МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

і прийомів, що впливають на психіку вихованця відповідно до заданої

мети. Засоби виховання – це усне слово, методична допомога, підручники, художня література, наука, мистецтво, музика, спорт, засоби масової інформації і ін., з їх допомогою вихователь формує і розвиває відчуття, мотиви, якості, відносини. Прийоми виховання – це приватні способи використання вихователем засобів виховання. Метод виховання ефективний лише за наявності в нім перевірених на практиці засобів і прийомів і узгоджується з іншими методами виховної роботи.

природну схильність людини до наслідування, копіювання яскравих зразків і ідеалів.

З наслідування розгортається генна програма психіки людини. Чим більше слів чує дитина, тим раніше починає говорити, чим частіше бачить позитивні вчинки, тим швидше розвиває етичні якості. В процесі виховання діють дві сили: позитивна і негативна. Тому вихователеві необхідно застосовувати не тільки приклади для наслідування, позитивні, але і приклади відштовхуючі, негативні.
2. Метод вправи є системою багатократних повторень спеціальних дій і вчинків, що ускладнюються, в цілях формування особових якостей, умінь і звичок правильної поведінки. Вимоги до використання методу вправ: – усвідомлення вихованцем потрібності виконуваної вправи; повторення не тільки дій і вчинків, але і що викликають їх потреби і мотиви; індивідуалізація кількості повторень і дій; успіх в розвитку якостей і звичок повинен бути відмічений, оцінений, підкріплений заохоченням; вихователь зобов'язаний пам'ятати про перехід кількісних змін в якісних. Вправи у вихованні відрізняються від учбових вправ: багато хто з них включається в життя і побут учнів і виконуються непомітно для них самих. Успіх залежить: від систематичності вправ, від уміння вихователя нарощувати труднощі, різноманітити і ускладнювати діяльність.

і побуту що вчаться, що привчає їх до порядку, розумної

поведінки. Привчання є різновидом методу вправи, але, не дивлячись на взаємозв'язок між ними, існують деякі відмінності. Педагогіка вважає, що виховний вплив на дитину взагалі починається з привчання виконувати певні обов'язки і правила. Батьки учать його говорити, самостійно мислити, вирішувати посильні завдання самообслуговування, далі привчають до чіткішого виконання вимог дорослих, контролюють його вчинки і слова. Метод привчання варіюється залежно від віку і індивідуальних відмінностей учнів. Систематичне виконання доручень виховує у учнів відповідальне відношення до дорученої справи, акуратність, старанність.

Метод переконання – усна дія на свідомість що вчиться за допомогою логічних доказів, дозволяє сформувати у нього систему знань, цінностей і ідеалів. Результатом методу переконання є переконаність людини як стійка властивість особи, що визначає рівень світогляду, що реалізовується в діяльності і вчинках. Особиста переконаність вихователя, його бажання допомогти вихованцеві позбавитися від помилкових поглядів, витримка і терпіння – необхідні умови успішності методу переконання. Велике значення має активна взаємодія переконливого і такого, що переконується. Переконувати що вчаться слідує словом і справою. Розривши, суперечність між словом і справою завдає великого збитку вихованню. Переконання справою полягає в такій організації виховання, при якій учні приходять до правильних виводів на основі особистого досвіду роботи і підтверджують свої погляди, оцінюючи діяльність інших людей.

людини, пов'язаної із зниженням логічності і критичності мислення і сприйняття

установок, вимог на підсвідомому рівні. Навіювання (або суггестія) досягається вербальними і емоційними засобами за участю певних жестів, міміки, дій вихователя. Навіювання підрозділяється на: пряме і непряме; навмисне і ненавмисне. Окрім прямого навіювання (відбувається при безпосередньому спілкуванні на певну тему) у вихованні учнів застосовується і непряме навіювання (що повідомляється вихованцеві інформація не нав'язується, а підноситься у вигляді розкриття якого-небудь нейтрального відношення до вчинку). Іноді застосовують непряме засудження (негативне навіювання) – засновано на цікавості, бажанні порушити заборону і спробувати те, що не можна; може здійснюватися шляхом некритичного узагальнення фактів, односторонньої думки, інтригуючого повідомлення.

Метод змагання є сукупність дій вихователя, за допомогою яких він розвиває у вихованців дух здорової конкуренції, потребу бути першими. Змагання активізує учбову діяльність і поведінку як особи, так і групи. Особа набуває якостей: співпраці, взаємодопомоги, іноді і хворого азарту. Вихователеві потрібно розібратися з характером суперництва і прийняти відповідні заходи до того, щоб в групі не культивувалася заздрість, недоброзичливість, ворожнеча. Суперництво повинне бути чесним між рівними по силі і розуму що вчаться, щоб перемога переходила то до одного, то до іншого. Змагання – це гра, можливість самовираження, довести свою перевагу, виграти і перемогти. Яка дитина в грі, такий він буде і в роботі, якщо зацікавить як і в грі.

стимулювання кращих результатів різноманітної діяльності що вчаться, їх успіху у

вихованні. Заохочення відображає позитивну оцінку вихователя дій і вчинків вихованця. Заохочення визначається характером справ, які виконуються такими, що вчаться і тій або іншій обстановці. Вихователь, оголошуючи заохочення, враховує індивідуальні особливості вихованця, сприйнятливість до заохочення, мотивацію вчинку, минулу поведінку. Метод заохочення вбирає в себе різноманітні прийоми. Схвалення використовується в момент або після завершення правильної діяльності, виражається у вигляді репліки: «легінь», поєднується з позитивним відношенням вихователя. Похвала застосовується, щоб задовільну поведінку вихованця підняти до хорошого, а хороше – до відмінного. Похвала висловлюється або оцінкою. Заохочення застосовується в двох основних формах – моральною (підтримка, подякою, увагою, хорошим відношенням) і матеріальною (нагороди подарунком, грошовими преміями, різними предметами).

вихованця розвивати і удосконалити кращі якості і відмовлятися від поганих

звичок. У основі примушення лежить засудження дій і вчинків вихованця, які протиречать нормам, вимогам вчителя і школи. Мета примушення – допомогти що вчиться усвідомити свою провину, виправити свої помилки і не допустити їх в майбутньому. Основними прийомами примушення є: нагадування, попередження, заборона, критика, несхвальний відгук, зміна особистого відношення вихователя до вихованця в гіршу сторону, засудження на зборах, зауваження, догана усно або погана оцінка по поведінці. До сильнодіючих засобів примушення відносяться різноманітні види покарання: покарання зміною відношення, покарання – умовність, покарання – засудженням групи, покарання – стягнення. Покарання зміною відношення – строгий тон, погляд вихователя. Умовне покарання оголошується учневі і ставиться завдання виправитися найближчим часом. Покарання – засудження групою застосовується як строгіша міра із залученням громадської думки. Найстрогішою мірою покарання є адміністративне або дисциплінарне стягнення, оголошене йому перед групою або в наказі директора учбового закладу.

(художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва

тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.
Бесіда —

метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.
Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує

позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.
2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків.
3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій.

доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.

Лекція

має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочитання її потребує дотримання різноманітних методичних вимог. На підготовчому етапі, який поділяють на фрагменти: формулювання теми (має бути всеохоплюючою, цікавою); визначення виховної мети; складання попереднього плану лекції; добір і вивчення літератури; складання розгорнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманітних джерел, найважливіше передбачити обсяг теоретичних питань, які збирається порушити лектор, створити модель лекції (завершене ціле). Виклад змісту лекції, його фрагменти: вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети), виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень), заключна частина (лаконічність, наявність висновків), покликані збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.

тематичного циклу або кінолекторію.
Епізодична лекція дає повне

уявлення про одне питання чи проблему. Її мають характеризувати науковість, точність викладу, доступність термінології, насиченість новою інформацією, емоційність мови тощо. Як правило, епізодичні лекції використовують в середніх і старших класах.
Цикл лекцій є сукупністю лекцій, присвячених одній проблемі. Обсяг його залежить від характеру проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей для його проведення. Важливе значення має наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення аспектів, які для учнів є найсуттєвішими та найактуальнішими.
Різновидом лекційного викладу є повідомлення. На відміну від лекції, воно коротше, вузькопланове, компактне. Використовують його під час теоретичних семінарів, науково-практичних конференцій, засідань творчих груп, зборів. У центрі повідомлення — розповідь учителя.
Оцінним критерієм впливу педагога на учнів за допомогою повідомлення є їх реакція (прагнення доповнити фактами, виникнення запитань, дискусійна ситуація та ін.), що свідчить про досягнутий результат. За відсутності такої реакції (виняток — стан потрясіння, спричинений повідомленням), можна бути певним, що розповідь не справила враження на дітей, не стимулювала їх до сприйняття, висловлення оцінних суджень, пошуку вирішення проблеми.

висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів,

обстоювання своєї думки. Диспут — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.
Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної проблеми. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати обізнаність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.
Диспути потребують ретельної підготовки, що передбачає підготовчий, основний і завершальний етап. Основні завдання підготовчого етапу: визначення теми, мети диспуту (має бути конкретною, орієнтованого на інтереси його учасників), створення організаційної групи (бажано, щоб до неї входили дорослі й учні), розподіл обов'язків, вибір ведучого, анкетування.

вислуховували винесені на обговорення думки, обстоювали свою позицію, переконуючись у

правильності чи помилковості поглядів як своїх, так і опонентів. Усе це має сприяти розкриттю та розвитку їх ерудиції, культури, мислення, уміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки, логічно висловлюватись. Ефективність диспуту залежить від того, наскільки невимушеною є його атмосфера. З цією метою складають і оприлюднюють правила поведінки під час диспуту: вільний обмін думками, рівність усіх у суперечці, головне — факти, логіка, доказовість; непристойні жарти, образи забороняються, гостре влучне слово схвалюється. Девізом диспуту часто обирають слова: «говори, що думаєш, думай, що кажеш». Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, найхарактерніших позицій, підходів до вирішення проблем, заохочувальні оцінки найактивніших учасників диспуту, визначення нових дискусійних проблем. Дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок.
Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Організовуючи дискусію, слід виходити з того, що найоптимальніша чисельність її учасників має не перевищувати 15 осіб, які, розподілившись на групи, розташовуються у приміщенні у формі кола, підкови. Організаційно дискусії поділяють на фази: визначення цілей і теми; збір інформації (знань, суджень, думок, нових ідей, пропозицій учасників) з обговорюваної проблеми; упорядкування, інтерпретація і спільне оцінювання обговорюваної інформації (можливе вироблення колективного рішення); підбиття підсумків дискусії (зіставлення мети з отриманими результатами).

найоптимальніша чисельність її учасників має не перевищувати 15 осіб, які,

розподілившись на групи, розташовуються у приміщенні у формі кола, підкови. Організаційно дискусії поділяють на фази: визначення цілей і теми; збір інформації (знань, суджень, думок, нових ідей, пропозицій учасників) з обговорюваної проблеми; упорядкування, інтерпретація і спільне оцінювання обговорюваної інформації (можливе вироблення колективного рішення); підбиття підсумків дискусії (зіставлення мети з отриманими результатами).
Під час дискусії можливе використання різних прийомів: аргументації (сукупності аргументів на користь будь-якого твердження), дебатів (обміну думками з певних питань), демонстрації (логічного розміркування, в процесі якого на підставі аргументів роблять висновок про істинність чи хибність гіпотези), логоманії (вид суперечки, за якої учасники, не знаючи предмета суперечки, заперечують аргументи один одного чи не погоджуються один з одним), неточних висловлювань, полеміки (суперечка з метою захистити свою точку зору і заперечити думку опонента), софістики (умисне використання в дискусії помилкових доказів (софізмів), які зовні видаються істинними), евристики (мистецтво сперечатися, користуючись засобами, розрахованими на перемогу).
Використання дискусійних методів сприяє самоствердженню учнів у процесі спілкування з дорослими та однолітками.

якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з

метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.
Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.
Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).

1. Пряме навіювання (команда, наказ, навіювання-настанова, настанова). Характеризується тим,

що слово педагога, висловлене в імперативній формі, без аргументації, зумовлює відповідну «виконавчу» поведінку учнів. Використовують як заохочувальний засіб. Це навіювання-настанова: «Та ти ж прекрасний хлопчик, можеш вчитися добре», «Ти тільки повір у свої здібності і легко подолаєш труднощі».
Подібний спосіб навіювання може мати і негативний результат впливу: висловлена педагогом форма незадоволення вчинками учня навіює йому відчуття неповноцінності («Ти, як завжди, впертий і говориш тільки дурниці»).
2. Опосередковане навіювання. Розраховане на безперечне прийняття інформації, але повідомлення подають у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.

Дякую за

увагу!