Тарас Григорович Шевченко і Донеччина

шанує пам’ять геніального українського поета. Вшанування Великого Кобзаря бере початок

ще в 1911 році, коли Бахмутська міська дума ( тепер місто Артемівськ ) виділила і передала Шевченківському комітету на відзначення
50-річчя з дня народження поета і художника,кошти для будівництва пам'ятника поетові в Києві.
Це перша згадка про вшанування пам'яті Шевченка у нас, на Донеччині.

у Донбасі,
але з нашим рідним краєм його пов'язують
знайомі,родичі.
Одним

із таких друзів був наказний
отаман Азовського, а пізніше
Чорноморського козачого
війська
Яків Герасимович Кухаренко,
відомий на той час літератор ,
який не тільки шанував поета,
а й підтримував його морально
і матеріально під час заслання.

року.
Письменник проявив до нього
щиру симпатію і повагу.
Багато

років вони
листувалися.
Збереглося 12 листів
Т.Шевченка
і 7 - Я.Кухаренка.
Це до нього мріяв
“податися на Чорноморщину”
і відпочити деякий час
після тяжкого заслання
Тарас Шевченко.
Саме Якову Кухаренку
присвятив письменник поему
“Москалева криниця, надсилав
свої твори, автопортрет”.

Вкраїні, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Мені розказував

отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку і дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!

гімназій , педагог, публіцист, історик та громадський
діяч

Феоктист Авраамович Хартахай. Ще студентом Харківського університету він вступив до гуртка “Освічених українців”, які ставили собі за мету розповсюдження і популяризацію
творчості
Великого Кобзаря.
деякі дослідники стверджують, що під час
навчання у Петербурзі Хартахай входив до
гуртка, який Шевченко створив із студентів
Петербурзького університету.
Існує навіть легенда, що поет подарував
Хартахаю примірник свого “Кобзаря”, куди
власноруч дописав рядки, вилучені цензурою

я не сокіл? Чому не літаю?

Цей вірш

нашого земляка Михайла Петренка був улюбленою поезією
Т.Шевченка .
Після повернення із заслання Шевченко одержав дозвіл приїхати на
свою рідну Україну. Михайло Петренко був одним з тих, до кого в цей приїзд
завітав в гості Тарас Григорович.
Ця зустріч відбулася 6 червня 1857 року в Лебедині

Найбільшим визнанням для М.Петренка
стали слова визнаного поета:

“Спасибі, братчику!
Таким віршам і літати по-соколиному –
високо і чисто!
Люди заспівають, вітер підхватить…”

куточка
України, багато робили і роблять для популяризації
творчості Шевченка.

Великий внесок в цю справу зробили і грецькі
поети. Серед них Георгій Костоправ, Василь Бахтаров,
Дмитро Демерджі, Леонтій Кир`яков , Антон Шапурма,
Дмитро Папуш.
Ще у 1933 році Георгій Костоправ вперше зробив
переклад “Заповіту” грецькою мовою. А у 1964,
до 150-річчя письменника було підготовлено рукопис
перекладу “Кобзаря” румейською мовою.
У 1993 році в Київському видавництві “Український
письменник” побачив світ “Кобзар” Т.Шевченка
в перекладі на мову приазовських греків.

Висият
Ан путъэну, парахосит Пас т' уба сис мэна, Ас ту чол сту

Украныя-м Ту агапимэну, Ки ати та джапя, яря, Заня миданыя На драну, ки на акугу Хту Днепро т' врундыя. Сту яло ах т' Украныя Душманы ту ема Ту Днепро нда пэр ки пай-ту, На дранат тот мэна, Го на скуми, на петасу. Стон тъэго на сону, Прошчину-тун тот... ма тора Го дъэн ксэру тона. Парахосит-ми, скутъэты Ки та пхавя спасит, 'Н душманы како ту ема Т' лэфтэря ифтясит. Ки атот сн' тайфа тюнурю
Мэга, харумэну, Ми змунат 'н кало ту логу На ангкэвит мэна.
 переклав Антін Шапурма

ЗАВЕЩАНИЕ
Как умру, похороните
На Украйне милой,
Посреди широкой степи
Выройте могилу,
Чтоб лежать мне на кургане,
Над рекой могучей,
Чтобы слышать, как бушует
Старый Днепр под кручей.
И когда с полей Украйны
Кровь врагов постылых
Понесет он, вот тогда я
Встану из могилы,
Подымусь я и достигну
Божьего порога,
Помолюся. А покуда
Я не знаю Бога.
Схороните и вставайте,
Цепи разорвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте , помяните
Добрым тихим словом.
 
переклав Олександр Твардовський

сні.
Над Аральським морем вибілена горем
Чайка білокрила квилить вдалині.

Він стоїть похмурий,

виглядає бурю.
Може, громовиці десь уже гудуть,
І вітри ударять, і розвіють хмари
І душі бентежній спокій принесуть.

Серце рветься з туги, натерпівсь наруги
В цій пустелі вбогій, у тюрмі без грат.
Ой, важка наруга: ні рідні, ні друга,
В наймах сестри милі, у кайданах брат.

Та за чорні грати волю не сховати!
Знає, громовиці скоро загримлять!
Блискавки ударять і розвіють хмари,
І криваві пута зірвуть, спопелять!

Знов в очах зоріє – світиться надія,
Плинуть в Україну мрії-кораблі.
Ні, не буде ката, будуть син і мати!
Та в Сім`ї великій Люди на землі!

Дмитро Демерджі

шанував творчість Шевченка. З цього приводу доречно навести такий факт:

в родині письменника зберігали, як найдорожчу реліквію, “Кобзар”
Шевченка.
Це була та сама книжка, яку Шевченко подарував Ф.Хартахаю. Книга
Потрапила до рук діда Леонтія Кир`якова – Костянтина Івановича після
смерті Хартахая. Так поезія Шевченка назавжди стала супутницею поета.

корінням, через
близьких родичів. Це правнучка – Параска Іванівна Шевченко.

Народилася вона в 1904 році в с.Шевченкове. Здобувши освіту, пішла
працювати вчителькою початкових класів до сусіднього села.
А після закінчення педінституту вона отримала призначення в грецьке
село Ялта на березі Азовського моря.
У середній школі нашого селища Параска Іванівна 16 років викладала
біологію та хімію.
Ще й досі в Ялті є учні Параски Іванівни, які добрим словом згадують
свою вчительку.

стало
8 вересня 1955 року.
Саме в цей день
на

бульварі поруч з державною
науковою бібліотекою
ім.Крупської урочисто
було відкрито пам'ятник
славетному письменникові.
Це було щось символічне.
Адже в цей день виповнилось
12 років з дня визволення
Донбасу
від німецько-фашистських
загарбників.

художнього доробку
донецьких митців чи вихідців з донбаського краю, найталановитішим

з яких була
присуджена найвища відзнака нашої країни –
Національна премія імені Тараса Шевченка у галузі культури та мистецтва

Іван Дзюба

живемо, просто як територію, а робить її рідною землею,
Батьківщиною.

8 травня 1991 року було розпочато похід-реквієм за тим
маршрутом, за яким багато років тому везли труну з тілом великого
українського поета, щоб за його “Заповітом” поховати тіло у рідному
краї.
Підсумком цього рейду стало створення пам'ятного літопису
“Останнім шляхом Кобзаря”. Наш земляк Володимир Слезенєв,
що брав активну участь у його створенні, сказав:
“Дух Шевченка витав над Донецьким степом, мабуть, з першої години
багатостраждального становлення нашого краю. І любові, яка горіла
в серці Тараса, вистачить на багато поколінь донеччан”.

наших співвітчизників.
З ласки Божої здійснилася мрія поета –
Україна стала

незалежною державою:
“В своїй хаті своя правда, і сила , і воля”
Живе слово поета може стати тим
джерелом живої води, якої так прагне
сьогодні людська душа.

стрункі юнаки –
І всміхаються гори й долини…
І щасливий Дніпро зустрічає

дідів
І жінок – Батьківщини окрасу.
І гримить “Заповіту” безсмертного спів,
На високій могилі Тараса.
Володимир Сосюра

Москва
Польща
Санкт - Петербург