Европейская экономическая система

економіці
20.2. Статичні та динамічні ефекти євроінтеграції
20.3. Органи та інституції ЄС
20.4.

Європейські політики
20.5. Особливості останніх розширень ЄС (2004; 2007)

головних змінних:
збільшення обсягу і удосконалення структури в торгівлі товарами і

послугами між партнерами;
поліпшення торгового балансу;
створення та втрати робочих місць в країнах, що інтегруються;
зміни ставок заробітної плати;
трансформації реального політичного курсу;
зміни цін;
акумуляційного ефекту (людський та фізичний капітал);
створення нових товарів і послуг;
прямих іноземних інвестицій;
відновлення відсталих країн (регіонів);
зміни у (ВВП).

в торгівлі і добробуту, зумовлені формуванням митного союзу або зони

вільної торгівлі.
Ефекти від торгівлі. Внаслідок того, що митний союз передбачає як вільну торгівлю між країнами-учасницями, так і водночас обмеження на імпорт країн, що не входять у союз, або третіх країн, він справляє як позитивні, так і негативні ефекти на торгівлю.
Позитивний ефект настає тоді, коли скасування внутрішніх тарифів та інших бар’єрів стимулює приріст обсягів торгівлі між країнами-учасницями, який не витісняє імпорт третьої країни. Інакше кажучи, митний союз зумовлює надання переваги, замість виробника з високими затратами в межах союзу, виробникам з низькими витратами також у межах союзу. Цей позитивний ефект називається розширенням торгівлі.
Негативний торгівельний ефект настає тоді, коли країни-учасниці купують одна в одної те, що вони недавно купували у третіх країнах.

буде ефект відхилення торгівлі (c) від ефекту її створення (а’+b’)?
a
b
c’

ЄЕС)
Частка податків на додану вартість (ПДВ) – 25% фінансування
Внески держав-членів

(макс. – 1,27% від ВВП) – 75% фінансування
Основні витрати:
аграрна політика;
політика регіонального розвитку;
політика зближення.
Управління бюджетом покладене на Єврокомісію.
Боротьба зі зловживанням та шахрайством (інформаційна система “IRENE”)

про поглиблення інтеграції, оскільки більшій кількості країн легше домовитися, коли

є тверді правила розв'язання суперечливих питань, висока компетентність інтегруючих органів. Різниця в рівні економічного розвитку країн Співтовариства, як і раніше, зумовила появу ідей Європи "концентричних кіл" та “зі змінюваною геометрією", “Європи різної швидкості” тощо. Оскільки поставлені цілі можуть бути реалізовані одразу лише серед деяких країн, то для досягнення цілей Маастрихтського договору використали ідею "гнучкої Європи": тверде ядро якої активізує і решту країн ЄС.

об'єднання та третім країнам, залежно від політичних та економічних обставин,

брати участь лише в окремих інтеграційних заходах. На такій основі розвивається кооперація між Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) та ЄС, зокрема, класичним прикладом є секторальна інтеграція та кооперація Швейцарії з ЄС.
Близькою до попередньої є концепція часткового членства, яка не вимагає від учасників беззастережної участі у всеохоплюючій інтеграції. Цей підхід передбачає можливість участі країн в окремих сферах, як-то спільна зовнішня чи оборонна політика. Зазначена концепція перегукується з популярною в першій половині 50-х років XX ст. теорією секторальної інтеграції М. Шумана, за ініціативи якого було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВУС) та Євратом, які пізніше приєдналися до Європейської економічної спільноти.

різною швидкістю. На його думку різні групи країн об'єднуватимуться для

досягнення різних цілей, водночас залишаючи двері відкритими для інших країн ЄС.
Прем'єр-міністр Франції Е.Балладюр 1994 року висловився за створення Європи "концентричних кіл".
Існувало два підходи. Першій, передбачав початок переговорів одночасно з усіма країнами-кандидатами і можливість отримати рівні можливості в проведенні економічних та політичних реформ.
Другий, передбачав диференційований підхід до кандидатів та їх формування по групам, враховуючи відповідні об’єктивні критерії.

можливість застосування в рекомендаціях будь-якого порівняльного аналізу кандидатів;
відсутність достатньої інформаційної

про економічну та політичну ситуацію в країнах-кандидатах та відносна об’єктивність існуючих статистичних даних.
Виходячи з даної ситуації, Комісія підготувала і розіслала в квітні 1996 р. досить детальний пакет для кандидатів, відповіді на які лягли в основу підготовлених через рік рекомендацій.
Підготовлені Комісією рекомендації мали однакову структуру і складається з чотирьох блоків, що містили основні вимоги членства ЄС:
відповідність економічним критеріям членства;
відповідність політичним критеріям;
здатність виконувати комунітарні зобов’язання;
наявність адміністративних можливостей для використання комунітарних вимог.

лише шість країн ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Естонія, Словенія,

Словаччина).
Підводячи підсумки готовності країн-кандидатів до переговорів, Комісія в “Порядку денному 2000” разом з рекомендаціями по іншими напрямкам комунітраної політики, пропонувала розпочати переговори лише з п’ятьма країнами ЦСЄ: Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словенією та Естонією. Рекомендації передбачали також одночасно початок переговорів з Кіпром

підході до кандидатів з урахуванням об’єктивної оцінки їх готовності до

вступу. При цьому, країни “другої хвилі” не втрачали можливості бути залученими до процесу переговорів, оскільки Комісія передбачала впровадити щорічну оцінку їх відповідності Копенгагенським критеріям. Така політика, з точки зору Комісії, мала стимулювати реформи в країнах, що не увійшли до “першої хвилі”.
Згідно з пропозиціями Комісії, викладеними в “Порядку денному 2000”, одним з основних інструментів перед-вступної стратегії ЄС щодо країн ЦСЄ була підготовка починаючи з кінця 1997 р. індивідуальних Угод про вступне партнерство з кожним кандидатом. Формальний початок процесу розширення був проголошений на конференції МЗС країн ЄС та 11 країн-кандидатів, що відбулося 30 березня 1998 р. в Лондоні.

31 розділу acquis communautaires та визначення відповідності кандидатів праву ЄС

та іншим комунітарним вимогам.
Другий крок - безпосередній початок переговорів з першою групою кандидатів:
1 вересня – Польща,
7 вересня – Кіпр та Угорщина,
9 вересня – Естонія,
15 вересня – Чеська Республіка та Словенія та підготовку першого річного звіту про готовність кандидатів.
І вже на засіданні ЄР в Люксембурзі 5 жовтня 1998 р. було прийнято рішення про безпосередній початок переговорів про вступ з першою групою. При цьому, передбачалося, що прогрес в переговорах залежатимете безпосередньо від внутрішньої ситуації індивідуально кожного кандидата, а угоди, досягнуті під час процесу переговорів не матимуть остаточного характеру поки не будуть підписані угоди про вступ. Кандидати, що входили до другої групи, отримували можливість при відповідних умовах приєднатися до першої групи країн, що вже розпочали переговори про вступ.

та Словаччина, Болгарія та Румунія) та Мальти щодо виконання основних

політичних та економічних умов ЄС, знайшло своє відображення в підготовленому 13 жовтня 1999 р. другому регулярному звіті Комісії, в якому рекомендувалося ЄР приєднати вищезгадані країни до першої групи кандидатів і розпочати з ними переговори про вступ. Незначні попередні умови висувалися лише для Болгарії та Румунії, участь яких в переговорах обумовлювалася поглибленням економічних реформ, бюджетної політики та структурних реформ.

самміті ЄР в Гельсінкі 10-11 грудня 1999 р., де було

прийнято формальне рішення про початок 15 лютого 2000 р. в Брюсселі переговорів зі Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією та Мальтою та затвердила нову стратегію диференційованого підходу до кандидатів в процесі переговорів, яка передбачала індивідуальний підхід до кожного кандидата.
Прогрес в переговорах та перехід до обговорення нових розділів acquis communautaire ЄС ставив питанням індивідуальної готовності кожної з країн ЦСЄ.
Замість стратегії розширення групами, чи “хвилями”, ухваленої Люксембурзьким саммітом, в Гельсінкі був прийнятий принцип “регати”, який надавав рівних можливостей в переговорах та першочерговому вступу до ЄС всім 12 кандидатам як першої так і другої “хвилі”.

приєднані до складу асоційованих членів (Росія, Україна, Білорусь, Молдова та

країни Південного Середземномор’я (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Лівія, Туніс й Палестинська автономія)), їх оголосили “сусідами”.
Не ввійшли до цього списку республіки колишньої Югославії, Албанія та Турція. Брюссель збирається створювати зону стратегічних інтересів, заохочуючи проведення у “сусідів” економічних та політичних реформ. Надія на вступ до ЄС слугувала основним стимулом для реформаторів у країнах Східної та Центральної Європи, які отримали членство останніми роками. А у “країн-сусідів” такої надії поки немає, а тому стимулом для них буде перспектива включення до зони “чотирьох свобод”.

«Ширша Європа – сусідство»

(2003):
1. Створення Спільного європейського економічного простору – Common European

Economic Space
2. Розвиток торговельних зв’язків та ринків
3. Реалізація спільних інтересів у соціальній, культурній та регіональній кооперації
4. Кооперація у спільній безпековій політиці
5. Інтеграція транспортних, енергетичних та телекомунікаційних мереж
6. Нові інструменти для сприймання інвесторами
7. Підтримка інтеграції до Глобальної Торгової Системи
Спільний європейський економічний простір: Євросоюз, держави Європи – Білорусь, Молдова, Україна, які відтепер мають доволі тенденційну назву Нові західні незалежні держави та Російська Федерація; країни Північної Африки – Алжир, Єгипет, Марокко, Туніс, Сирія; Близького Сходу – Йорданія, Ліван, Палестина*, Сирія, Ізраїль.

ще й три країни Закавказзя – Вірменію, Грузію, Азербайджан, а

щодо майбутнього багатьох балканських країн, які не потрапили до цього списку, то комісарам ЄС у 2003–2004 роках довелося давати окремі пояснення, мотивуючи це тим, що вони все одно увійдуть з часом до Євросоюзу, як тільки-но будуть готові до цього, імплементувавши всі положення «Спільного доробку», який вже зараз налічує близько 80000 сторінок. Подібними були пояснення керівництва Євросоюзу й для Туреччини, яка в цілому прагне вступити до ЄС, перебуває в статусі асоційованого члена вже не один десяток років, проте реально буде позбавлена можливості увійти до цього інтеграційного угруповання упродовж наступної європейської «семирічки» (2007–2013 рр.)