Собор святого Юра

митрополії, до 1817 при монастирі Чину св. Василія Великого, бароково-рококовий

монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744—1762). Вважається головною святинею українських греко-католиків.
Розташований на Святоюріївській горі, за адресою: площа святого Юра № 5. Висота над рівнем моря — 321 метр[1].
З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Власне собор є частиною комплексу: барокового собору (1745—1770) з дзвіницею (дзвін з 1341), рококової з класицистичними портиками митрополичої палати (1761—1762), будинків капітули, тераси з двораменними сходами, ажурної огорожі довкола соборового подвір'я з двома брамами в подвір'ї (1771) та мурів, що обводять капітульні будинки і владичий сад (1772).
Багатовікову архітектурну історію Святоюрського монастиря умовно можна поділити на два великі періоди відповідно до історії його головної споруди. Перший період, що тривав майже півтисячоліття — від початків чернечої оселі приблизно до середини XVIII ст., — завершився руйнацією старого храму. Другий період розпочався з будівництва нового собору, яке згодом стало новою точкою відліку в цілеспрямованому формуванні майбутнього ансамблю. Завершився він у XIX ст., коли з'явилася остання з існуючих нині будівель.

приблизно в 1280 р. Тоді ж існувала печера. Досі не

з'ясовано: була вона штучною чи природною. У ній усамітнився чернець Василь (Василиск), який в постійних молитвах спокутував земні гріхи. Походить ця легенда з давніх-давен, але вперше записана дослідником Львова Бартоломеєм Зіморовичем у XVII ст.
Під той час Василиск, стрий Лева, князь жорстокого духа, але, як часто буває у греків, через молоді літа, проведені безжурно, на старість постригся добровільно в ченці й оселився в наїженій терном печері, що стояла отвором на схилі пагорба, котрий підносився над спиною міста. Був він більше подібний до фавна, ніж до людини - щетинястий, нечесаний, з великими бровами, худий, зарослий, з запущеною до колін бородою, що закривала наготу тіла, як щит або килим. Такою нелюдською строгістю життя спокутував він нелюдську різню бранців, до якої дійшло за його проводом перед двадцятьма роками в Судомирі, так загально говорено. За його порадою Лев побудував на верху того пагорба букову церкву, обвів її чернечими келіями та віддав під опіку святого Юрія, старійшини війська святих, вождя для себе проти поляків і співтовариша для стрия, що боровся з примарами пекла

інформацію, подану у вигляді меморативного напису на старовинному мідному дзвоні,

який ще й нині розміщується в соборній дзвіниці.

давніх літературних джерелах знаходяться у праці львівського історика, радника і

бургомістра XVII ст. Бартоломея Зіморовича «Потрійний Львів» («Leopolis Triplex»), яку іноді ще умовно називають «Хронікою Зіморовича». Автор хроніки подає інформацію про будівництво храму в різних місцях тексту під двома різними датами: спочатку — 1363, а потім — 1437 р. Наступну згадку про церкву св. Юрія в «Потрійному Львові»
Відомо, що Б. Зіморович не був свідком тих далеких подій, тому його праця, як і будь-яка компілятивна хроніка, звичайно, не була убезпечена від неточностей і помилок. На користь такої підозри щодо наведеної характеристики старої церкви св. Юрія може бути те, що в цій хроніці Б. Зіморовича, але в іншому місці, знаходимо ще одне, майже аналогічне повідомлення, подане під значно пізнішою датою, а саме під 1437 р

вочевидь, не було певним, і, мабуть, він досить часто змінював

свого патрона. Зазначається, що в 1430 р. він нібито потрапляє в залежність від вірменської сім'ї Калениковичів, супроти якої в судових тяганинах «засвітилися» королівські урядники та якийсь шляхтич Андрій з Малехова. Згодом, у 1442—1455 рр. у старих львівських документах згадується вірменин — Петрус Гамладинович зі львівського монастиря св. Юрія
Наприкінці XV ст. Святоюрський монастир володів величезними земельними наділами навколо міста, про що свідчить запис Б. Зіморовича під 1497 р.

розбиті численні намети королівського війська У 1539 році Святоюрська церква

стала осередком новоутвореної єпархії, на чолі якої став купець, а на той час ігумен Святоюрського монастиря Макарій (Тучапський). Він доклав чимало зусиль до впорядкування церковних справ і свого соборного храму, в якому через спустошення, за його словами, «хвала Божа» не могла відбуватися. Від 1530-х років давній храм, діставши єпископську кафедру, набув того значення, з яким він традиційно виступає в історії.
Після Люблінської унії 1569 року, православна церква нерідко втягувалася у гострі протистояння із міською владою та католицьким кліром. Так, зокрема, в перший день Різдвяних свят 1584 р. церкву св. Юра несподівано, раптово захопили слуги католицького архієпископа Соліковського. Тутешні священики були силою відсторонені від служби Божої, а монастирські ворота опечатані. Тогочасному львівському владиці Гедеону Балабану довелося розпочати судовий процес для відновлення справедливості, який завершився на користь позивача.

отаборилися під Святоюрською горою на просторих передмістях і ланах, що

належали монастиреві. Сам Хмельницький квартирував у монастирі. Тут він приймав посла міської громади єпископа Арсенія Желиборського, уповноваженого за будь-яких умов запобігти нищівному штурму міста і мирно порозумітися з козацьким проводирем.
Зрештою, сторонам вдалося домовитись і «город Лвов окуп за себе дал орді і Хмелницкому». Згодом тут проходили безуспішні переговори з послами польського короля Яна Казимира.

Юра

майже збігся з роками спорудження іншого архітектурного шедевру Львова —

Домініканського костелу (архітектор — Ян де Вітте, 1740—1764 рр.). У місті в ці роки з'являється також низка інших сакральних споруд — костели св. Антонія, св. Мартина, св. Миколая, колегіум ордену піарів тощо.
Задум нового будівництва на Святоюрській горі належав митрополиту Афанасію Шептицькому. За історичними джерелами, це була людина, дуже віддана богоугодній справі, твердого характеру, послідовна й цілеспрямована у здійсненні задуманого. Обіймаючи єпископську, а згодом ще й митрополичу посади, А. Шептицький ініціював численні церковні новобудови в підпорядкованих йому єпархіях на Галичині, Поділлі та Волині. З плином часу стара Святоюрська церква, що служим кафедральним храмом, вже не могла відповідати своєму особливому статусу, значно поступаючнсь навіть деяким парафіяльним церквам. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що старий храм фактично перебував у подвійному користуванні — світського духовенства і ченців василіанського монастиря, — що призводило до непорозумінь і навіть до конфліктних ситуацій. Ці обставини й зумовили постанову про знесення старої церкви та спорудження нової, що відповідала б вимогам часу.

що в часі співвідноситься з його вступом на посаду київського

митрополита. Перед 1733 р. консисторія прийняла рішення про збір коштів на «кафедральну фабрику». За дорученням митрополита це здійснював василіанин отець Єронім Островський. Проте намісники (декани) не поспішали з надсиланням коштів і фактично проігнорували заклики митрополичого представника. Тому митрополит сам взявся наводити лад і 11 жовтня 1733 р. розіслав пастирський лист до намісництв, розташованих на південь від Львова, рішуче вимагаючи надання коштів під загрозою усунення з посад. Як далі розвивалася ситуація — невідомо. Брак конкретних свідчень про тогочасні роботи в соборі не дає змоги твердити про їх широке розгортання.

ансамблем нависла несподівана і досить серйозна загроза. Австрійська влада розглядала

прилеглу до нього територію як один з можливих варіантів створення потужної військової цитаделі на засадах найновіших правил такого будівництва — з потужними казематами, цейхгаузами, артилерійськими позиціями тощо. У разі вибору саме цієї території ансамбль мав би не лише небажаного сусіда, але й небезпеку від можливих воєнних дій. На щастя, перевагу віддали іншій ділянці, і спорудження цитаделі було розпочате дещо південніше від собору.

роки, тобто на початок спорудження собору. Аналітичний опис цього плану

подано в публікації В. Вуйцика, який його розшукав і розцінив як документ, спеціально укладений для судового земельного спору між співвласниками Святоюрської гори — ченцями-василіанами та єпископом Левом Шептицьким. План дає досить повне уявлення про споруди і характер їх розташування на горі в той час, коли будувався новий храм св. Юра.

Будівництво сучасного собору

який до кінця життя, до 1759 року, працював над вдосконаленням

архітектурних особливостей храму. Після смерті Б. Меретина продовжив будівництво Клеменс Ксаверій Фесінґер. Роботи тривали аж до 1764. Оздоблювальні роботи завершилися аж у 1770 або 1772 роках.
Просторова композиція собору виражена хрещатим об'ємом, утвореним високою навою і трансептом, але в плані, завдяки кутовим приміщенням, сприймається як тринавовий храм з видовженим бабинцем і вівтарем, що мають однаков з середньою навою ширину. Чотири опорних стовпи несуть систему склепінь з головною банею і меншими банями над пониженими приміщеннями в зовнішніх кутах простірного хреста. Баня на масивному чотириграннику служить організуючим елементом, якому підпорядковуються інші архітектурні об'єми споруди. На оригінальному проекті Б. Меретина (зберігається у львівському Національному музеї), де зображено поздовжній розріз храму, куполом завершується не тільки центральний об'єм, а й вівтар і притвір. Таке композиційне вирішення зближувало пам'ятку з традиційними трибанними українськими церквами. Проте архітектор замінив бічні бані хрестовими склепіннями.

балюстрадою і скульптурами геніїв роботи С. Стажевського. Фасад храму акцентований

монументальним порталом з постаттями отців східної церкви Афанасія і Льва роботи скульптора Й.-Г. Пінзеля.
Скульптурна група «Юрій-Змієборець»
Скульптурна група «Юрій-Змієборець», що увінчує аттик — також роботи Пінзеля. Над внутрішнім оздобленням храму працювали у 1768—1770-их роках скульптори Себастьян Фесінґер, Михайло Філевич, живописці Л. Долинський, Ю. Радивилівський, Ф. Смуглевич

середині XIX ст. згадував Ісидор Шараневич у своїй книзі «Стародавній

Львів». За версією В. Вуйцика, на найстарішому плані монастиря цей цвинтар обіймав територію, прилеглу до собору з південного боку, але значно нижче по рельєфу.

каплицями між раменами хреста й мініатюрними банями під покрівлею, у

центрі з великою банею на широкому барабані, що спирається на попружні арки. Угорі споруда охоплена карнизом. Численні пілястри, парні (на барабані) і подвоєні на стінах собору, увінчані кам'яними рококовими ліхтарями, надають будові стрункости. На вході до катедри побудовані паристі сходи з рококовою ажурною балюстрадою, оздобленою вазами та путами. На фасаді обабіч головного входу статуї митрополитів Атанасія і Лева, над входом балкон, високе вікно, причілок з гербовим щитиком Шептицьких й аттікою, завершеною кінною статуєю св. Юрія-Змієборця роботи українського скульптора Йогана Пінзеля. Подвір'я перед катедрою замикають дві рококові брами, прикрашені алегоричними постатями, що символізують Віру й Надію та Церкву Риму і Церкву Греції.

композицію «Архиєрей» і «Появу апостолам», М. Смуглевич — завівтарну композицію

«Проповідь Христа» і «Христос-Пантократор» у бані, Л.Долинський — намісні ікони, овальні ікони пророків і 16 сцен празничків. Скульптурні обрамування двох вхідних воріт і оздоблення входів та численні ліхтарі належать М. Філевичу. М. Осінчук 1942 виконав загальну консервацію і розмалювання стін та відчищення образів. При будові комплексу працювали різні мистці в різних стилях: бароко, рококо, класицизм, проте вони зуміли досягти органічної синтези барокової архітектури і скульптури, деталів химерної рококової орнаментики карнизів, балюстрад, аттік, капітелів, скульптур, ваз, сходів, портиків, підпорядковуючи всі складові елементи цілості на подобу образотворчої культури тогочасної Європи.

ще й через те, що він зберіг і нині переховує

у своїх стінах немало визначних історичних та мистецьких пам'яток різного часу, зокрема таких, що належать до найважливіших і найрепрезентативніших для своєї епохи. Проте, в силу історичних обставин, більшість з них нині перебувають поза межами храму: у Національному музей ім. Андрея Шептицького, архівних фондах Онуфріївського монастиря, Центрального державного історичного архіву України у Львові та Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника.

вилитий, згідно з написом на ньому, 1341 року.

1700 року – греко-католицької єпархії, в крипті ховали єпископів, а

з 1808 року – митрополитів. Крипта відкрита для відвідання. У ній поховано видатних діячів УГКЦ, зокрема, кардинала Сильвестра Сембратовича, Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосипа Сліпого. Під час археологічних розкопок, які проводив Ярослав Пастернак у Галичі на Крилосі, в 1937 році було знайдено саркофаг із тілом князя, якого було ідентифіковано як Ярослава Осмомисла. У переддень Другої Світової війни, у 1939 році, для збереження і подальших досліджень його останки перенесли до Львова в крипту собору Св. Юра. Останки князя вдруге віднайшла там спеціальна археологічна комісія Наукового Товариства імені Т.Шевченка 18 вересня 1991 року в дерев’яній скрині.