його до
Києва. Та старенький батько не зазнав у синівській хаті затишку, любові від сина та невістки... І тільки онук, десятилітній Василько, любив погомоніти з дідусем. І от одного разу Василько підслухав розмову мами з татом. Ті домовлялися, що завтра відвезуть старого до притулку для старих.Син плакав, просив. «Не везіть, я все буду робити, я буду краще вчитись, я доглядатиму за дідусем». І, щоб заспокоїти сина, пообіцяли лишити дідуся вдома.
Вранці Василько побіг до школи. А тим часом дорослі сказали дідусю новину. Закам'яніло серце старенького. «Ти ж в мене один. Я ж тебе виростив. Я ж для тебе життя прожив. За що ж мені така покара?» — кричала батьківська душа. Та щось здавило в грудях, не дало говорити, тільки сльози, як ті горошинки, покотились по обличчю батька.
А Васильку не сиділось на уроках. Вперше втік зі школи. Коли підбігав до будинку, побачив, що їхня машина від'їхала від під'їзду, а у вікні завбачив дідуся. Василько кричав, просив зупинитися, але марно.
