Тема. Історія української філософської культури

світоглядна ментальність.
Зародження філософської думки в Києворуську епоху.
Класична українська філософія.

посібник.
Саух П.Ю., - К,: 2003. с.116-127
3. Філософія. Навчальний посібник.

За ред. І.Ф. Надольного., К,: 1999. с.173-189

співчуття, зацікавлене ставлення до людей та справ
- нехтування докладним

і послідовним осмисленням життєвих ситуацій;
Сентиментальність та естетизм - любов до краси в усіх її виявленнях,
- поверховість, схильність до пишнот та декоративізму;
Психічна рухливість - вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя,
- певна психічна нестабільність;

неузгодженність дій, невміння об’єднувати сили для вирішення складних проблем;
Українська релігійність

- допомагала переживати трагічні колізії різних часів
-в основному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована;
Ставлення до землі та природи із любов’ю.

схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов.
завжди проявляла схильність до моральних настанов

та життєвого повчання.
переважно позитивно ставилась до релігії, до шанування вищих духовних цінностей.
досить сильно обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі українського народу і слов’янства в цілому.
досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування.

увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи,

душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола.
При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу.

і благодать" митрополита Іларіона.
«Повчання» Володимира Мономаха,
“Посланіє” (автор Климент Смолятич),
«Житіє

Кирила філософа» цікаве визначення філософії - філософія це божим і людськім речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога. А також філософія – це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло

появі її особливого типу, – «філософствування у Христі».
Вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати. А вони повинні були давати найперші смислові засади життя.
На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення, будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому вся ця філософія була схильна до морального повчання та життєвої настанови.

гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—1517), Лукаш із

Нового Міста, Станіслав Оріховський (1513—1566).
Ю.Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів.
С.Оріховський однією з основних чеснот людини вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення. Шлях до безсмертного життя треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи.

відіграла Острозька академія - В ній культивувалося розуміння філософії як

мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом.
Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

(бл.1600—1683), Феофан Прокопович (1681—1736), розуміли філософію як систему дисциплін чи

наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою.
Наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

видимої, чуттєвої, тілесної але не справжньої і не першою за

суттю, та невидимої - духовної, вічної та чистої, а тому – справжньої основи будь-чого, тобто Бога.
Дві натури, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба.
Біблія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), є формою переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.

натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон

її виявлення.
Перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.
Наука про людину та її щастя – найважливіша з усіх наук.
Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують на шлях дійсного щастя.
Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття суму, нудьги, страху; запорука здоров`я душі – радість.

у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє

задоволення і душевний спокій (сродний труд) і є обов’язковою умовою самореалізації людини.
Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді вона буде нескінченно черпати сили з неї (антеїзм).
Серце є осередком духовного життя в людині, треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (кордоцентризм).

розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі визнані наукові

установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одеський) університети.

Памфіл Юркевич (1827—1874) - доповнив і глибше розвинув лінію "філософії серця" свого великого попередника. Ідеалізм, і матеріалізм, на думку Юркевича, стоять на ґрунті помилкової установки. Ідеалізм виходить із чистого мислення, матеріалізм — із чистої наочності. Але ні те, ні інше не вичерпує людської сутності. Ця сутність укорінена значно глибше. Як і Сковорода, Юркевич переконаний, що таємниця людини знаходиться в її серці.

О. Потебня (1835-1891) - зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та людської психіки, мови та народної історії.

історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень

неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків. Виступав за усунення авторитарних рис у суспільному житті, відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами.
В.І.Вернадський (1863-1945). Вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо.

трьома потоками: в Україні радянській та західній та діаспорі –

за межами України.
В радянський Україні видатним науковцем був академік В.І.Вернадський (1863-1945).
Він високо цінував філософські знання, розробляв проблеми методології науки, досліджував співвідношення філософії та природознавства, проблеми наукової творчості тощо.
Вважав, що з виникненням людського розуму розпочинається якісно новий етап еволюції Всесвіту. Людина своєю діяльністю поступово перетворює біосферу в ноосферу (сферу розуму). Центральним науковим питанням вважав – питання про моральний бік науки.

на проблемах політичної філософії, на процесі державотворення. Він вважав, що

останній повинен завершитися побудовою монархічного устрою, в якому аристократична меншість (еліта) повинна повести за собою пасивну більшість нації, народу. Від творчої якостей еліти залежить прогрес чи регрес суспільства.
Д. Донцов (1883-1973) - Стверджує, що між націями існує антагонізм, вічна боротьба за існування, в якій сильніші перемагають слабкіших і панують над ними. “Нація, яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря”. Вихід із даної ситуації полягає у створенні нової еліти, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати.

повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Те, що типове для

всесвітньої філософії, властиве також національній філософії. Вони взаємообумовлюють, доповнюють і збагачують одна одну.
Аналіз українського національного характеру. Поряд з такими позитивними рисами, як емоційність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи, здатність сприймати нове, мають місце і негативні - прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм. Узагальнюючи все сказане, мислитель робить висновок, що національний характер українця вибрав із багатьох історичних подій саме ту, яка відповідала його сутності.

риси української ментальності.
2. Філософські ідеї в Київській Русі.
3. Філософія України

в період формування гуманістичних і реформаційних ідей та Просвітництва.
4. Філософські ідеї Г.С. Сковороди.
5. Офіційна та природничо-дослідницька філософія XІX - початку XX ст.