Міністерство освіти і науки України Полтавський національний педагогічний

Короленка
Історичний факультет
Кафедра всесвітньої історії та методики викладання історії

Індивідуальне навчально-дослідне завдання
На

тему:
«Конституційні перетворення (1867 – 1868 рр.) Австро-Угорщини і південні слов’яни»

Виконав студент групи ІС-41
Кобиляцький Максим Григорович

Полтава 2014

1867 року на долю південних слов’ян.
Герцогство Крайна.
Королівство Хорватія і Славонія.
Королівство

Далмація
Список використаної літератури.

глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії,

особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848–1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.

австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на

двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.
На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно мав титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. За положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів.
Палата Депутатів формувалася за допомогою виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою.

монархію Габсбургів в дуалістичну конституційну державу. Імперія була розділена на

дві частини — австрійську і угорську, кожна з яких отримала повний суверенітет у відношенні внутрішніх справ. Обидві частини повинні були мати власний парламент, що обирався і незалежний уряд, власну систему державної адміністрації, суду та юстиції. До складу Угорського королівства (Транслейтанія) ввійшли, крім власне Угорщини (яка також обіймала терени Словаччини, Воєводини та Закарпатської України), території Трансільванії, Хорватії та Славонії і місто Рієка. Решта території імперії утворила австрійську частину монархії («королівства та землі, представлені в рейхсраті», Цислейтанія): Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль, Зальцбург, Форарльберг, Крайна, Гориця і Градишка, Трієст, Істрія, Далмація, Богемія, Моравія, Сілезія, Галичина та Буковина).

що мав титул імператор Австрії та король Угорщини, владні повноваження

і спадкові права якого були закріплені в Прагматичній санкції, а по-друге, так званим «спільними справами». Під останніми розумілися ті сфери державної влади, які були передані на імперський рівень: зовнішня політика, оборона і військові питання, фінансова і митна система. Для керівництва цими функціями були створені три загальних міністерства — закордонних справ, військово-морське та фінансів, які підпорядковувалися безпосередньо імператору і не були відповідальні перед урядами і парламентами австрійської та угорської частин держави. Але загальні міністерства не мали права втручатися в компетенцію урядів. Для обговорення єдиних для обох частин монархії справ також скликалися коронна рада і рада загальних міністрів, що включала, крім загальних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини і запрошених імператором осіб (голова Австро-Угорського банку, начальник Генерального штабу, інші міністри). На коронній раді головував імператор, на раді загальних міністрів — міністр закордонних справ. Функції загального для монархії представницького органу виконували делегації, чий склад формувався щорічно обома парламентами держави на паритетних засадах. Крім того, періодично парламенти обирали квота-депутації для обговорення питань участі обох частин держави у фінансуванні загальних витрат. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70% загальноімперських витрат, Угорщина — 30%, надалі ця частка повинна була коригуватися кожні 10 років виходячи з рівня економічного розвитку.

частин держави. Угорський парламент (державні збори) отримав законодавчу владу з

правом прийняття обов'язкових для виконання в угорській частині держави законів. Австрійські закони були оголошені нечинними на території Угорщини. Повноваження австрійського рейхсрату були також розширені. За австрійської конституції 1867 р., прийнятій у розвиток умов австро-угорської угоди, рейхсрат став двопалатним: верхню палату становили призначені імператором депутати, а нижня формувалася ландтагами земель Цислейтанії. В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи (свобода совісті, слова, зборів, спілок і петицій), рівність всіх громадян перед законом, принцип поділу влади, свобода пересування і вибору місця проживання, недоторканність приватної власності і таємниця листування. Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами. Монарх зберігав за собою право попереднього схвалення законопроектів, особисто призначав глав урядів і загальних міністрів, а також залишався верховним головнокомандувачем єдиної австро-угорської армії.
У результаті укладення австро-угорської угоди виникла нова держава — дуалістична конституційна монархія Австро-Угорщина.

Буковина, 3. Каринтія, 4. Крайна, 5. Далмація, 6. Королівство Галичини

і Володимирії, 7. Австрійське Примор'є, 8. Нижня Австрія, 9. Моравія, 10. Зальцбург, 11. Австрійська Сілезія, 12. Штирія, 13. Тіроль, 14. Верхня Австрія, 15. Форарльберґ, 16. Угорщина, 17. Хорватія і Славонія.

королівській) короні. Походить від назви прикордонної ріки Лейти (Литави). Офіційною

назвою Цислейтанії було нім. Die im Reichsrat vertretenen Königreiche und Länder — Королівства і землі, представлені в Рейхсраті (Імперській раді).
Територіально землі австрійської корони включали не лише сучасну Австрію, але також і Словенію, Чехію, Моравію, значні області сучасних Хорватії, Польщі й України, а також деякі райони Італії (Гориція, Трієст, частину Тироля).
У складі Австро-Угорщини цислейтанські (австрійські) землі мали окремий від угорських парламент (вищезазначений Рейхсрат), уряд (очолюваний міністром-презідентом) і деякі інші органи управління.

Латинська назва Транслейтанія позначає землі, розташовані на східному боці (буквально:

«по той бік», якщо дивитися з боку Австрії) річки Лейти, на противагу Цислейтанії, королівствам і землям, представленим в Рейхсраті і розташованим на захід від річки.
У складі Транслейтанії виділяли:
-Угорське королівство, що включало територію що злилися з ним в результаті унії Великого Герцогства Трансильванського
-Вільне портове місто Фіуме (сучасне Рієка)
-Королівство Хорватія і Славонія.

до складу Австрії входили населені південними слов’янами Словенія і Далмація,

до складу Угорщини – Хорватія і ряд областей, населених сербами.
Однак, з іншого боку, уряди Австрії та Угорщини повністю блокували будь-яку можливість південних слов’ян щодо зміни статусу у складі імперії. Так почався довгий і суперечливий шлях південних слов’ян до національного самовизначення.

створено за указом від 20 грудня 1860 р. Цей регіон

був переважно заселений словенцями. За конституцією 1867 року Крайна відійшла до Цислейтанії. Герцогство було обмежено на півночі герцогством Каринтія, на північному сході герцогством Штірія, на південному сході і півдні Королівством Хорватія і Славонія, і на заході графством Гориція і Градишка й Істрією.

складу Австро-Угорської монархії і належало до Транслейтанської частини її; складалося

з королівства Хорватії, королівства Славонії і розташованої між цими обома землями так званої колишньої Хорватсько-Славонської Військової Границі. Межувало на півночі і сході з Угорщиною, від якої відокремлювалось річками Дравою і Дунаєм, на південно-сході та сході - з Сербією і Боснією, відокремлюючись від них річкою Савою, на південному заході - з Далмацією, Істрією і Адріатичним морем, на північно - заході - з Крайною та Штирією.
Королівством керував Габсбург король-імператор Австро-Угорщини (Kaiser Und König), як король Угорщини. Він мав титул "король Хорватії і Славонії". Король призначав Бана Хорватії і Славонії.
Королівство підкреслювало свої претензії на Королівство Далмація своєю титульною назвою "триєдине Королівство Хорватії, Славонії і Далмації" яке використовувалось в Транслейтанії, яке також мало історичну назву Хорватське Королівство. Далмація була кронландом в складі Цислейтанії. Претензії мали підтримку угорського уряду, за для збільшення впливу угорців у дуалістичній імперії. Унія між двома хорватськими теренами Австро-Угорщини, так і не відбулася. Відповідно до статті 53 хорватсько-угорської угоди, яка регулювала політичний статус Хорватії в Угорщині у складі Австро-Угорщини, офіційний титул був "Бан Королівства Далмація, Хорватія і Славонія".

хоч по своїй суті являло південні хорватські землі. Але на

відміну від Королівства Хорватії і Славонії, яке входило до складу Транслейтанії, Королівство Далмація за конституцією 1867 року увійшло до складу Цислейтанії.

славян. Гродно: ГрГУ, 2002. – 87 с.
Ерусалимский А. С. Внешняя

политика и дипломатя германского империализма в конце XIX века. М.—Л., 1948.
Трайнин И. П. Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад. И.—Л., 1947.
Яровий В.І. Історія західних і південних слов'ян. Київ: Либідь, 2003. – 632с.