Лекція 4. Загальні моральні цінності

категорія.
3. Совість як процес суспільного буття.
4. Абсолютність добра.
5. Проблематика зла.
6. Взаємообумовленість добра і зла.

Л.А. Демина. – М.: Экзамен, 2005. – 221 с.
2. Сиднев Л.Н. Десять лекций

по этике: учеб.-метод. пос. / Лев Николаевич Сиднев. – изд. второе, доп. – Запорожье: Полиграф, 2009. – 248 с. – (Бібліотека ЗНУ). 
3. Bloemers W. Этика и социальная справедливость: Курс лекций / Wolf Bloemers. – http://ebooks.znu.edu.ua/files/metodychky/2007/lect/etyka.zip. – (Бібліотека ЗНУ).

на що він має право (соціальне та фізичне). Однак настільки,

наскільки це не порушує прав інших людей. Тому справедливість як етична категорія має дві сторони: позитивну і негативну.
Позитивна стверджує, що людина має право на необ-межену діяльність і на її результати. Негативна – обмежує це право існуванням інших людей. Саме з негативної і витікає друга іпостась взаємовідносин між людьми – несправедливість (шкідливий прояв, який обмежує або повністю заперечує права людини).

соціуму і в якості яких люди займають відповідний статус, наділяються

відповідними правами та обов’язками.
- стосується розподілу і перерозподілу соціально-матеріальних цінностей
- це правильне, об’єктивне, неупереджене відношення до чогось або до когось
-це бажання та здатність віддавати іншим те, що їм належить.

певній сфері, що мають свою шкалу.
Соціальні – свобода, сприятливі умови

та можливості, престижні ознаки і права у різних сферах соціального життя.

коли сильний грабує майно слабкого, кращий панує над гіршим і

могутній стоїть вище хворобливого». Сократ захищає закон держави і виходить з принципу рівноваги.
Арістотель - розглядає справедливість як двоїсте явище: справедливість розподільча (дистрибутивна) та справедливість зрівняльна (комутативна).
Особливим видом справедливості Аристотель вважав випадок відплати : ти дієш «так чи інакше» і за це отримаєш по заслузі.

зло і, відповідно, порушення справедливості;
• принцип справедливості є обов’язковим для

цивілізованого суспільства, а значить – повинен бути дієвим ( не тільки введений в закон і захищений ним);
• справедливість повинна бути чинною скрізь – у політиці, релігії, культурі.

як принцип соціальної організації. Справедливість у нього виступає не тільки

мірилом рівності, а й мірилом нерівності між людьми. Люди повинні, стверджує Ролз, бути рівні в правах і це повинно бути закріплене законом.
Справедливість, за мислителем, розкладається на два принципи:
1) Кожна людина повинна володіти рівним правом на систему основних рівних свобод, яка узгоджується з такими ж свободами інших людей.
2) Соціальна і економічна нерівність повинні бути організовані таким чином, щоб для всіх шлях був відкритий однаково.

божественною волею, але оскільки людина володіє вільною волею, то божественне

одкровення перекручується людиною в силу її гріховної природи і практики життя. Бог створив людей рівними по образу і подобі своїй, але спосіб земного життя знівелював божі заповіді.
У буддизмі - принцип карми є дієвим критерієм відплати за вчинки.

«НЕ БРЕШИ» (не говори неправди).

Отже, головне, що сповідується принципом

справедливості, це – повага прав і гідності людей

вирішення проблеми несправедливого відношення та жорстокого вироку, де одна особа

постає як жертва, суддя та виконавець, може служити відомий роман французького письменника Олександра Дюма-батька «Граф Монте Крісто». Несправедливо покараний по довічним ув’язненням на острові-в’язниці молодий Едмон Дантес жорстоко мститься своїм кривдникам і нагороджує за доброчесність тих, хто цього вартий. Розплата за діяння за принципом рівноваги – домінанта даного сюжету саме з цієї точки зору. Досягнення справедливості через відплату.
2. М.Гоголь «Тарас Бульба» .
3. Фільм «Ворошиловський стрілок» .

особою відповідальності її дій;
– найвищий моральний регулятор власної поведінки

людини;
– це голос моральної свідомості суспільства, відображеного в індивіді.
Так звані «муки совісті» є сукупністю моральних (духовних) почуттів, виражених свідомістю аморальністю вчинків, вини перед суспільством, іншими людьми (людиною) і, внаслідок цього перед самим собою.
Совість – продукт суспільного виховання

сукупність складових духовно-психологічного характеру: сумління, сорому, каяття, розпачу, рішучості, самовизначення

і самовдосконалення.

оточуючих і появі внутрішнього стану – провини;
повністю зорієнтований на думку

інших людей, які можуть висловити своє невдоволення з приводу порушення норм, і переживання сорому тим сильніше, чим важливішою для людини є думка конкретних людей. Тому сором може відчуватися людиною і за ті дії чи вчинки, які істинно чи помилково вважаються негідними особою, що їх здійснила.

нічого дурного, навіть, якщо ти наодинці з собою. Вчися соромитися

найбільше самого себе, ніж інших»; «Не роби нічого непристойного».
Платон: «Я вважаю втраченою ту людину, яка втратила сором».
Аристотель: совість – це «правдивий суд доброї людини» («Нікомахова етика»).
Сенека:«Чого не забороняє закон, те забороняє сором».
Кант: совість -«внутрішнє судилище» .
Латинська крилата фраза «Совість – це тисяча свідків».

— благо, моральне, правильне, стверджувальне, позитивний початок, кориснее;
протистоїть злу, поганому,

руйнівному, негативному початку.

нижчих істот є відсутнім.  Уява тварини може бути витренувана і постійно

вдосконалюватися, але вона ніколи не зуміє збагнути цю істину.
Етика розглядає добро як відносну категорію і добро як абсолютне поняття, що існує поза людською діяльністю. Відносне добро, водночас, може вважатися об’єктивним і суб’єктивним. Суб’єктивним воно постає тоді коли, визначає та оцінює явища, діяння, предмети з точки зору корисності окремої людини та того, що приносить їй задоволення: корисне, приємне, красиве.

людиною оцінюється як негативне і протистоїть добру.
Можна розрізняти чотири

види зла:
• зло фізичне, тобто таке, яке приносить людині страждання і порушує його спокій та добробут (деякі філософи вважали старість та хворобу злом);
• зло моральне, що витікає з недосконалої людської природи і змушує людину переступати моральні норми, порушуючи правила, заборони, вимоги та ін.;
• зло соціальне витікає з недосконалості людського суспільства та державних організацій і пов’язане зі злом моральним; від того, що життя суспільств складається з історичних умов, які успадковується від попередніх епох (соціальних систем) та від неспроможності – як наслідок попереднього – створити таке суспільство, де б панувала ідея гармонії та справедливості;
• зло метафізичне, яке витікає з недосконалості природи буття взагалі і природи людини зокрема. Саме поясненням метафізичного зла зайнята така галузь теології, як теодицея.

і воно присутнє в усіх течіях та релігійних єресях.

тільки в єдності – одне через друге;
- без готовності опиратися

злу неможливо прийти до добра;
добро і зло існують разом.
Наявність зла викликає в душі почуття недосконалості і прагнення до найкращого. Тільки між полюсами добра і зла можливе моральне життя. Тому парадокс етики (буття – теж) полягає якраз в тому, що якби добро назавжди отримало перемогу над злом чи навпаки, то вона стала б непотрібною і, можливо, припинився б прогрес людської цивілізації. Тобто, життя людське має ціну глобальну – боротьби за існування якраз в межах, що утворюється між добром і злом.
Абсолютність добра – на відміну від зла – вичерпується лише ідеєю, яка довіку буде тим плодом з «дерева пізнання добра і зла», яке надкусили в свій час першолюди.

стан душі, частина інтелекту людини, сукупність складових духовно-психологічного характеру: сумління,

сорому, каяття, розпачу, рішучості, самовизначення і самовдосконалення.
2. Хто вважав , що справедливість – «це, коли сильний грабує майно слабкого, кращий панує над гіршим і могутній стоїть вище хворобливого»?
3. Плод з якого дерева надкусили в свій час першолюди, за що були вигнані з раю ( згідно Біблії)?