Ліквідація Греко-Католицької церкви

вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української

національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону.

тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн

віруючих, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 p., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України.

Митрополит
Андрей Шептицький

і віруючих» він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже

в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд запевнив, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.

митрополит
Йосип Сліпий

званого возз'єднання почав утілюватися в життя у квітні 1945 p.,

коли республіканські газети, журнали, радіо розпочали кампанію дискредитації Церкви, звинувачуючи її в підпорядкованості «профашистському» Ватикану, в ідейній та моральній підтримці «буржуазно-націоналістичного підпілля».

у Львові, Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і Тернополі розпочались арешти єпископів

та духовенства, що не побажали здійснити «добровільний перехід» у лоно Російської православної церкви. За ґратами опинились усі ієрархи УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим.

28 травня 1945 р. у Львові утворити Центральну ініціативну групу

з возз'єднання Української греко-католицької церкви з Православною.

До цієї групи увійшли стероризовані владою священики УГКЦ Г. Костельник, А. Пельвецький, М. Мельник, які в листі до Раднаркому УРСР висловили бажання розірвати унію з Римом та приєднатися до Російської Православної Церкви.
8—10 березня 1946 р. ініціативна група на чолі з Г. Костельником у храмі Святого Юра у Львові скликала Собор, на якому 216 делегатів та 19 мирян ухвалили постанову про саморозпуск УГКЦ.

Ініціативна група

перейменовано на православні 3040 греко-католицьких парафій, 2959 храмів, 48 монастирів,

ліквідовано Богословську греко-католицьку академію, дві семінарії, 9900 нижчих та 380 середніх католицьких шкіл. Упродовж 1946—1950 pp. репресій зазнали 344 діячі культу, з яких на грудень 1956 р. з таборів повернулося 267 осіб. Майже 20 років відбував покарання в радянських концтаборах митрополит Й. Сліпий, який вийшов на волю 26 січня 1963 р. завдяки клопотанню Ватикану перед урядом СРСР, після чого виїхав до Рима.

Переслідувана, поставлена поза законом та загнана у підпілля Українська греко-католицька церква стала найбільшою за чисельністю забороненою конфесією в СРСР.

та підтримка національно-визвольного руху стали справжніми причинами переслідування священників.
Водночас

цькування Церкви проводилося не лише зусиллями державних органів та спецслужб, а й потужним ідеологічним апаратом, до якого було залучено діячів культури, вчених-істориків, релігієзнавців, філософів, соціологів. Численні праці радянських авторів намагалися прищепити ненависть до рідної церкви, позбавити її підтримки, зруйнувати віру й духовність українського народу, тим самим перетворивши його на „радянський народ", без духовності та національної самоідентифікації.