рух землі навколо осі та його наслідки

України
Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка
Виконала
студентка І-го курсу
Г-11 групи
Маркова

Інна

навколо власної осі, навколо спільного центра з Місяцем, навколо Сонця,

разом з Сонячною системою навколо ядра Нашої Галактики, а з останньою - у Всесвіті. Проте головними з цих рухів є обертання навколо власної осі та навколо Сонця, оскільки вони мають вирішальне значення для всіх процесів, що відбуваються на її поверхні та в надрах.

на якій відоме життя, домівка людства. Земля належить до планет

земної групи і є найбільшою з цих планет у Сонячній системі. 
Радіус: 6 371 км
Вік: 4,54 мільярда років
Маса: 5,972Е24 кг
Відстань від Сонця: 149 600 000 км
Площа поверхні: 510 072 000 км²
Населення: 7,046 мільярда (2012)

проти годинникової стрілки, якщо дивитися з Північного полюса, але людина

цього руху не відчуває. Серед доказів осьового обертання є відхилення на схід тіл, що падають, дослід з маятником Фуко і сама фігура Землі. Відхилення на схід тіл, що падають згори, пояснюється лінійною швидкістю, яка виникає під час обертання Землі і залежить від радіусу обертання. Чим далі від осі обертання знахо­диться тіло, тобто, чим вище воно над Землею, тим більша його швидкість. На вершині вежі тіло матиме більшу швидкість ніж біля основи. Падаючи, воно за інерцією зберігатиме ту саму швидкість, яку мало на вершині вежі, і тому падатиме не точно по радіусу, а відхиляючись від нього на схід, у на прямі обертання Землі . Зрозуміло, найбільше відхилення спостерігатиметься на екваторі, найменше — на полюсах. У теоретичній механіці це відхилення для будь-якої широти розраховується за формулою:
l=0,0022h√h cos γ
де l — величина відхилення, мм;
h - висота падіння тіла, м;
Ф - географічна широта.

враховується під час запусків або приземлення космічних апаратів і в

балістиці.
Цікавим доказом осьового обертання є дослід з маятником Фуко, який вперше був показаний у 1851 р. у Парижі і повторений у 1931 р. в Ісаківському соборі Санкт-Петербурга. Суть цього досліду в тому, що підвішене тіло (маятник) вільно коливається і за законами механіки зберігає площину свого коливання. Якщо під таким маятни­ком накреслити коло з поділами і вивести його з рівноваги, то виявиться, що під час кожного коливання він наближатиметься до нової позначки, розташованої далі від попередньої за ходом годинникової стрілки. Це можливе лише тому, що під маятником обертається земна поверхня.
Досліди з маятником Фуко, проведені на різних широтах, пока­зали, що кут відхилення площини його коливання (А) не скрізь однаковий і залежить від географічної широти. Найбільше відхилення на полюсах (15°), найменше - на екваторі (0°).

Землі також свідчить про її обертання. Еліпсоїдної форми Земля набула

під дією відцентрової сили, яка виникає під час обертового руху. Якщо б відцентрова сила зникла, то під дією сили притягання Земля набула б форми кулі, при цьому вода відхлинула б від екватора до полюсів і на поверхні були б лише два океани і один материк.

оберт за 23 год 56 хв і 4 с. При

цьому виникають кутова й лінійна швидкість, сила Коріоліса, припливи й відпливи, географічна сітка і час. Кутова швидкість однакова для всіх точок і ста­новить 15° на годину. 
Лінійна швидкість — це швидкість, з якою точка рухається по колу. Вона залежить від радіусу обертання, тому найбільша на екваторі (465 м/с), найменша - на полюсах (0 м/с). На інших широтах обчислюється за формулою:
V= 465 cos φ
де V- лінійна швидкість на широті;
465 - лінійна швидкість на екваторі; 
φ- географічна широта.
Знання про осьове обертання покладено в основу побудови гео­графічної сітки і визначення координат. Через те, що Земля обертається навколо осі, на її поверхні виникають дві нерухомі точки - полюси, через які проходить уявна вісь.

За початок їх відліку приймають екватор і Гринвіцький меридіан. Екватор — велике

уявне коло, площина якого перпендикулярна до земної осі й ділить земну кулю на дві рівні частини - північну й південну. Паралелі -уявні кола паралельні до екватора. Меридіани - також уявні великі лі­нії близькі до кола, площини яких проходять через земну вісь, перпендикулярно до площини екватора. їх також можна провести безліч і всі вони перетинаються на полюсах. Іншим чином ні екватора, ні меридіанів провести не можливо. Меридіани й паралелі разом утворюють географічну координатну сітку, за допомогою якої легко визначити місцезнаходження будь-якої точки на земній поверхні. Вимірюються вони в градусах широти й довготи.
Географічна широта (φ)- кут, що утворюється між прямовис­ною лінією даного місця і площиною екватора. Географічну широту обчислюють від екватора до полюсів від 0° до 90°.

географічний фактор. З нею пов'язана висота Сонця й кількість сонячної

енергії, що падає на Землю і зумовлює життя на ній.

Географічна довгота(λ) - двогранний кут між площиною мери­діана даної точки і нульового меридіана. Географічну довготу обчислюють від початкового меридіану на схід і захід від 0° до 180°. Є довгота східна і західна. Початковий меридіан проходить через астрономічну обсерваторію в Гринвічі (Лондон).

у просторі, від свого початкового напряму. За законами інерції всяке

тіло, що рухається у просторі зберігає свій попередній напрям і швидкість руху відносно світового простору. Якщо тіло рухається відносно земної поверхні, спостерігачу здається, що воно відхиляється від свого напряму (мал.). Насправді тіло продовжує свій політ у заданому напрямі, то під ним обертається земна поверхня. Відхиляючу дію обертання Землі називають силою Коріоліса. Вона завжди перпендикулярна до руху тіла і відхиляється у Північній півкулі праворуч, у Південній - ліворуч, збільшуючись від екватора до полюсів. Обчислюється за формулою:F=2mωV sin φ
де F - сила Коріоліса; 
т - маса тіла; 
ω - кутова швидкість; 
V-швидкість руху тіла; 
φ - географічна широта.

Відхілення руху по мередіану (А) і паралелі (Б) в Північній півкулі (а) і Південній півкулі (б)

вихори різної величини. Якщо не враховувати дії цієї сили, то

не можна зрозуміти циркуляційні системи повітряних мас і океанічних вод з усіма їх наслідками. Сила Коріоліса виявляється і в підмиванні правих берегів річок у Північній півкулі, і лівих - у Південній. Вона впливає на політ снарядів і ракет. 

землезнавство”: Р. І. Савчук
Навч. посібник / за видавничою фірмою

“Ліста”. Рівне, 1998 р.