Учнівський літопис “МІЙ ДІД І ПРАДІД НА ВІЙНІ”

що з багатьма розлучалися не на рік і не на

«довгі літа», а до кінця своїх днів, назавжди…

1941 рік. Червень – найчарівніша пора року в Україні. Від вечірньої до ранкової зорі – 5 годин. Натруджені за день люди мирно спочивають в своїх домівках…

З сільського клубу ще долинають останні звуки гармошки. Тут випускники 1941 року танцювали свій останній шкільний вальс, а завтра їм вирушати у самостійне життя, кожен піде своєю дорогою … І раптом – війна!

очі,
А душа жорстока і чужа…
Я боюсь війни… Її не хочу,

-
І щемить, щемить   моя душа…
Хоч її й не бачила, я знаю,
Що страшна вона і навісна…
Як юнак від ран тяжких вмирає, -
А йому ж всміхається весна…
…І знову май. І я за всіх молюся…
Он бачиш -  знову  в  небі  журавлі.
В скорботі низько-низько поклонюся
До самої, до самої землі…
…Через роки на фото я  дивлюся,
І старий колір душу обпіка:
А усвідомить подумки боюся,
Що то – мій дід.., - в особі  юнака

з Санюшкою, як він сам її називав, яка була з

заможної родини, а на вигляд – ніжна й тендітна, добра і лагідна. Та життя не було солодким. Одразу після весілля їх розкуркулили. У1927 році народилася донечка Надійка, але згодом-страшний голод 33 року. У 1939 народився син Іванко(мій дідусь). І начебто все почало налагоджуватися … та раптом - Війна!

Синівському РВК, Сумської області Синівського району та зарахований в запас;

Прийняв воєнну присягу 6 листопада 1943р.

служити у 1028 стройполк телефоністом.

– на лікуванні

«… слепое осколочное ранение м/т с/з левого бедра…»

Серпень – вересень 1945р. Демобілізований на підставі наказу Президента Верховного Совета СССР от 23.06.1945р

одним з перших дізнався про капітуляцію німців»

як солдати годинами знаходилися під важким запеклим артилерійським вогнем, як

важко було хоронити їм своїх загиблих товаришів, з якими тільки годину тому пили міцний чай З яким нетерпінням чекали побачення з рідними… Антін пройшов усю війну з однією думкою: «Заради батьківщини, заради народу, заради Санюшки і дітей – у бій я іду»

– і тут – помітив біленьке горнятко – подарунок для

Санюшки.
Тримаючись однією рукою за поранену ногу, витираючи піт зі скривавленого обличчя, він пригорнув до грудей те горнятко, як символ віри у перемогу, перемогу над ворогом, перемогу над самим собою, перемогу кохання, перемогу... Тепер він мусить вижити, мусить здолати ворога, мусить повернутися туди, де його чекає його Санюшка, далеко-далеко, в мальовничому селі Сватки, що біля річечки Грунь, де він так любить ловити рибу, яка скидається над плесом річки катати дітей на лотці, розповідаючи ї м цікаві історії. А які ж густі тумани щовечора піднімаються лукам, де пахне матіола і квітнуть чорнобривці біля хати, а з кухні виходить назустріч його кохана Санюшка… Як же хочеться жити на своїй землі, займатися своїми справами, радіти кожному дню і просто насолоджуватися життям…

не просто трофей чи сімейна реліквія – це щось набагато

цінніше; це не просто шматочок кривавої війни- це щось набагато важливіше;це не просто символ непоборного патріотизму та справжнього чистого кохання – це щось набагато важливіше, набагато… Біленьке горнятко – це ціла життєва, обвіяна романтизмом, історія; це частина людського життя, важкого, понівеченого, воєнного життя. І воно ще раз доводить, що незважаючи на соціальний стан людини, не зважаючи на мир чи війну, на голод чи розруху – кохання, лебедина вірність дійсно існує…

Павла – тата моєї бабусі. На жаль про нього залишилося

мало інформації, бо помер він, коли бабусі було лише 7 років.

Мати – Фросина, батько – Юхим(загинув в одній з воєн

до революції 1917р.). Фросина померла у 1955р. Павло був гарної вроди - перший хлопець на селі. Був одружений на Уляні, яка була з родини вільних козаків. Батько Уляни був царського роду. Павло мав 6 дітей: Мотрона, Микола(померли в роки війни), Катрусю, Івана, Петра та Надійку(моя бабуся). На війну пішов у червні 1941року. Йому було 30 років. Серед військових його називали батею – бо був, один із найстарших.
Уляна, дружина, розповідала як возила на візку продукти йому до Шостки. Лиш побачаться - йшла додому, де чекали малі голодні діти.

Дружина Павла - Уляна

потрапили у Ленінград.
Павло був стрілком, але потім травма… 5 місяців

госпіталя, і нарешті, коли здоров’я почало приходити до Павла, забрали його в Тулу, бо був в нього талант – шити чоботи. (Бабуся розповідала, що коли вона була маленькою, то сусіди приносили їм то кожух, то чоботи на ремонт). Серпень 1945 року – демобілізований. З війни повернувся інвалідом ІІ групи, втратив руку, все тіло вкрите страшними рубцямими, пошматоване рваними ранами, осколками, які постійно не давали спокою.

До всіх бід додалася ще одна – згоріла хата. Деякий

час ютилися в сусідки, розповідає бабуся, а потім збудували на зиму малесеньку хатинку. Там стояв полик, стіл і ліжко. Більше нічого не вміщалося. Було 2 вікна проти печі, біля неї лави, на тих дошках спала вся сім’я. Якщо були сильні морози, то під піч кидали солому і там спали. Добудували більшу хату, тільки коли Павло прийшов з війни.

люди знать.
Ведь то, что раньше миром называли,
Все станут просто жизнью

называть.

И только дети, знатоки былого,
Играющие весело в войну,
Набегавшись, припомнят это слово,
С которым умирали в старину.

цінні для нашої сімї документи: фото, воєнні білети, нагороди, і

найцінніше – поділилася зі мною частиною свого життя – важкими повоєнними спогадами, переповненими поневірянь. Я знаю, що цього ніколи не забуду і пронесу через своє життя ці спомини, розповідатиму своїм дітям, бо це історія не тільки моєї сім’ї і є святинею для мене, це не просто реліквії – це найцінніші багатства нашої історії…