Федеріко Гарсіа Лорка (1898 - 1936)

смерть Ф.Г.Лорка

заможного фермера і вчительки в андалуському селищі Фуента Вакерос (з

іспанської – Пастуше Джерело), неподалік Гранади, в долині Вега. Мальовничий край, оточений горами та джерелами, сповнений запаху квітучого мигдалю, назавжди зачарував майбутнього письменника. Природа пробуджувала в його душі звуки, слова, мелодії,
які згодом втілилися в художніх
образах.

музику: любителем – музикантом був дідусь, бабуся задушевно читала вірші

іспанських та французьких романтиків, старший брат захоплювався грою на гітарі. Вечорами сім’я збиралася вдома, щоб поспівати народних пісень. Завдяки цій сімейній атмосфері хлопець з дитинства познайомився з поезією і андалуським фольклором (піснями, романсами, замовляннями). Знавцем фольклору був його дядько Бальдомеро Гарсіа

Хуглар- народний співець в Іспанії, в творчості якого поєднуються слово, музика, жест

іспанської - Огидне), а пізніше , в 1908 р.,- до

Гранади.

Особливо вражала його поширена в Андалусії християнська процесія. У святий

четвер опівдні, вона зупинялася на центральній площі, де всі уважно спостерігали театралізоване дійство – зустріч Христа і Вероніки. Біла хустка Вероніки, якою вона втирала скривавлене лице Сина Людського, стала одним із улюблених поетичних образів Гарсіа Лорки.

два факультети – філософії й літератури та права. Він захопився

класичною літературою і водночас глибоко вивчав рідну історію, намагаючись усвідомити “місце Іспанії у всесвіті і своє місце в Іспанії”. Своєрідними “університетами” для нього в цей час були зібрання студентської молоді в кафе “Аламеда”. Тут читали вірші, співали пісні, влаштовували кумедні вистави.

На повідомлення про жахи Першої світової війни відгукнувся статтею “Патріотизм”

(1915), в якій засудив націоналізм, ворожнечу між народами, лицемірство.

професора Мартіна Берруети. У 1918 р. вони разом подорожували Іспанією.

Результатом цієї мандрівки стала збірка дорожніх нотаток “Враження і картини” (1918), в якій створено чарівні образи рідного краю і ліричного героя, що шукає свого місця у житті.

життя столиці. Він жив у Студентській резиденції, де на той

час збиралося чимало молодих талантів, які згодом увійшли в історію іспанської культури: діячі театру, художники, композитори.
Серед друзів Г.Лорки були поети Хуан Рамон Хіменес – майбутній лауреат Нобелівської премії – та Антоніо Мачадо.

Сальвадор Далі

у виправдання”
“Ця книга – жива пам’ять мого палкого дитинства, коли

я босоніж бігав луками і долиною, яку обступили гори”.

університету, але його справжнім покликанням була література. Протягом 1921 –

1922 рр. він працював над віршами, що склали збірку “Канте хондо”, яка була опублікована 1931 р. У перекладі ця назва означає глибокий спів, це пісня серця.

“Канте хондо близький до перших музичних систем Індії… це дивовижна голосова вібрація,що порушує звичну нам музичну стихію…тисячами пелюсток розкриває квіти напівтонів”

“Канте хондо” співає, ридає, тужить сама природа.
Для поета Бог і природа – це єдинеий всесвіт. І все, що є у ньому,- зірки, місяць, рослини, тварини, люди – тісно пов’язане між собою.

У 1922 р. Гнарсіа Лорка організував фестиваль канте хондо в Гранаді

поета. Це своєрідна форма відчуття світу і водночас вираження душевного

стану.

У збірці “Циганське романсеро” (1928) він звернувся до народної творчості, зокрема до улюбленого жанру – романсу.

кризу.
“Ода Сальвадору Далі”(1926), “Ода святому причастю (1928)” звучить туга за

втраченою гармонією світу.
У творчість письменника входить сюрреалізм, який збагачує його поетичну манеру.

У 1929 р. Лорка очолив драматичний колектив студентської молоді Мадридського університету “Ла Баррака”

журналу “Octubre” (“Жовтень”). Він не приховував своєї ненависті до фашистів,

брав активну участь у суспільному житті Іспанії

18 липня 1936 року в день Святого федеріко, почався заколот фалангістів.
16 серпня його заарештували, а 19 серпня розстріляли на околиці Гранади.

і la suerte (смерть і доля), зацвіла така густо –

чорна кривава троянда, од моторошного запаху якої стало паморочиться в голові багатьом за Піренеями. Розстріляли генія!”
І.Драч

обрій, ніяк сонця не знаходять; Самотина Горова із гори крутої сходить. Пахне кіньми і

тінями її тіло, лите з бронзи, груди, два курні ковадла, круглим жалем тужать-стогнуть. “Самотино, що шукаєш, чом блукаєш самотою?” “Чом блукаю, сама знаю, що тобі до мого болю?

Я шукаю в цьому краї саму себе, свою долю”. “Самотино, моє горе, коли кінь закусить повід, заженеться з гону в море, буйна хвиля його втопить”. “Не кажи мені про море! Проростає туга чорна на оливковій землі під зелений шепіт-гомін”. “Ти скажи, яка ж то туга, яка мука невгамовна,

що з очей тобі сльозить гіркота терпка лимонна?” “Мечусь дома, як причинна, з тою тугою жалькою, волочаться долі коси і по кухні, й по алькову. Все на мені з тої туги гагатом чорним холоне... Ой льолі ж мої ллянії, ой макове моє лоно!” “Самотино! Вмийся біло непочатою водою, собі серце заспокой, може, знайдеш свою долю”.

вгамуєш її — намарне. Монотонно, ніби хвиля, плаче гітара, ніби вітер над снігопадом, плаче гітара, не

вгамуєш її — намарне.

Так плаче за даллю марев півдня пісок гарячий — камелій благає білих. Так плаче стріла без цілі, так вечір без ранку плаче. На голім вітті вмирає вранішня перша птаха. О гітара, конає серце, на п’яти розіп’яте шпагах!

спати десь далеко від цвинтарного гамору. Хотів би я заснути, як

та мала дитина, що в чистім морі мріє собі розкраять серце. Ви тільки не кажіть мені, що мертві не кривавляться, бо рот гниє, а все водиці просить. Навіщо мені знати, як їх мордують трави і місяць із гадючим ротом, що порається перед світом. Хотів би я заснуть на час, на час, на хвильку, на століття, хай знають тільки всі, що я не вмер, що є в моїх устах ще стійло золоте, що я — маленький приятель провесняного леготу і велетенська тінь од власних сліз.

мені взуття твердючою водою, хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть п?ковзом. Бо

хочу я заснути, як засинають яблука, навчитися плачу, що від землі очистить, бо хочу бути разом з дитиною сумною, що в чистім морі мріє собі розкраять серце.

Перекладач: Микола Лукаш

без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання. Дівча прикинулось жасминовим биком, а бик

— то присмерк, що реве багряно. Щоб небо та було дитям маленьким, жасмин би мав півночі у полоні, а бик — арену синю, без тореро, і серце на спочинку при колоні. Коли ж бо небо — слон здоровий, а той жасмин — вода без крові, а те дівча — то вітка ночі росяна на темному безмежному помості. Поміж жасмином і биком чи кістяні гаки, чи люди сонні. Всередині в жасмині слон і хмари, всередині в бику — скелет дівочий.