б лок змістових модулів 1.2. Оригінальні шляхи розвитку української культури та

духовності нації  Змістовий модуль 1.2.1. Хронотоп української культури

Навчальні питання:
Самовизначення українського етносу.

Історико-культурні та географічні чинники формування українського етносу і його культури.

стійка спільність людей, яка представлена родом, племенем, народністю, нацією і

має певну територію, спільну мову, економіку, стабільні особливості культури, побуту і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших (самосвідомість етносу). Він має три рівні ієрархії: субетнос (мікроетнос – народність) – етнос – суперетнос (макроетнос)

СУБЕТНОС – це відокремлені спільноти в середині етносу (український етнос має такі субетноси (народності), як бойки, гуцули, лемки, поліщуки, волиняни, верховинці тощо). Сукупність субетносів і автохтонного населення (корінне, споконвічне населення певної території, тобто тубільці, аборигени) створює ЕТНОС – ключову ланку цієї ієрархії (так, український етнос є сукупність субетносів (гуцули, лемки, бойки, поліщуки) і автохтонного населення України).

“ХРОНОТОП” (з грец. – час, місцевість). Кожен факт, подія, пам’ятник або відкриття в історії культури завжди мають чіткі просторові і часові виміри, позначені відповідями на питання “Де?” і “Коли?”. Хронотоп віддзеркалює багатошаровість і поліфонізм культури.

слов’янський (українці, росіяни, хорвати, чехи, поляки, білоруси, серби, словаки, чорногорці,

словенці, македоняни, болгари), арабо-мусульманський (Іран, Ірак, Сирія, Йорданія, Туреччина, Афганістан, Пакистан, Єгипет, Саудівська Аравія, Ліван, Лівія та інші) і західноєвропейський (Західна Європа, Північна Америка, Австралія та Південна Африка).

ЕТНОС – це психокультуролінгвістична спільнота.
НАЦІЯ – це спільнота, що прагне державності, тобто це соціально-політично-територіальна спільнота. Сьогодні Україна перебуває на етапі націєтворення.

.

етнічні процеси

ЕВОЛЮЦІЙНІ етнічні процеси відбивають значні зміни будь-якого з основних елементів етносу (мови, культури), а також зміни соціальної структури етносу (класово-професійної, статево-вікового складу);

ТРАНСФОРМАЦІЙНІ етнічні процеси охоплюють зміни, що ведуть до заміни етнічної належності і зміни етнічної самосвідомості. Вони є роз’єднувальні та об’єднувальні (консолідація, асиміляція та інтеграція).

і культурою народів в єдиний новий, значно більший етнос або

внутрішнє згуртування народу за рахунок вирівнювання відмінностей між соціальними етнічними групами.
Так, міжетнічна консолідація – злиття слов’янських племен Київської Русі в єдину українську народність у ІХ-ХІІ ст.;
внутрішня консолідація – вирівнювання відмінностей між баварцями, саксонцями та ін. німецькими народностями в ХІХ-ХХ ст.

АСИМІЛЯЦІЯ – розпилення етносу або його частин в інших, як правило більш численних, внаслідок чого втрачаються споконвічні властивості та набуваються зовсім нові (асиміляція балтського населення, що жило на півночі від Прип’яті, слов’янами).

ІНТЕГРАЦІЯ – складний і повільний процес взаємодії всередині держави або на міждержавному рівні декількох етносів, що значно відрізняються мовою і культурою, яка веде до появи у них спільних рис. У результаті формуються не нації, а міжетнічні спільності (напр., створення і розпад багатонаціональних імперій – Османської, Австро-Угорської, Російської )

починаючи з сер. ХІХ – поч. ХХ ст. (С.Соловйов, В.Ключевський та

ін.): український етнос не окремий етнос, окремий народ, а лише російський чи польський субетноси з відповідними мовними діалектами.

2. РАДЯНСЬКІ ІСТОРИКИ (Б.Греков, Б.Рибаков) і мовознавці: український народ, поряд із російським та білоруським, є пагонами спільної давньоруської народності, яка існувала в ХІІ-ХIV ст., а потім розпалася на три східнослов’янські народності (і мови). Початком одночасного виникнення української, білоруської і російської народностей (і мов) є XIV ст.

Микола Костомаров: український народ існував уже у ІХ ст., а російська

народність формується з др. пол. ХІІ ст. Отже, період Київської Русі стосується лише українського народу.

4. Науково обґрунтував автохтонну теорію видатний український історик початку ХХ ст. Михайло Грушевський: початком історичних часів для українського етносу є IV ст. н.е. (племена антів).
Східнослов’янські племена уже в найдавніші часи мали певні відмінності, потрапляли у різне етнографічне середовище, різні географічні, екологічні і культурні умови:
великоруська народність формувалась переважно на фінській основі;
білоруська – в процесі асиміляції балтських племен;
українська – у близькому спілкуванні з тюрками.
Вже за часів Київської Русі існував сформований український етнос, а Київська Русь за національним змістом – українська.

таку точку зору підтримує і наша кафедра:
український історичний процес йшов

безперервно від давнини до сучасності на своїй споконвічній території, на своїх землях українці автохтони, а не мігранти;
безпосередні предки українців – східнослов’янські племена антів, що жили на теренах України в IV-VI ст. н.е.;
єдиної давньоруської, “загальноруської” народності не існувало, кожен із трьох народів розвивався на своїй родоплемінній основі під впливом певного оточення; давньоруський – це український етнос, Київська Русь – Українська держава.
Сучасна культурологічна думка будує обґрунтування автохтонного походження українців на такому фундаменті:
спільний фізично-етнічний тип (антропологічні риси);
мовний фактор, результати дослідження топонімів і гідронімів (назв місцевостей і водних артерій);
археологічні пам’ятки і їхня прив’язаність до територій;
види господарської діяльності – землеробство і скотарство – по всій історичній вертикалі;
мистецькі твори (кераміка), їхня географічна специфіка;
світоглядно-обрядова система як стійка етнічна ознака.

Українську Народну Республіку 1917 р. і Західноукраїнську Народну Республіку 1918 р., що

об’єдналися в Українську Народну Республіку 1919 р. - третя спроба побудови незалежної держави.
20-30 рр. ХХ ст. забезпечені сприятливі умови розвитку українського етносу і його культури.
з 1933 р. державність в Україні існувала умовно в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР із тоталітарним режимом.
Українська нація набуває ознак розвиненої політичної, державної нації з 24 серпня 1991 року.

Консолідуючі фактори нашого часу:
ідеї соборності української нації, єднання Сходу і Заходу;
розвиток національної ідеї як інтегративної сили формування української нації;
демократизація і побудова громадянського суспільства;
підвищення рівня національної самосвідомості;
узгодження національних і загальнолюдських цінностей;
утвердження державної української мови.

в світі, найбільша держава Європи, друге місце – Франція, третє

– Іспанія; вдвічі більша за Польщу. Географічний центр Європи  село Ділове біля Рахова. Географічний центр України  районний центр Добровеличківка на Кіровоградщині. Найвищою точкою Українських Карпат є гора Говерла (2061 м).

За переписом 2001 року населення України становило 48,5 млн. мешканців. Сьогодні воно становить близько 46 млн.
Українці – другий за чисельністю слов’янський етнос (після росіян). На початку 90-х років ХХ ст. в світі проживало 47 млн. українців, в тому числі 9 млн. за межами України. Більшість із них живуть у Росії – 6,7 млн.
Діаспори: 1,5 млн. українців проживають в Америці (США, Канада, Аргентина, Бразилія), 500 тис. українців  в країнах Західної Європи (Іспанія, Португалія, Італія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Болгарія та ін.).

Україна – поліетнічна держава. Основу її населення складають українці 37,5 млн. (77,8%, в тому числі субетноси бойків, лемків, гуцулів тощо), поряд із ними живуть представники більше 130 національностей і народностей: росіяни – 8,3 млн. (17,3%), білоруси  275,8 тис. (0,6%), молдовани  258,6 тис. (0,5%), болгари  204,6 тис. (0,4%), угорці  156,6 тис. (0,3%), румуни  151 тис. (0,3%), поляки  144,1 тис. (0,3%), євреї  103,6 тис. (0,2%), вірмени  99,9 тис. (0,2%), греки  91,5 тис. (0,2%), татари  73,3 тис. (0,2%). В Україні мешкають етнічні групи з невизначеним статусом (відсутність державного устрою): кримські татари  248,2 тис. (0,5%), гагаузи  31,9 тис. (0,1%), караїми  1,2 тис., кримчаки  406 чол.

це перший етнонім українського народу. У ІХ-Х ст. племена полян, деревлян,

дреговичів, полочан об’єднуються під загальною назвою “Русь”.
Етнонім “Русь” на означення України вживається в литовсько-руських літописах XIV-XVI ст. і за козацьких часів, коли назва Україна вже широко вживалася. Іноземці називають Україну Руссю, а українців русинами або русами, відрізняючи їх від москвинів, яких аж до початку XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів, а їхній край під назвою Московія.
Терміни “руський”, “русин” збереглися в ужитку до наших днів у Буковині й Закарпатті.
Прихильники автохтонності назви “Русь” пов’язують етнонім з українськими топонімами (Рось – приток Дніпра, Росава – приток Росі, Рось – приток Осколу, річка Роска на Волині).
Поїхати з Новгорода до Києва означало поїхати в Русь. Із зростанням значення Києва, столиці Русі, слово “Русь” поширюється на всі землі і всіх людей, що підпорядковуються Києву. Існували такі назви: “Червона Русь”, “Галицька Русь”, “Сіверська Русь”, “Буковинська Русь”, “Карпатська Русь”, “Прикарпатська Русь”, “Південна Русь” тощо. Етнонім “Русь” завжди був синонімом етноніма “Україна”.

слов’янського походження й означав “пограниччя”, “окраїну”, “пограничну країну”, і тотожний

із назвою українців  крайнім плем’ям на південному Сході на кордоні з ірано-тюркськими племенами.
Цей етнонім є в літописах XII-XIII ст. у значенні “край”, “країна”, “рідна земля”. Мовознавці подають тлумачення з санскриту: Ук (світло)  ра (сонце)  їна (дух).
Із XVI ст. етнонім “Україна” вживається тільки в значенні “держави, заселеної українцями”. З розвитком Козаччини назва “Україна” поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою.
Назва “Україна” є на карті 1572 р. французького короля, а також у назві праці французького військового інженера Гійома де Боплана “Опис України …”.
Державні українські діячі XVII ст., гетьмани І.Мазепа, П.Орлик, козацькі літописи XVIII ст. користуються назвами “Україна”, “український”. В історичних джерелах зустрічаємо Київська Україна, Волинська Україна, Литовська Україна, Козацька Україна.
Похідні слова “український”, “українці” набули визнання лише у ХІХ ст. завдяки національному підйому і діяльності видатних українських письменників.

Русь” і “Велика Русь” утворені до грецьких назв: метропольна, матірна

Мала Греція і колоніальна Велика Греція.
Термін “Мала Русь” з’являється як назва Галичини на протилежність Київській державі в XIV ст. Московський цар Олексій Михайлович приймає титул “царя Великой, Малой и Белой Руси”. З 1667 р. в усіх документах московських царів почала вживатись назва “Малоросійська Україна”. Цариця Катерина ІІ закріпила за Україною назву “Малоросія”, а українців назвала малоросами. У 1863 р. було суворо заборонено вживати інші назви українців, крім “руські” або “малороси”.
Первісна назва “Русь” поступилася місцем назві “Україна”, що з кінця XIX ст. вживається і українцями, й іноземцями на означення нашої території й нашого народу.
Українців називали руси, руські, малороси, русини, українці, “черкаси” (основні поселення козаків на території Південної Русі, що знаходилися в районі Черкас і за дніпровськими порогами, їх часто називали “черкасами” або запорожцями). Це закріплено в топонімах Харківської області: Черкаська Лозова  мешкали українці, Руська Лозова  росіяни (від прикметника “руський”, так називали вихідців із північних областей Росії), Черкаські Тишки, Руські Тишки.

і його культури

та степову.
Лісова смуга − Полісся та Карпати −

була не дуже придатна для землеробства, зате її природа була чудовою базою для мисливства та різних промислів. Населення Полісся та Карпат, відірване від людних шляхів, захищене від етнічних і культурних впливів інших народів, стійко трималось давніх звичаїв і традицій.
Степова смуга з її родючими ґрунтами й достатком сонця надавала всі природні умови для активного господарського життя, однак не давала ніякого захисту від постійних вторгнень кочовиків зі сходу. Селились тут лише найвідчайдушніші люди з жорстокою психологією першопроходців, вимушених сам на сам боротись за своє життя з навколишнім світом.
Лісостепова смуга – центр творення української культури – Середнє Подніпров’я, Волинь і Східна Галичина. Чорноземи, достаток вологи, помірний клімат давали можливість розвивати хліборобство, закладати осередки культурного життя. Постійна загроза з боку Степу робила життя тут дуже напруженим, однак можливість відходу в ліси зробила колонізацію цих земель тривалою, а сам культуротворчий процес безперервним. Постійні міграції населення перемішували населення України, формували єдину мову та культуру з великої кількості племінних діалектів і культур.

Азією. Вона стоїть на перехресті світових торговельних артерій – Сходу

і Заходу, Півночі і Півдня. Племена, які населяли землі України, мали всеосяжні політичні, торгово-економічні, військові відносини з наймогутнішими державами Сходу й Європи. Київські князі мали династичні зв’язки з правителями країн Західної Європи: київські княжичі і княгині ставали подружжями королів і королев Франції, Норвегії, Угорщини, Польщі, Швеції, Візантії.

Величезну роль відігравали й природні ресурси України (вугілля, нафта, залізна руда, кольорові метали, мінеральні джерела, лікувальні грязі), а також морські і річкові водні артерії, що завдяки системі Дніпро – Дністер – Дунай – Чорне море з’єднували практично всі регіони Європи й Близького, а відтак і Далекого Сходу, Азії, Африки та Америки.

не тільки фізичні субстанції, це й Дух, що є джерелом

менталітету, характеру та долі кожної людини, усього етносу. Зовнішній світ стає частиною внутрішнього світу людей, зумовлюючи своєрідність їхнього сприйняття реальності.
Щоб вижити, кожен етнос мав узгодити свої стосунки з навколишньою природою, бо це зумовлювало тип житла, знаряддя добування їжі й виготовлення одягу, мирний чи войовничий, осілий чи кочовий спосіб життя, а тим самим – мету і форми виховання дітей, сімейний чи родовий устрій. Природа диктувала і форми соціального буття, уміння, орієнтації, звички, що з часом ставали характером етносу.
Вплив рідної землі легко відчути, зіставивши спосіб життя і менталітет осілих і кочових народів, автохтонів і мігрантів. Осілим народам властива працьовитість, пошана до природи і чужої власності, толерантність, миролюбність. Кочовики менш працьовиті, зате агресивніші, нетолерантні до чужих, безоглядні у використанні природи.
Від різнорідності клімату, геолого-географічних особливостей, характеру природних ресурсів і господарсько-економічної діяльності суспільства залежить специфіка побуту, виробництва, способу життя в певних регіонах України, внутрішній світ людей, їхні характери і світосприйняття, їхні як фізичні, так і духовні особливості.