Теор ії походження східних слов ’ ян

Олексій Дмитрович

вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос,

та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.
Історична спадщина Київської Русі за часів СРСР також не випадково стала болючою проблемою для радянських ідеологів, які проголосили цю середньовічну монархічну державу «общевосточнославянским государством», пропагували доктрину, схвалену Компартією, згідно з якою витоки українського та білоруського народів відносять до пізнього середньовіччя (XIV-XV ст.). Приблизно така ж картина була і у ХVIII-XIX ст. – деякі російські історики не висвітлювали події належним чином, висували помилкові теорії. Доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології кам’яного віку Інституту археології НАНУ Леонід Залізняк уважає твердження істориків Миколи Карамзіна та Михайла Погідна помилковими.

«після тривалого перебування в статусі «молодшого брата» нам дуже хочеться

бути найстаршим з народів світу»
Наукоподібного вигляду міфу про Москву, як богообрану наступницю Риму, Константинополя та Києва, надав М. Карамзін майже 200 років тому. Саме ним Київська Русь була включена до національної історії Росії, як перша російська держава. Перефразовуючи київського літописця Нестора, М. Карамзін проголосив княжий Київ «Матір'ю городів російських»

який стверджував, що до ХІІІ ст. в Києві жили росіяни.

Лише після татарського погрому Середнього Подніпров’я 1240 р. вони нібито імігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Галичини прийшли українці. Ця заполітизована концепція повністю суперечить даним археології, мовознавства, антропології, писемним джерелам.
Класик російської історичної науки В. Ключевський вважав, що росіяни вийшли на історичну арену в другій половині ХІІ ст., тобто після розпаду Русі на окремі князівства. Тому погляди офіційної Москви на Київську Русь, як на першу російську державу, виглядають абсурдними. Адже виходить, що російська держава з'явилася раніше самих росіян.

пізно, а саме після Другої світової війни.
Офіційна радянська історична

наука на чолі з академіком Михайлом Покровським, аж до погрому його школи 1936 р., розглядала етнічні процеси в Київській Русі фактично з позицій М. Грушевського, проголошених ще в 1904 р. у відомій праці «Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства».
Вважалося, що кожен із східнослов’янських народів у межах Київської Русі мав власний історичний струмінь і батьківщину.
Праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації.
Білоруси формувалися на балтському субстраті. Обличчя білоруської нації значною мірою формувалося впливами Київської Русі, а пізніше в складі литовсько-польської конфедерації.
Формування російського етносу відбувалося в ході слов'янської колонізації лісових обширів, заселених балтськими та фінськими племенами. Великий вплив на росіян справили тісні контакти з татарами у ХІІ – XV ст.ст.

у перших томах “Історії України-Руси” категорично заперечує домагання Московської Русі

на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність»: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська — другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності».

тезу Грушевського і завзято доводить її справедливість:
Григорій Півторак

двохсотлітню традицію, і за цей час сформувалося декілька основних концепцій.

Так, у царській Росії офіційні ідеологи, підтримувані тогочасними істориками, сприймали всіх східних слов'ян як «единый русский народ» і починали його історію від Київської Русі, вважаючи її найдавнішою російською державою. Радянська історіографія визнала право не тільки російського, але й українського та білоруського народів на свою історію і свою мову, проте партійні ідеологи не змогли позбутися імперських претензій на історичну спадщину Київської Русі. Проголосивши її «общевосточнославянским государством», ці ідеологи пропагували доктрину, схвалену найвищими компартійними інстанціями, згідно з якою витоки українського та білоруського народів і відповідно їхніх мов відносять до пізнього середньовіччя (XIV—XV ст.). На спроби деяких російських істориків і філологів починати історію Росії й російської мови від IX—X ст. офіційна влада дивилася «крізь пальці», проте такі самі прагнення в Україні і Білорусі вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою.»

утворенням Аварського каганату розпочинається тривалий період слов’яно-аварських війн (568-635 рр.).

Вони відбувалися одночасно з проникненням слов'ян на Балкани і сприяли процесу розкладу родового ладу у східному слов’янстві. В ході цих війн і масових міграцій зникають з політичної арени анти, про яких після 602 р. немає жодної згадки.

Східної Європи від Причорномор’я до Прибалтики і верхів'їв Волги, від

Карпатських гір до Поволжя.
«Повість минулих літ» так засвідчує їх розселення. Вздовж середнього Дніпра жили поляни, на Лівобережжі, в басейнах річок Десни, Сули і Ворскли – сіверяни, в дніпровському Поліссі – древляни, в басейні Західного Бугу – дуліби, в басейнах Південного Бугу і Дністра – до Чорного моря – тиверці та уличі, над річками Сяном і верхнім Дністром – хорвати, між верхів'ями Дніпра і Сожу – радимичі, в басейні Прип'яті – дреговичі, у верхів'ях Волги, Дніпра, Західної Двіни – кривичі, в басейні озера Ільмень і річки Волхова – словени, або ільменські слов'яни, в басейні річки Оки – в’ятичі.

науки. Зокрема, так звана «норманська» (варязька) теорія ґрунтується на припущенні,

що фінни називали Руссю одне з племен норманів-шведів (варягів), які наприкінці ІХ ст. заснували давньоруську державу. Однак є чимало підстав для її заперечення. У джерелах VIII-ІХ ст. часто вживається термін Русь для означення південних племен східного слов'янства (полян сіверян). М. Грушевський зокрема зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа земля. Жодне східне джерело не ототожнювало Русь зі скандинавами, так само як і візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного

Бугу на заході до верхів'їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Упродовж ХІІ – на початку ХІІІ ст. етнічна назва Русь, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра – на Поділля, Волинь і найпізніше – на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром – Володимиром на Клязьмі.

А от науковий підхід Б.О. Рибакова на противагу усталено-авторитетним джерелам (напр., «Повість минулих літ») містить в собі засновки теорії про походження слов'ян набагато раніше, ніж кінець I ст. н. е. як прийнято вважати. Метод спирання на історичну пам'ять народу – яку слід розшифровувати в його фольклорі, орнаментиці та інших пам'ятках культури – показує, що слов'яни пам’ятають про мамонтів («слонів» та «ящерів»), які вимерли в Європі 14-11 тисячоліть назад.

уваги, що кожний нащадок має пращурів. У слов'ян були більш

давні родичі – відомі як склавини та сколоти, вендети й енети, русени й боруси, оріони та «орачі»-араторес . І у них теж, як згодом у русичів, були цивілізовані утворення.

Орнаментика їх вишиванок та писанок виводиться з прикрас місцевих мисливців

та мамонтів, про яких згадують і казки («Про богатиря Димка та його зятя Андрушка», ін.)
Крім старої радянської версії походження українців з пізнього середньовіччя (ХIV—XV ст.), що базується на імперській концепції давньоруської народності, та її модерних модифікацій, за роки незалежності в середовищі аматорів розквітла буйним цвітом романтико-фантастична версія трипільського коріння українців. Незважаючи на повне неприйняття фахівцями квазінаукового покруча, цей відвертий неоімперський міф має досить широке коло прихильників серед «свідомих» українців.

території Румунії, звідки її носії просунулися на Правобережну Україну. Отже,

прибічникам трипільського походження українців доведеться визнати, по-перше, що всі ми родом із Румунії і не є автохтонами в Україні, а по-друге, що українці найдавніший народ у світі і нам — 7500 років! Усе це повністю суперечить усім відомим науковим фактам з україногенези. До того ж, постає питання, чому власне трипільці були українцями, а не стародавніми румунами? Адже культура Кукутені, східною гілкою якої було Трипілля, продовжила свій розвиток на теренах Румунії паралельно з останнім.

містить в собі раціональне зерно, але, на жаль, науковці на

даний момент розділилися на два табори, де одні підтримують теорію про Аратту чи про походження українців від Трипільців та їх братерство з росіянами й білорусами, а інші ж – уважають такі твердження помилковими, не визнають спільного походження російського й українських народів. І саме тому зараз неможливо дійти консенсусу без урахування поглядів обох «таборів». Лише чергова наукова міжнародна конференція може якось допомогти вченим розібратися в цьому питанні глибше та достовірніше.