ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ

публічне управління, державне управління, публічна служба, громадянська служба, державна служба,

їх співвідношення, результативність і ефективність управління займають одне з центральних місць у сучасній суспільній думці.

студентам педагогічно адаптованої системи понять про явища, закономірності, закони, теорії,

методи тощо щодо управління суспільними процесами на основі волевиявлення громадян для задоволення їх потреб, збереження та розвитку цінностей громади і досягнення її цілей розвитку на рівні, достатньому для розв’язання протирічь, складних проблем і задач у сфері публічного управління, що передбачає проведення досліджень та/або здійснення інновацій та характеризується невизначеністю умов і вимог.

у сфері публічного управління на основі спеціалізованих концептуальних знань на

рівні новітних досягнень;
критичного осмислення протирічь і проблем управління суспільними колективами і громадами, публічною сферою;
вмінь розв’язання складних задач і проблем у сфері публічного управління, що потребує оновлення та інтеграції знань в умовах неповної/недостатньої інформації та суперечливих вимог;
вмінь провадження дослідницької та іноваційної діяльності у сфері публічного управління;

вироблення, прийняття, реалізації та оцінювання управлінських рішень у складних і

непередбачуваних умовах, що потребує застосування нових підходів та прогнозування, спираючись на осмислення світових і вітчизняних наукових здобутків і їх врахування в публічно-управлінській практиці;
вмінь вироблення та недвозначне донесення власної позиції щодо управління публічною сферою суспільства як інтегрованою єдністю економічної, соціальної, політичної та культурної сфер суспільства.

в сфері управління публічною сферою.

Структурними складовими об’єкту вивчення є:
суб’єкти та об’єкти управління публічною сферою;
інститути відносин між суб’єктами і об’єктами управління публічною сферою:
правила, норми, методи, механізми, технології тощо впливу суб’єкта на об’єкт управління;
результативність і ефективність діяльності суб’єктів і об’єктів публічного управління, а також реалізації інститутів зазначених суспільних відносин.

методологічні та емпіричні [фактологічні]) та практичні засади управління публічною сферою,

понятійно-категоріальний апарат публічного упрпвління,
концептуальні ідеї публічного управління,
закономірності та закони публічного управління,
методи дослідження публічного управління.

(150 годин).
Форма підсумкового контролю – іспит.

Для денної

форми навчання: лекції – 30, практичні заняття – 20, семінарські заняття – 20, самостійна робота слухача – 80.
Для вечірньої форми навчання: лекції – 20, практичні заняття – 14, семінарські заняття – 16, самостійна робота слухача – 100.
Для заочної форми навчання: лекції – 20, практичні заняття – 10, семінарські заняття – 10, самостійна робота слухача – 110.

заняттях – 16 балів;
Навчальна активність на семінарських заняттях - 14

балів;
Виконання індивідульного навчально-практичного завдання (ІНПЗ) – 40 балів;
Контрольне випробування у вигляді тесту – 30 балів;
Вся робота з дисципліни “Публічне управління” – 100 балів

балів одержують оцінку «А» – відмінно (відмінна робота з однією

незначною помилкою);
81-90 балів одержують оцінку «В» – дуже добре (вище за середнє, але з декількома помилками);
71-80 балів – одержують оцінку «С» – добре (звичайна робота з декількома значними помилками);
61-70 балів – одержують оцінку «D» – задовільно (посередньо, із значними недоліками);
51-60 балів – одержують оцінку «E» – достатньо (виконання задовольняє мінімуму кредитів оцінки);
31-50 балів – одержують оцінку «FX» – незадовільно (для одержання кредиту потрібна деяка доробка);
0-30 балів – одержують оцінку «F» – незадовільно (для одержання кредиту потрібна значна доробка).

процеси, взаємозалежність економік різних країн, проблеми нерівномірного розвитку країн, прискорений

темп розвитку і впровадження нових технологій, наростаюча екологічна криза, перехід до сьомого технологічного укладу є визначальними рисами сучасної цивілізації.
Її буття супроводжуються суттєвим посиленням конкуренції економік розвинутих країн, визначальним впливом плануючих систем і транснаціональних компаній, загостренням економічних і соціальних протирічь в інших країнах, становленням мас-медійних (тобто пов’язаних із засобами масової інформації) інвайроментальних (тобто пов’язаних з проблемами довкілля) військово-промислових комплексів, консцієнтальними війнами, проблемами міжнародних впливів астероїдних груп.

безпеки України – це не тільки відстоювання своєї економічної, політичної,

територіальної незалежності, а й єднання народу навколо цінностей суспільного та особистого життя та участь у формуванні нового сьомого технологічного укладу.
Модернізація та розвиток інститутів, механізмів і моделей публічного управління є актуальною науковою та практичною проблемою для країн світу, для країн перехідного періоду, зокрема для України, яка спрямовується до змішаної формації та солідаристичної цивілізації.

Освідчена, економічно незалежна людина; гарантована діяльність інститутів свободи, рівності та

братства людей, інституцій, організацій; усвідомлення та реалізація засад громадянського суспільства; демократична, правова, соціальна держава; змішана конкурентноздатна економіка; участь суб’єктів громадянського суспільства в управлінні справами колективу, громади, суспільства; мирні, демократичні, еволюційні засоби вирішення протирічь і проблем в процесі класової співпраці; економічно, політично та ідеологічно домінуючий середній клас виступають базісом прогресу сучасного суспільства. Його ідеологічною основою є доктрина демократії, що включає політичну, економічну та демосоціальну.

громадянське суспільство, ефективна економічна система, – це не передумови, а

наслідки і супутники демократизації суспільств.

Класична формула успіху така:
широка коаліція – демократизація – успішна економіка – добробут населення.

наукова теорія “Публічне управління” має певні структурні складові: філософські засади,

понятійно-категоріальний апарат, концептуальні ідеї, виявлення закономірностей та методи дослідження.
Перша – філософські засади, що виступають першим структурним компонентом спеціальної теорії, що характеризують онтологічні та гносеологічніаспекти. Саме він визначає суб’єкт, об’єкт, предмет публічного управління, його сфери, сутністні протиріччя та зв’язки, основний понятійно-категоріальний апарат.

Філософське обгрунтування публічного управління полягає у визначальних складових:
вивчення

природи управління в суспільстві, громаді, колективі та його генезису, сутності управління, пізнання об’єктивності управління справами суспільства, громади і колективу;
природа та обсяг знань про управління справами суспільства; дослідження загальних передумов пізнання феномену публічного управління, виявлення умов його достовірності та істинності; аналіз проявів публічного управління як результату знання, що виражає реальний, дійсний стан публічного управління;
пізнання об’єктивності відносин у системі суб’єкт – об’єкт публічного управління, фундаментальних основ управління суспільством і колективом, його принципи;

реалізація цінностей і цілей людського колективу, громади та суспільства як

предмету публічного управління та визначальних факторів, що формують і визначають управлінський вплив;
пізнання складових публічної сфери як взаємопов’язаних систем, що визначають управлінські впливи на суспільство, громаду;
поведінка людини при реалізації публічного управління та формування публічно активного та відповідального члена колективу, громади, суспільства, зокрема співвідношення етики та реальної поведінки;
відносини між особами, громадами, групами інтересів і суспільством у процесі управління справами колективу, громади, суспільства;

забезпечення прав, свобод і відповідальності особи, органів публічного управління, їх

співвідношення, при вирішенні конфліктів інтересів особи, людського колективу, громади, держави, суспільства;
сутність і співвідношення самоврядування, публічного управління, державного управління, функціонального, галузевого, регіонального та управління громадами, централізованого управління та самоврядування, централізації та децентралізації, концентрації та деконцентрації, організації та самоорганізації;
етика і логіка управлінської діяльності як мистецтво управління, що формує суспільну думку про результативність і ефективність публічного управління та вивчає форми і закони мислення;
філософія свідомості та відповідальності в публічному управлінні.

управління розглядає гносеологічні - пізнавальні, аксеологічні – цінністно-цільові та методологічні

засади феномену управління.
Гносеологічний аспект управління починається з визначень понятійно-категоріального апарату.
Поняття “управління” в нашій культурі історично не пов'язано з демонстрацією влади і сили керівника. Управління – це підтримка справедливості і порядку, сприяння рухові в заданому напрямі.
“Управління” – найбільш загальне поняття. Воно поширюється на велике коло різноманітних об’єктів, явищ і процесів, наприклад: суспільні системи; технічні системи; господарські системи; державні системи тощо.

Сутність публічного управління:

Публічне управління – це управління, що

здійснюється на основі волевиявлення громади (колективу людей) та реалізується суб’єктами, визначеними громадою, для задоволення потреб і досягнення цілей громади як об’єкту управління.

управління – здійснення сукупності раціональних (тобто запрограмованих і виокремлених за

певними ознаками із можливих з урахуванням стану зовнішнього середовища) впливів на функціону-вання та розвиток колективу людей на основі програми управління та інформації про поведінку та стан об’єкта управління, спрямованих на підтримку, поліпшення та розвиток об’єкту управління для досягнення наперед визначеної мети або сукупності цілей.

Суб’єктом і одночасно об’єктом управління є колектив людей – громада:

це громада села, селища, району, міста, країни, світове товариство, а також суб’єкти громадянського суспільства, у тому числі недержавні (у тому числі об’єднані спільними інтересами) організації, професійні, конфесійні, корпоративні та інші об’єднання.
Саме управлінською ланкою суб’єктів управління виступають органи публічного управління: інституції, обрані щляхом прямих виборів та їх виконавчі структури; посадові та службові особи, обрані щляхом прямих виборів; посадові та службові особи, призначені інституціями та їх виконавчі структури.

Визначальними серед суб'єктів публічного управління є населення країни та групи

інтересів. В умовах солідаристичної цивілізації та змішаної формації саме вони визначають, стверджують, контролюють та оцінюють прямим або представницьким способами:
цілі суб’єктів громадянського суспільства, у тому числі органів публічного управління, стратегічні програмні рішення з їх досягнення;
шляхи задоволення потреб колективу та вирішення значущих для спільноти поточних проблем;
результативність і ефективності публічного управління.

– керування діяльністю апарату управління підпріємством, установою чи організацією неприватної

форми власності, у тому числі органу державної влади, органу місцевого самоврядування, суб’єкту громадянського суспільства.

в суспільстві має структурний і безструктурний характер.
Органи, створені

колективами, їх посадовці задають управлінню структурну складову.
При структурному управлінні інформація, управлінські акти розповсюджуються|поширюються| адресно по спеціальній структурі до керованого об'єкту.
При безструктурному управлінні інформація розповсюджується|поширюється| вільно або по випадкових ланцюжках і може зробити вплив на керівника

в суспільстві і публічна влада.
Серед різних видів управління в

суспільстві (управління в сім'ї, технічними системами і ін.) особливе місце займає соціальне саморегулю-вання природного (безструктурного) характеру.
Публічне управління здійснюється у формі само-врядування колективу (державно організованого суспільства, територіального колективу, міжнарод-ного співтовариства тощо).
Самоврядування — це управління усередині колективу, не відокремлене від нього.

із різними видами публічних колективів в умовах поширення та ствердження

глобалізаційних процесів можна виокремити такі види публічного управління:
Міжнародне публічне управління.
Публічне управління державою.
Публічне парадержавне управління.
Публічне квазідержавне управління).
Автономне публічне управління – управління в автономних утвореннях.
Публічне управління місцевими громадами.

розділити, відокремити публічне управління, у тому числі – на державне

управління та місцеве самоврядування, тобто на державну і самоврядну складові, є штучними, а реформувати окремо якусь із цих підсистем – безглуздим і неможливими. Адже вони органічно пов’язані повноваженнями, кадрами, фінансами тощо.

публічного управління складають основоположні засади теорії публічного управління.
Публічне управління

спрямоване на забезпечення загального суспільного блага, досягнення суспільних цінностей і цілей, задоволення інтересів і потреб.
Публічне управління виступає як цілісність управлінського процесу від ідентифікації інтересу та/чи потреби особи до оцінки результату їх вирішення.
Публічне управління має системний і інституціональний характер, де системоутворюючим фактором виступають цінності, цілі та потреби колективу, громади та суспільства, відношення між суб’єктами публічної сфери мають характер взаємодії та взаємосприяння та регулюються суспільно визнаними інститутами (правилами, нормами, традиціями тощо) та інституціями (органами публічного управління).

управління – засіб консолідації громади та суспільства навколо бачення майбутнього

громади та суспільства, національної ідеї тощо, а також засіб забезпечення солідарності громад і суспільства та держави у визначенні цінностей і цілей розвитку суспільства і шляхів їх досягнення, збереження тощо.
5. Публічне управління надає сутності управлінської діяльності характер спрямованності на цінності, цілі та потреби громади, відкритості, солідарності, раціоналізму та безпосередньої причетності особи до вирішення проблем громади; забезпечує результативність і ефективність управлінського процесу за рахунок доцільного та своєчасного використання ресурсів на основі сучасних методів управління.

публічної сфери є органічними складовими єдиного публічного управлінського механізму та

орієнтовані на цінності (у тому числі й соціальна справедливість), цілі, потреби громади та її окремих членів як споживачів послуг адміністративних структур публічного управління.
7. Результати діяльності публічної сфери, її складових і матеріальних придатків механізму публічного управління є основою оцінювання результативності та ефективності функціонування системи публічного управління та її суб’єктів.

ланка публічного управління має бути організована у публічну службу відповідальну

як перед громадянами, яким служить, так і перед політичним керівництвом за реалізацію державної політики.
9. Публічне управління спонукає до емансіпації творчої активності особи, синергетики активності громади та суспільства.

проблеми
суб’єктом
громадянського
суспільства
Формування
публічної
політики
Легітимізація
публічної
політики

Формування
на її

основі
державної
політики
(програми/
проекту)

Реалізація
державної
політики
(програми/
проекту)

Моніторинг
і контроль за
реалізацією
державної
політики
(програми/
проекту)

Публічний
аудит публічного
управління
суб’єктами
публічної
сфери та
громадянського
суспільства

Модель публічного управління

12

становлення та розвитку теорії публічного управління важливим є розуміння необхідності

врахування об’єктивних законів суспільного розвитку, глибоких теоретичних узагальнень, особливостей і тенденцій розвитку суспільного життя.
Метод – це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей і категорій, що становлять її предмет. Методи, що застосовуватимуться в теорії публічного управління, можна поділити на три групи:
загальнофілософські методи;
загальнонаукові методи та
методи емпіричних досліджень.

– загальнофілософські методи:
Соціологічний метод, який передбачає з’ясування впливу на публічне

управління суспільних відносин, соціальної структури, ідеології та культури;
Нормативний або нормативно-ціннісний, який орієнтує на розробку ідеалу публічного управління, в основі якого – загальне благо, демократія, справедливість, повага людської гідності, а також визначає шляхи його практичного втілення.
Функціональний метод, який передбачає аналіз різних взаємо­зв’язків між явищами в реальній дійсності.
Системний метод, який розглядає публічне управління як цілеспрямовану, цілісну, складно організовану систему, як саморегульований механізм.
Інституціональний метод, який орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється та забезпечується публічне управління.

– загальнофілософські методи:
Психологічний метод, який у центр дослідження ставить людину

як конкретного індивіда та орієнтує на вивчення.
Критично-діалектичний метод орієнтує на критичний аналіз публічного управління, вияв суперечностей як джерела його саморохвитку.
Порівняльний (компаративний) метод, який передбачає зіставлення однотипних явищ з метою виявлення їх загальних рис і специфіки, винайдення найбільш ефективних форм організації чи оптимальних шляхів вирішення завдання.
Історичний метод, який вимагає вивчення явищ у їх послідовному часовому розвитку, виявлення зв’язку минулого, сучасного та майбутнього.

Другу групу методів часто називають загальнонауковими, бо вони належать не

лише до публічного упиравління, а й до науки в цілому. Це – аналіз і синтез; індукція і дедукція; моделювання; теорія ігор; математичні, кібернетичні, прогностичні методи.
Третя група — методи емпіричних досліджень, тобто використання статистики, насамперед електоральної; аналіз документів; анкетування; реальні спостереження тих чи інших подій тощо.

На сучасному етапі теорія та методологія публічного управління постає на шлях синергетики, об’єднання методологічних підходів, одночасного використання різних методів досліджень.