ІВАН ПАВЛО ІІ (Кароль Войтила) – людина, яка змінила світ

ПЕТРИКІВ
Студент групи ІП-51
Дрогобич 2013
(18.05.1920 – 2.04.2005 рр.)

маленькому польському містечку Вадовіце в родині Кароля Войтили та Емілії

Качоровської. Батько був відставним військовим, красуня-мати – кравчинею-домогосподаркою. Деякі біографи Івана Павла II стверджують, що його мати народилася в українському місті Кременці, що на Тернопіллі, вийшла заміж за польського офіцера та виїхала до Польщі, але більш точних даних щодо цього немає. Вона довго хворіла і померла, коли Каролю було лише дев'ять років. За три роки помер і старший брат Едмунд.
Кароль чудово навчався у Вадовицькій чоловічій гімназії. У чотирнадцять років здійснив свою першу прощу до Ченстохова. У 1938 році Кароль Йозеф Войтила прийняв Тайну Миропомазання і здобув середню освіту.

Кракова, де вивчає полоністику у Ягеллонському університеті. У 1941 році

помер Кароль Войтила-старший, і 21-річний Кароль Йозеф залишився сиротою.
Восени 1942 року у житті майбутнього Понтифіка сталася знаменна подія, він вступив до підпільної Краківської архієпископської семінарії.
1 листопада 1946 року Войтила отримав перший духовний сан священства. Майже відразу потому молодий ксьондз вирушив на навчання до Риму, а згодом - до Франції, Бельгії та Голландії, де виконував місію душпастиря польської діаспори.

Далі була служба вікарієм у польському с. Неговіци, захист першої наукової дисертації, душпастирська діяльність у Краківській парафії Святого Флоріана, посади доцента Краківської духовної семінарії, Люблінського Католицького університету.

у роботі першої сесії Другого Ватиканського Собору як один із

його наймолодших учасників.
Активна життєва позиція, висока духовність та ерудиція польського священика не залишилися непоміченими: невдовзі після II Ватиканського Собору Папа Павло VI призначив Кароля Войтилу архієпископом і митрополитом Краківським і на соборній сесії 1964 року урочисто хіротонізував його.
В липні 1967 року у віці 47 років Кароль Войтила отримав кардинальський титул. Він став наймолодшим кардиналом Краківської діецезії.

кардиналом Вишинським Кароль Войтила вирушив до Риму на похорон Папи

Павла VI. Тоді ще ніхто не здогадувався, що невдовзі Понтифіком буде саме він.
Знаменна для усього католицького світу Кардинальська колегія (конклав) розпочала своє засідання 15 жовтня 1978 року. Напередодні скінчився понтифікат Папи Івана Павла I, який тривав усього 33 дні.
16 жовтня 1978 року над Сікстинською каплицею з'явився білий дим, що свідчило про обрання Папи. Ним став польський кардинал, слов'янин Кароль Войтила.
Кароль Войтила за останні 455 років став першим Папою-неіталійцем та першим на троні Святого Петра Папою-слов'янином.

продовжив наукову діяльність, то, без сумніву, він став би одним

із найвизначніших науковців свого часу. Бібліографія праць Кароля Войтили до моменту обрання Папою налічувала 435 назв, до того ж жодна з них не була компіляцією. Серед найважливіших робіт - "Любов і відповідальність" та "Особа і чин", присвячені філософській антропології й етиці, "Біля підстав віднови", "Знак, якому противитись будуть".
Іван Павло II та його курія написали стільки праць, які за кількістю і якістю прирівнюються із працями таких великих богословів, як Святий Тома Аквінський. Потрібно ще чимало часу, щоби їх до кінця осмислити.

каное гірськими річками, захоплювався гірськими лижами та пішими походами у

гори. Войтила навіть пробував стояти на воротах та грати в баскетбол. Вболівав за футбольну команду «Краковія».
Окрім футболу пристрастю майбутнього Папи був театр. За плечима десятки ролей, зокрема і в професійних трупах. Писав вірші і п’єси.
Ще в перші роки свого понтифікату Іван Павло ІІ отримав прізвисько «Літаючого Папи». На відміну від усіх своїх попередників, які практично ніколи не залишали Риму, Іван Павло ІІ постійно здійснював апостольські подорожі до віруючих у різних країнах. За 26 із половиною років свого понтифікату Папа здійснив 250 пастирських поїздок, у тому числі 164 закордонних, відвідав 1022 міста, провів загалом за межами Риму 822 доби. І в кожній країні він звертався до вірних їхньою рідною мовою — чи казав кілька слів, а чи читав цілу проповідь мовою країни.

Католицької Церкви як перший найвищий ієрарх, який насмілився попросити пробачення

за помилки та прорахунки, допущені Церквою за її багатовікову історію. 12 березня 2000 року він видав спеціальну енцикліку (папське послання) «Про гріхи католицької церкви». «Католицька церква ввійшла у ХХІ століття з проханням вибачити їй те зло, винуватцем якого вона була протягом усього часу свого існування», — писав Папа. Вустами Папи Святий Престол вперше вибачився за кривди та гоніння, хрестові походи, злочини інквізиції, переслідування євреїв, поділ християнського світу, терпимість до рабства, приниження суспільної ролі жіноцтва. Святіший Отець сподівався і вірив, що «із пробачення народиться єднання».

православних через відновлення єдності європейського континенту, яку вважав складовою частиною

єдності християнської Церкви. Ще у 1979 році Іван Павло ІІ і патріарх Димитріос І підписали спільну заяву, яка повинна була відкрити нові можливості діалогу і співпраці не тільки між Католицькою і Православною Церквами, але поглибити екуменічні відносини з іншими релігіями. “…Шукаючи славу Божу через сповнення його волі, ми ще раз стверджуємо нашу спільну постанову зробити все можливе, аби прискорити прихід дня, коли повна єдність буде відновлена між Католицькою і Православною Церквами…”
Міцніли зв'язки Апостольського престолу з вищими ієрархами інших світових церков та конфесій, серед яких Вірменська, Англіканська, Сирійська, Коптська та інші. Іван Павло II першим серед понтифіків увійшов до мечеті і синагоги, першим простягнув руку представникам релігій та народів, з якими Святий Престол боровся впродовж століть.

коли був упевнений у своїй правоті. Так, незважаючи на думку

багатьох кардиналів, він не пішов на жодні компроміси, різко засудив і врешті зборов так звану «теологію визволення» — таку собі суміш християнства й марксизму, дуже популярну в багатьох країнах Латинської Америки у 70—80-х роках минулого століття, відлучив від церкви католицького священика Ернесто Карденаля, який, попри заборону Папи, став міністром у марксистському уряді нікарагуанських сандинистів.
Він був і до кінця життя залишався непримиренним у питаннях про неприпустимість абортів, контрацепцію, неможливість висвячувати жінок на священиків, збереження целібату, послідовно виступав проти гомосексуальних шлюбів та евтаназії.

всьому світі. Прикладом може служити його дипломатичне втручання, завдяки якому

була відвернута загроза війни між Аргентиною і Чилі в 1979 році, або рішучий протест проти розв’язування війни в Перській затоці у 1991 році.
У 1986 році Іван Павло ІІ усупереч потужному опору у Ватикані вперше в історії запросив представників усіх світових релігій на мирну зустріч до Ассізи. Це запрошення він повторив ще раз після терактів 11 вересня 2001 року. Перед початком іракської війни ватиканські дипломати щосили намагалася стати їй на заваді. Саме завдяки зусиллям Івана Павла ІІ ісламський світ не сприйняв цю війну як атаку християнської цивілізації.

комунізму. Його перша подорож до Польщі у 1979 році мала

надзвичайний тріумф. Вона посилила впевненість у собі його земляків. Прихована підтримка Ватиканом польського профспілкового руху “Солідарність” була важливим фактором під час політичних змін у Польщі, що мало вплив і на інші східноєвропейські країни.
Уже після трьох місяців обрання Іван Павло II приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А.Громико. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті допровадили до зустрічі з Генеральним секретарем Радянського Союзу Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані 1 грудня 1989 року. Першим наслідком тієї зустрічі стало звільнення Польщі, а далі вона спричинила падіння усієї радянської системи. Саме візит М.Горбачова до Риму 1989 року став знаменним для України, оскільки М. Горбачов пообіцяв визнати права греко-католиків в Україні.

«Без нього комунізм не закінчився б, або принаймні це сталося б набагато пізніше і з великою кров’ю».
(Лех Валенса)

єпископів до своїх німецьких колег. «ПРОБАЧАЄМО І ПРОСИМО ПРОБАЧЕННЯ» —

такою була головна теза цього звернення. Ця духовна подія стала важливим етапом у подоланні духовного розколу Європи.
Розглядаючи Європу як культурну єдність, Іоанн Павло ІІ порівнював її з організмом, який дихає обома легенями – східним і західним, причому під “Сходом” і “Заходом”він розумів два прояви одної культури, а не два політично ворожі табори.
Велике значення у вирішенні існуючих проблем людства Папа бачив у ролі Європи. “Майбутня об’єднана Європа, – наголошував у своєму виступі в Європейському Парламенті Понтифік, – що відкрита для Сходу цього континенту і проявляє широту у ставленні до народів другої півкулі, повинна знову стати світочем світової цивілізації… Європа має досягнути своїх справжніх розмірів, які визначила для неї географія та історія”.

його серцю України. Наша держава також одержала апостольське благословення планетарного

патріарха-слов'янина. У червні 2001 року Папа Римський Іван Павло Другий відвідав нашу державу. Це був перший і поки єдиний візит Папи Римського в Україну за всю історію існування Святого Престолу.
«Я довго очікував цього візиту і ревно молився, щоби він міг здійснитися... Я нарешті зміг поцілувати улюблену українську землю. Дякую Господові за цей дар, яким Він мене обдарував».- промовив Папа.
Вся поведінка Папи протягом візиту, всі його проповіді, промови, виступи та репліки стали, з політичного погляду, однією великою демонстрацією повної підтримки незалежності України, її збереження та розбудови як самостійної держави. Чого вартий був хоча б факт, що до українців Папа звертався виключно українською мовою. «Україна має виразне європейське покликання», — підкреслив Папа, ніби підштовхуючи політичну еліту країни у бік Заходу.

світ завмер у жалобі й скорботі: на зустріч з Богом

відлетіла душа одного з найвірніших синів Церкви, видатної постаті новітньої історії людства, визначного духовного, політичного та культурного лідера світової спільноти – Папи Івана Павла II. Близько 5 мільйонів людей з усього світу прибули до Ватикану віддати шану одному з найвидатніших лідерів сучасності.
Його євангелістська, екуменічна, наукова праця ще багато років буде предметом вивчення і дослідження істориками, богословами, політиками, які будуть звертатися до його вчень у боротьбі за міжнаціональне і міжрелігійне примирення, проти мілітаризації, гонки озброєнь, міжнародного тероризму. Його філософія була звернена в майбутнє людства, яке він хотів змінити своїм прикладом і моральним авторитетом.