Финансово-экономические результаты

прибутку.

2. Джерела формування і методи планування прибутку. Напрямки використання прибутку.

3.

Сутність і показники рентабельності.

4. Сутність ефективності та її основні види. Показники вимірювання ефективності.

5. Оцінка соціальної ефективності.

6. Фактори зростання ефективності.

відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи

перевищення надходжень над витратами ресурсів, прибуток виражає мату підприємницької діяльності і є головним показником результативності й економічної ефективності.
Значення прибутку полягає в тому, що він є основним джерелом фінансування розвитку підприємництва, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямовується на те, щоб забезпечити зростання прибутку, який є підсумковим показником, результатом фінансово-господарської діяльності підприємства.
На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства впливають:
- результати, ефективність його фінансово-господарської діяльності;
- сфера діяльності;
- галузь господарства;
- установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.

прибуток – це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів

діяльності, до його оподаткування та розподілу, його ще називають валовим прибутком.
Прибуток після оподаткування – це чистий прибуток, що реально надходить в розпорядження підприємства після сплати податків.
Маржинальний прибуток характеризує величину виторгу від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькуляція здійснюватиметься лише за змінними витратами.
Операційний прибуток – дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

рівні підприємства з відповідним асортиментом продукції. Це різниця між оптовою

ціною реалізованої продукції і її собівартістю;
2) аналітичним методом.

Джерелами формування загального прибутку підприємства є:

- прибуток від продажу основної продукції(послуг) підприємства;
- прибуток від продажу (реалізації) непотрібного майна;
- прибуток від позареалізаційних операцій.

робіт) підприємства, обчислюється як різниця між виручкою від продажу товарної

продукції (без урахування податку на додану вартість й акцизного збору) та її повною собівартістю. У випадку калькуляції продукції за неповними витратами цей вид прибутку (П) визначається за формулою:
П=Впп – Ср.н.в– Вн.с ,

де Впп – виторг від продажу продукції;
Ср.н.в – собівартість реалізованої продукції за неповними витратами;
Вн.с – витрати, що не включаються у собівартість продукції, а зараховують на певний період.
2. Прибуток від продажу майна – прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо, який визначається як різниця міх ціною продажу і балансовою (залишковою) вартістю об’єкта з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).
3. Прибуток (дохід) від позареалізаційних операцій включає: прибуток від пайової участі в спільних підприємствах; прибуток від здавання майна в оренду (лізинг); дивіденди на цінні папери; дохід від володіння борговими зобов’язаннями; роялті – компенсація, що оплачується в межах обумовленого періоду за використання патентів, авторських прав, природних ресурсів та інших видів власності; надходження від економічних санацій.

два етапи.
Перший етап – це розподіл загального прибутку. На цьому

етапі учасниками розподілу є держава і підприємство, де кожен з учасників одержує свою частку прибутку.
Другий етап – це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядження підприємства після здійснення платежів до бюджету, тобто чистого прибутку, який відповідно до принципових (основних) напрямків використання розподіляють на дві частини:
- прибуток, що спрямовується на споживання у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи (як заохочення) (розподілений прибуток);
- прибуток, що залишається на підприємстві, і є фінансовим джерелам його розвитку (нерозподілений прибуток). Цей прибуток спрямований на створення резервного та інвестиційного капіталу (розширення і розвиток виробництва, соціальний розвиток).

має бути відповідна пропорція, яка б не обмежувала джерело фінансування

на перспективу розвитку підприємства.
Основними варіантами дивідендної політики можуть бути:
1) виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років;
2) виплата дивідендів зі щорічним зростанням;
3) спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частини чистого прибутку;
4) виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб;
5) виплати дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій.
Досвід діяльності зарубіжних і вітчизняних підприємств свідчить, що частка дивідендних сум підприємств і фірм, які успішно працюють, у чистому прибутку коливається в межах 30-70%.

економія матеріально-сировинних ресурсів;
- ефективне використання енергоресурсів;
- механізація та автоматизація виробничих

процесів, внаслідок чого зростає продуктивність праці і знижується рівень фонду заробітної плати;
- економія витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування;
- цінова політика підприємства та ін.
На зростання прибутковості підприємства впливають і ряд другорядних внутрішніх і зовнішніх чинників:
- організація цехової структури виробництва;
- організація технологічних процесів;
- спеціалізація і кооперація виробництва;
- підвищення змінності роботи устаткування;
- найбільш повне завантаження виробничих потужностей.
Крім наведених вище чинників на прибутковість підприємства впливають і ряд інших чинників, зокрема:
- впровадження безвідходних технологій виробництва (утилізація відходів, їх переробка та ін.);
- ліквідація основних фондів, що не використовуються;
- прибутки від позареалізаційних операцій.
У процесі діяльності підприємства на його прибутковість може впливати і ряд зовнішніх чинників, зокрема:
- орендні (лізінгові) операції;
- реалізація (купівля-продаж) цінних паперів;
- дивіденди на акції;
– відсотки за коштами, розміщеними не депозитних рахунках банків;
- купівля-продаж іноземної валюти;
- інші операції.

роботи підприємства, який визначає рівень прибутковості й визначається у відсотках.

Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати) використовуються у розрахунках.

– власний капітал підприємства.
Власний капітал береться за даними звіту на

певну дату (за один рік).
Рентабельність акціонерного капіталу (Рак) обчислюється як співвідношення чистого прибутку підприємства до номінальної вартості проданих акцій (статутний капітал), яка засвідчує про верхню межу можливих дивідендів на акції.

де Кст – статутний катіл (номінальна вартість проданих акцій).

Рентабельність активів (Ра) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства і обчислюється за формулою:

де Пз (ч) – загальний (чистий) прибуток підприємства за рік;
∑а – середня сума активів за річний балансом.
Рентабельність власного капіталу (Рв.к) – це показник ефективності використання активів, створених за рахунок власних коштів:

на її виробництво та збут і визначається за формулою:
де Прп

– прибуток від реалізації продукції за певний період;
Срп – повна собівартість товарної продукції.
У зарубіжній практиці широко використовується показник рентабельності продукції як відношення до обсягу реалізованої продукції.

Рентабельність окремого виробу (Рі). при багато номенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюють рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність окремого (одного) виробу (Рі) розраховується за формулою:

де Ці – ціна одного і-го виробу;
Сі – повна собівартість і-го виробу.

засобів виробництва й робочої сили за певний проміж уток часу.

Головною ознакою ефективності (продуктивності) є досягання кінцевої мети – результатів виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) з найменшими витратами суспільної праці або часу.
Ефективність (продуктивність) як економічна категорія визначається об’єктивно діючим законом економії робочого часу, що є основоположною субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством.
Закон економії робочого часу, що відображає механізм зниження сукупних витрат на виробництво продукції і надання послуг, має вигляд:

де ЗС – сукупні витрати на виробництво продукції (надання послуг) протягом життєвого циклу товару;
ЗУП – витрати минулої (уречевленої) праці на виробництво і споживання товару;
ЗЖП – витрати живої праці на певний товар (заробітна плата) плюс відсоток. Все на стадії життєвого циклу товару;
ЗМП – витрати майбутньої праці в процесі споживання (експлуатації) продукту;
ЕСК – сумарний корисний ефект (віддача) товару для споживача за нормативний строк служби.
Ефективність виробництва (продуктивність системи) за загальною методологією її визначення має такий вигляд:

проміжні й кінцеві результати виробничої діяльності на підприємстві (організації), до

яких відносяться: обсяг товарної, чистої, реалізованої продукції, величину одержаного прибутку, рентабельність виробництва (виробів), економію матеріальних і трудових ресурсів, загальну економію від зниження собівартості продукції, продуктивність праці.
Соціальна ефективність – це показники, що відбивають на соціальну сторону життя людей. Зокрема, скорочення тривалості робочого тижня, збільшення кількості робочих місць і підвищення рівня занятості людей, поліпшення умов праці та побуту, стану довкілля, безпеки життя тощо. Соціальні наслідки виробництва часом мають і негативний характер (безробіття, посилення інфляції, погіршення екології та ін.).

діяльності підприємства, в результаті чого є певний дохід (прибуток).

Народногосподарська ефективність – це сукупний ефект, отриманий у сфері виробництва та споживання відповідних виробів (послуг).
Первісна ефективність – це одноразовий ефект, одержаний від здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) внаслідок запровадження нових технічних, організаційних та економічних заходів.
Мультиплікативна ефективність виражається в багаторазовому вжитті вищеназваних заходів не лише на цьому, а й на інших підприємствах, в інших сферах діяльності. Цей вид ефективності виявляється в кількох специфічних формах.

кілька специфічних форм: дифузійний і резонансний ефекти; ефект «стартового вибуху»;

супровідних можливостей та акселерації.
Дифузійний ефект реалізується, коли нововведення технічного, організаційного, економічного чи соціального характеру поширюються на інші галузі, унаслідок чого здійснюється його мультиплікація (багаторазове впровадження).
Резонансний ефект, коли якесь нововведення в певній галузі активізує і стимулює розвиток інших явищ у виробничій сфері ( наприклад, одержання поліетилену уможливило виробництво нових видів пластмасових виробів, поліетиленових труб та ін.).
Ефект «стартового вибуху» – це своєрідна «ланцюгова реакція» в перспективі, коли ефект «стартового вибуху» стає початком подальшого лавиноподібного збільшення ефекту в тій самій чи іншій галузі виробництва (застосування економіко-математичних методів і моделей в управлінні, виробництві різних галузях національної економіки).
Ефект супровідних можливостей виявляється у вигляді різних проміжних і побічних результатів. Наприклад, використання утилізації виробничих і побутових відходів (лісова, деревообробна, харчова промисловість).
Ефект акселерації, який означає прискорення темпів поширення і застосування певного позитивного результату. Діалектичний взаємозв’язок між цими формами полягає в тому, що всі вони разом формують загальний інтегральний ефект у результаті практичної реалізації того чи іншого управлінського рішення.

Проблема підвищення ефективності виробництва (діяльності) полягає

в тому, щоб на кожну одиницю ресурсів (витрат) – трудових, матеріальних і фінансових – досягти максимально можливого збільшення обсягу виробництва і прибутку (доходу).
При формуванні системи показників ефективності діяльності суб’єктів господарювання дотримуються таких основних принципів:
-забезпечення органічного взаємозв’язку критерію та системи локальних показників ефективності діяльності;
-відображення ефективності використання кожного із видів застосованих ресурсів;
-можливості застосування показників до управління різними ланками виробництва на підприємстві (організації);
-здійснення провідними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробничої діяльності.

ефективності виробництва, включає кілька груп:

1) узагальнюючі показники

ефективності виробництва (діяльності);
2) показники ефективності використання праці (персоналу);
3) показники ефективності використання виробничих (основних та оборотних) фондів;
4) показники ефективності використання фінансових коштів (оборотних коштів та інвестицій).

виокремлюють також ефективність застосовуваних і споживних ресурсів як специфічну форми

вияву загальної ефективності виробництва.
Узагальнюючий показник ефективності застосовуваних ресурсів (Езр) підприємства:

де VЧП – обсяг чистої продукції підприємства;
ЧП – чисельність працівників підприємства;
ФОС – середньорічний обсяг основних фондів;
ФОБ – це вартість оборотних фондів підприємства;
КПВП – коефіцієнт повних витрат праці, що визначається на макрорівні як відношення чисельності працівників у сфері матеріального виробництва до обсягу утвореного за розрахунковий рік національного доходу.
Узагальнюючим показником ефективності споживання ресурсів є показник витрат на одиницю товарної продукції, що характеризує рівень поточних витрат на виробництво і збут виробів (рівень собівартості).
До узагальнюючих показників ефективності виробництва відносять показник частки приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва.

де Чінт – частка приросту обсягу продукції за рахунок інтенсифікації виробництва;
ΔРЗ – приріст застосовуваних ресурсів за певний період (розрахунковий рік);
ΔVВ – приріст обсягу виробництва продукції за той самий період (рік).

(на підприємстві – рівень задоволення потреб своїх робітників у соціальних

благах) та державному (ступінь соціальної захищеності людей та рівень задоволення їх соціальних потреб з боку місцевих органів влади та держави в цілому).

До соціальних потреб робітників, які повинні задовольняти самі підприємства, відносять:

1) збільшення розміру заробітної плати понад встановленого державою мінімального рівня заробітної плати;
2) оплату частини вартості або надання повністю безкоштовних путівок до лікувально-оздоровчих закладів;
3) дотації закладам громадського харчування підприємства (організації);
4) видача суди на придбання власного житла;
5) будівництво та утримання власних баз відпочинку, будинків культури, лікарень, спортивних споруд, дитячих дошкільних закладів;
6) забезпечення нормальних (нешкідливих для здоров’я) умов праці та належної охорони навколишнього природного середовища;
7) направлення працівників підприємства на навчання та стажування за рахунок підприємства.

соціально значущі заходи, які постійно здійснюються за рахунок місцевих (муніципальних)

та державних бюджетів:

1) встановлення та регулювання мінімальної заробітної плати;
2) встановлення та виплата пенсій, стипендій та фінансової допомоги багатодітним сім’ям;
3) індексація заробітної плати та пенсій, регулювання цін та вартості комунальних послуг;
4) бюджетне фінансування організацій та підприємств невиробничої сфери в межах установлених лімітів;
5) практична реалізація регіональних та державних соціальних програм.

виробництва (діяльність) залежить від багатьох факторів.

Для практичного рішення задач

управління ефективністю важливе значення має класифікація факторів її рості за певними ознаками:

- за видами витрат та ресурсів (джерелами підвищення ефективності);
- за напрямками розвитку та удосконалення виробництва (діяльності);
- за місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Джерела підвищення ефективності:

- зростання продуктивності праці;
-зниження фондомісткості, матеріаломісткості та зарплатомісткості продукції (економія труда);
- раціональне використання природних ресурсів(економія витрат суспільної праці).

підприємства:

1) Технологія;
2) Обладнання;
3) Матеріали та енергія;
4) Вироби;
5) Робітники;
6) Організація та

системи;
7) Методи праці;
8) Стиль управління;
9) Державна економічна та соціальна політика;
10) Інституціональні механізми;
11) Інфраструктура;
12)Структурні перетворення.