Письмовий твір-оповідання за жанровою картиною І. Їжакевича Тарас – пастух

тихим словом. Тарас Шевченко

сказати, що він засвоїв їх з молоком матері. Як творча

особистість, він мав дар підносити ті чи інші сторони українського побуту до вершин поетичного осмислення і вселюдського значення.

Побутовий жанр - розділ образотворчого мистецтва, різновид живопису, що зосереджений на відтворенні сцен повсякденного, буденного життя, зазвичай сучасного художника

є однією з перших спроб жанрового живопису з яскраво вираженою

ідеєю протесту проти кріпосницької системи

солом'яною стріхою хату. Тут, у затишку, наприкінці літнього дня, зібралася

селянська родина — молоді батьки, їх синочок, дід. Малюк, що цілий день був з дідусем, очевидно, бешкетуючи, а може й ненароком розбив горщика, який висів на тину і був неабиякою цінністю у селянській родині. Батько хотів було покарати хлопчика за вчинену шкоду. Але мати заступилася за сина, благаючи чоловіка вибачити його. Чоловік полагіднішав, заспокоївся, узяв люльку і, немов вибачаючись перед дружиною, прагне приласкати сина. За цією маленькою драмою уважно стежить дворовий пес. Трохи далі, на розі хати, сидить і гріється у променях вечірнього сонця сивий дідусь, якому байдуже все, що діється на подвір'ї. Перед нами типова сцена з селянського побуту, знаменитий жанровий живопис, який посідає важливе місце в українському мистецтві XIX ст. Шевченко написав картину «Селянська родина» 1843 року.

Тiльки зiп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки -

на панщинi, брат десь пастушить, сестра на городi, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрiзь тобi шляхи одкритi: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимi! Залiзе - до вечора не вибереться... I мандрує мала людина по свiту з ранку до вечора, дива всякi на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде iз бур'янiв на поле, як Кармелюк iз лiсу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами.

не любив сумних розмов про злиднi, про горе. Все, було,

тiкає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом кутковi молодицi та баби, посiдають на призьбi, почнуть гомонiти. Сяде тута ж, коло матерi, бiгаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тiльки вiн не наслухається - все про тих же панiв та їх економiв: i як людей били - кого рiзками, кого канчуками, i як продавали людей, за собак мiняли, засилали в Сибiр, в москалi голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злиднi... Ясний надворi день. Ясно сонце свiтить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузi, а як усього того наслухається, - то й день йому стемнiє, отьмариться сонце, i дерево зажуриться - осмутнiє...

непокiрна. Зiрве хлопця iз призьби, i помчить вiн круг майдану

жеребчиком, iржучи й фицаючись... I весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далi бiжить до сусiдиного двору, од ворiт якого летить йому назустрiч, радiсно розставивши руки, вiрний i постiйний товариш хлопцiв, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустрiч, радiє, хвастає: - Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну, безносу куклу, що тiтка принесла їй з панського двору. - Це моя дитина, а ти будеш кум.

та коров'якiв курiнь. Збудував курiнь, заплiв його ромашками та глухою

м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пiсочком. Далi порозставляв у куренi черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сiв, дожидає гостей. А гiсть не за горами - за бур'яном на колодцi сидить Оксана в довгiй материнiй корсетцi, з безносою "дитиною" на руках. Дiждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитинi", пiшла до куреня. Незабаром гостi починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хiба трiшечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусiть, кумо, чим бог послав". Беруть iз порожнiх черепкiв, як iз мисок, махають руками, плямкають губами, нiби п'ють i їдять. Планово, церемонно.

зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого

боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янiв необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вiкна побитi, коло вiкон напiвзасохла, калiкувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев'яна напiвзмита дощами й негодами табличка: "Керелiвська церковна школа". Одразу дверi на улицю одчинилися, i з сiней вийшов бiлоголовий хлопець - лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очi голубi та яснi, мов аж смiються... Мов шматочки ранiшнього неба. Хлопець без шапки i босий.

мiж людьми малярiв. Мабуть, теж через те, що край такий,

хоч малюй: в садах та в зорях. Дiти завжди люблять малювати чим попало i на чому попало, а по тих селах надто: скрiзь по селу ворота вимальованi крейдою, а бiлi стiни- углиною. Малював, бувши малим, i Шевченко: хати, церкви, дерева.

- гора, церковця геть-геть одбiгла на гору, а над нею

десь високо-високо зiрок-зiрок у темному небi, як золотого маку... Хтось рiдний, радiсний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тiльки одчуває, як радiсно серце забилося. Сiпає його за рукав: - Чуєш чи нi? - Кидається, як зi сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив. - Що таке? - Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi? - А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервонiла. - А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце? - Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра. - Таки на маляра?! - i очi в неї засяяли.
- Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона i почервонiла.
Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха: - А де? Трохи вернулась, щоб другим не було чути: - У вербах, на ставу, - одними губами, i побiгла. - На добранiч! - гукає вiн до гурту. - До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi".

1864 - 1962

Васильченка “Широкий шлях” (додаткове завдання)