функцій.

Третя позиція - діяльність політичної людини, її інтереси, поведінка.

Останній підхід сформувався у другій половині XX ст. під назвою «політичний біхевіоризм» (від англ. Ьеііауіог – поведінка).

науково-теоретичного і
практично-духовного


визначає специфіку предмету історії суспільно-політичної думки

В історії

думки, підкреслював Г.Гегель, спостерігається прогрес: “постійне
підняття від абстрактного
(одностороннього) знання до
знання все більш конкретного
(повного, багатостороннього)”.
Послідовність суспільно-політичних вчень в основному така ж, як послідовність у логічних визначеннях саме ідеї, тобто історія пізнання відповідає об'єктивній логіці предмета, який пізнається.

концепції держави і права в рамках історії суспільно-політичних наук висвітлюються

під своєрідним кутом зору,

Будь-які суспільні і політичні думки – це не що інше як певний соціокультурний рівень суспільства певної епохи. Тому досить важливим є усвідомлення його і визначення тих впливів на наступні погляди і думки, які вони викликали і які мали місце в історії розвитку суспільства.

та організацію наукового пошуку.
Він включає:
загальні принципи

ідейно-концептуальний арсенал аналізу
конкретні прийоми їх застосування,
обумовлені природою явища
правила та критерії описування та інтерпретації фактів.


.

Конфлікт суспільно-політичних та світоглядних парадигм історії вітчизняної суспільно-політичної думки

З одного боку

З іншого боку

має місце ще не до кінця подолана спадщина моністичної методології

ще як слід не утвердилася нова парадигма плюралістичного підходу

наслідок

дослідник історії вітчизняної політичної думки наштовхується на недостатню опрацьованість саме теоретико-методологічних засад її аналізу

ТОБТО ПРЕДМЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ

політології, вітчизняні дослідники змушені:




або ж спиратися на класичні концептуальні схеми,

розроблені західною наукою

або ж, запозичуючи теоретико-пізнавальний інструментарій, з урахуванням національного контексту, розробляти власні специфічні методи аналізу

На наш погляд, продуктивним є шлях, згідно з яким наука як універсальне явище повинна послуговуватися однією метою - пізнанням істини, що потребує якомога ширшого застосування апробованих методів і методик історико-політологічної науки.

та взаємозв'язок між ними
спосіб і форма вираження певного типу і

принципу співвідношення між даною суспільно-політичною теорією і висвітленою дійсністю

вчень являється провідна роль саме тих принципів, прийомів і способів

дослідження, які за своїми можливостями у найбільшій мірі відповідають історико-теоретичному змісту і профілю даної дисципліни. Звідси і визначаюче значення способів і прийомів історичного підходу до суспільно-політичних учень минулого, оскільки без принципу історизму неможливо серйозно говорити і про історію цих учень.

теоретичної рефлексії та світоглядних орієнтирів, необхідно, насамперед, наголосити на тому,

що

предмет дослідження

загальні принципи теорії

Особливості об'єкта

Завдяки цьому синтезу

універсальні принципи та підходи набувають ознак індивідуалізуючих прийомів та методик, завдяки яким пізнання об'єкта стає конкретним, історичним, а отже, й адекватним його сутності. Ґрунтуючись на поєднанні цих засад, ми можемо за типовими проявами певних тенденцій політико-ідеологічного процесу виявити його національні особливості, що має істотне значення, коли йдеться про аналіз вітчизняної політичної традиції.

суспільно-політичного змісту висвітлених вчень в контексті минулого і сучасного.

концепції

і конструкції того або іншого мислителя минулого
у сучасних умовах відіграють зовсім не ту роль і мають не те значення, які були характерними для них у тій, минулій їх «сучасності».
В новій соціально-історичній і суспільно-політичній ситуації, в контексті другої дійсності, вони нерідко набувають іншого, нового значення.

саме історичні визначення і конкретні погляди на суспільство, державу, право,

політику тощо співвідносились з вимогами певних соціальних груп, верств і класів, які інтереси і тенденції розвитку вони виражали, яку позицію займав автор вчення в контексті своєї епохи тощо.

Теоретичний аспект

відображає філософські, загально методологічні, пізнавально-гносеологічні моменти вчення,
показує, як і яким чином обґрунтовувались конкретні суспільно-політичні погляди,
які вихідні принципи покладені в їх основу,
які форми, моделі і конструкції думки відображені у розглянутій доктрині і являються провідними та визначаючими для даного мислителя або вперше вводяться ним у теоретичний обіг тощо.

Єдність і взаємозв'язок конкретно-історичної і теоретичної сторін суспільно-політичного вчення пропонують їх відносну самостійність

історії конкретно і повніше розкрити послідовність і своєрідність процесу формування,

розвитку і зміни тих чи інших концепцій, вчень і шкіл, специфіку їх суспільно-політичних поглядів, характер їх зв'язків з епохою яка їх породила

проблемно-категоріальне висвітлення притаманних моментів успадкування і новизни, теоретико-пізнавальної значущості, внеску до історично-розвиваючого процесу суспільно-політичного знання, місця і ролі в історії суспільних і політичних вчень, аспектів зв'язку із сучасністю тощо.

виявити і висвітлити загальне і особливе в різних суспільно-політичних вченнях,
прослідкувати роль традицій і "стрибків" в історії ідей,
прослідкувати співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в історії суспільно-політичних вчень,
прослідкувати взаємодію і взаємовплив загального, особливого й одиничного

Поєднання дозволяє глибше і чіткіше

досліджень. Порівняльний аналіз (у синхронному і діахронному плані) різних концепцій,

конкретизуючи наші знання про їх загальні і специфічні риси, разом з тим сприяє виявленню більш точних критерії класифікації і типологізації суспільно-політичних вчень, і, як наслідок більш вірної оцінки їх змісту. Серед представників державознавчої політології та їх критиків оригінальністю підходу вирізняється цивілізаційний підхід

це один із нових і продуктивних методів, за допомогою якого можна здійснити реконструкцію ментальних структур національного дискурсу та поведінки. За його допомогою є можливість досліджувати історію національної психіки, корелюючи її прояви з історичними подіями та явищами культури - ілюстративного матеріалу «національного несвідомого»

Ж.Лакан

Одним із прикладів такого підходу можна вважати спробу застосувати психоаналітичну концепцію французького дослідника - автора теорії регістрів психічного поля - Ж.Лакана. Своєрідність цього методу полягає у тому, що за його допомогою є можливість досліджувати історію національної психіки, корелюючи її прояви з історичними подіями та явищами культури - ілюстративного матеріалу «національного несвідомого».

Йдеться, власне, про майже механічне перенесення на національний ґрунт відомих

та апробованих зарубіжним досвідом теорій і підходів, з позицій яких здійснюється реконструкція української політичної рефлексії. На перший погляд тут немає нічого неприпустимого, оскільки наука, зокрема, й політологія, - явище універсальне, а отже, тенденції і процеси, що підлягають політичному аналізові, є однотипними та гомогенними. У цьому сенсі важко не погодитися з думкою В.Потульницького
про те, що «історична правда - єдина; коли ж їх існує декілька, - то це вже не наука, а міфологія».

місце серед гуманітарних наук. Вона дає можливість пізнати і зрозуміти

ті суспільно-політичні явища, які відбувалися і відбуваються у суспільстві за час його розвитку.
Намагаючись зрозуміти сучасність і знайти шляхи для побудови кращого майбутнього, люди завжди звертаються до минулого, до історично апробованих положень, принципів, цінностей. Це зовсім не віддання шани минулому, це не сліпа віра у традиції та авторитети, а необхідний спосіб людської орієнтації в історичному часі і просторі. Природна потреба кожної епохи визначити своє місце і призначення між минулим і сучасним

Висновки

назвав найбільш значущий - з погляду ґенези висвітлюваних процесів -

хронологічний відтинок цього періоду: від 1890 р. до Першої світової війни - «інтелігентською добою», а в іншому разі на його означення запозичував з історії літератури термін «модернізм», називаючи його «модерністською добою».
Іменувати цей період «загальнонародним» пропонував В.Сарбей, акцентуючи на тому, що саме тоді відбувалося органічне й нерозривне поєднання культурно-освітнього напряму українського руху з радикально-політичним і політизація охопила найширші суспільні верстви.

Якраз на початку 1890 років, за справедливим визначенням Д.Дорошенка, завершилася, певно, «найглухіша» доба в історії українського руху другої половини XIX ст.

Л.Юркевич, І.Франко, Леся Українка),
так і менш відомих:
І.Кревецький, В.Старосольський,

О.Назарук, Т.Зіньківський, Л.Цегельський, В.Садовський ,

тогочасні праці мають наче б подвійну функцію, по-перше, вони є джерелом для вивчення конкретних проблем української політичної думки XIX – початку XX ст., а, по-друге – це перші напрацювання в історіографії проблеми державотворення в українській політичній думці зазначеного періоду.

сучасних дослідників вітчизняної політичної думки особливий інтерес становлять Франкові роботи,

які не дуже популяризувалися у радянський час - «Народники й марксисти» (1899), «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897), «Поза межами можливого» (1900), «Що таке поступ?» (1903), «До історії соціалістичного руху» (1904), «Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова» (1906).

Трохим Зіньківський(1861-1891),

«Писання Трохима Зіньківського» (1890), «Молода Україна, її становище і шлях» акцентував увагу на аналізі настроїв, течій у середовищі української інтелектуальної еліти, наголосивши з жалем, що ці течії течуть «в різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишають Україну без усякого духовного напою».

М.Грушевський

«Движение политической и общественной украинской мысли в XIX ст.» (1907)І2. Виокремивши основні етапи розвитку української політичної думки у XIX ст., вчений доходить висновку, що галицька література і суспільство «в прискореному темпі» пройшли стадії розвитку української суспільної думки від наївного козакофільства до романтичного, спершу, а невдовзі й до «більш реального народництва» і, врешті-решт, - до радикально-прогресивних напрямів, що дало можливість Галичині 90-х років XIX ст. перетворитися на «горнило» «політичної і суспільної думки для всієї України».

класифікацію векторів вітчизняної політичної думки, взявши за основу своєї концепції

світоглядні уявлення, які домінували у тогочасному українському середовищі щодо місця українців у Російській імперії. Розгляд ідейних доктрин представників різних напрямів Ю.Охримович здійснював, виходячи з критеріїв первинності інтересів української державності

В.Дорошенко (1879-1963) та Д.Дорошенко (1882–1951)

самобутні авторські підходи у розгляді проблем ставлення до української державності рупівців та інших провідників вітчизняного національного руху.
«Українство в Росії: Новійші часи» , роботи Д.Дорошенка, присвячені П.Кулішу та М.Костомарову, де автор серед висвітлення інших проблем звернувся й до аналізу питання їхнього ставлення до ідеї державності України

Д.Донцов (1883-1973)

політичний діяч, публіцист, ідеолог українського інтегрального націоналізму.
прагне будувати національну ідеологію на природних властивостях психіки, які можна відстежувати не метафізично, а феноменологічно. Якщо ж філософськи окреслювати й давати визначення ідеалізму Донцова, то можна назвати його ідеалізмом історичним, який вважає ідеї за головні рушійні сили історії. Прагнення зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії Донцов позначує як першу підставу націоналізму, який він виразно протиставив «драгомашвщині».

розвитку історіографії проблеми, для якого характерні декілька виразних рис:



істотне розширення

тематичного спектра досліджень. Вітчизняні дослідники звертаються до вивчення питань і окремих персоналій інтелектуальної історії України, які за радянських часів не піддавалися аналізу із суто наукових, а не примітивно-ідеологічних позицій

радикальне розширення джерельної бази досліджень за рахунок можливостей опрацювання матеріалів, які перед тим перебували на таємному зберіганні у спец фондах архівів та книгозбірень.

поліпшуються умови дослідницької праці завдяки отриманню науковцями можливостей (для багатьох із зрозумілих причин, на жаль, лише гіпотетичні) працювати у бібліотеках та архівах зарубіжних країн із документами з українознавчої проблематики, що відклалися у фондах вітчизняних емігрантських установ, а також в окремих персональних фондах українських політиків-емігрантів

достатнє оволодіння дедалі більшою кількістю українських учених (особливо молодшої генерації) іноземними мовами, що суттєво допомагає у пошуковій роботі за кордоном

соціологічні – позитивізму

вітчизняна історична наука та політична думка здійснила

найсуттєвіші прориви у сфері відродження національної

свідомості та системної концептуалізації вітчизняної історії

стали підґрунтям для розробки й обґрунтування відповідних суспільно-політичних ідеологій системоцентричного типу