ІНДЗ На тему: “ Українська скульптура XIX століття” Виконала студентка 14 ОМ

групи
Поліщук Ю.М.

будівлі, а в дуже невеликому числі ще можна її зустріти

як оздобу на будинках, рельєфи класичних сцен або як звірів, що оздоблювали колись і античні будівлі. Так, один із львівських будинків початку XIX ст. оздоблений рельєфами грифів.
В період класицизму звернення до античної культури сприймалося актуальним .
Повернулась мода прикрашання фасадів будинків рельєфами й увінчення аттиків круглою скульптурою. Адміністративні споруди переважно не оздоблювалися, хіба що за незначними винятками. Тематика яких міфологічна. Працювало кілька скульпторів Очевидно, грандіозний обсяг створеного виконували обладнані майстерні, де працювало чимало помічників.
Поширювалась меморіальна скульптура, або надгобки на Личаківському цвинтарі у Львові та світські монументи.

у Львові широкомасштабних робіт у меморіальній діяльності було відкрито Личаківський

некрополь. Можливо, вперше у Львові з'явилася традиція ставити на могилах меморіальний образ у вигляді кам'яної скульптури, сповнений, людськими стражданнями, болем, скорботою. Такий образ у Г.Вітвера найчастіше виражався через мотив тужливо похиленої жіночої постаті, що стоїть біля урни, спершись рукою на могильний камінь і майже повністю закривши сумне обличчя. Натомість у А.Шимзера через постаті по-античному досконалих юнаків із символами сну, — вони по-різному виражають горе: відчаєм, станом покинутості та самоти, настроєм світлої печалі. Поетизму надгробних скульптур, їх емоційній дії значною мірою сприяло просторове оточення. Природа вважалась ідеальним середовищем збереження людських моральних якостей, отже, і опоетизований людський образ в скульптурі набував глибшого звучання в максимальному її оточенні. Такий образ сприймався ідеально досконалим за духовними цінностями, опоетизованими класицизмом.
У пластичному характері рельєфів простежувалося дві концепції передачі об'ємної форми: горельєфна та барельєфна. Передусім домінувало оголене людське тіло, модельоване анатомічно бездоганно. В горельєфній концепції ще зберігався відгомін бароко, властивий творчому почерку Й.Вітвера; барельєфна — відповідала А.Шимзеру, корий виховувався у Відні й Парижі.

хоча його надмогильна пластика ще позначена певною одноманітністю. Проте в

наслідуванні античних образів Г.Вітвер уникнув сухої стилізації. Його жіночі постаті гармонійною урівноваженістю, красивою будовою, сентиментальним настроєм звернені до сучасності. В античності митець бачив людину, що здатна до всебічного розвитку, зовнішьої та внутрішньої досконалості.

Діана

рівнявся на А.Канову в творенні неокласичної концепції надгробного пам'ятника, зокрема

багатофігурного, до чого мав особливе натхнення. З-поміж майже двох десятків пам'ятників, створених ним для Личаківського цвинтаря, вирізняється оригінальністю композиційного вирішення і художнім виконанням алегорична група на могилі трьох міщанських родин Браєрів-Тренклів-Вейглів. А.Шимзер неодноразово звертався до мотиву скорботної постаті, ще введеній Г.Вітвером; проте атлетичний юнак з вузькою стрічкою драперій, заклавши ногу на ногу (пам'ятник Амалії Голембської), мужніше виражав почуття — тут сентименталізму бракувало місця.

Могила Тренклів і Вейглів (поч. ХІХ в.). Скульптор Антон Шимзер.

України Іван Мартос (1754-1835). Десятилітнім хлопчиком Іван був зарахований до

Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення 1773 р. продовжив навчання у Римі як стипендіат (до 1779).
За виняткову професійну майстерність, розуміння чеканної ясності пластичної форми, захоплення античним мистецтвом сучасники називали І.Мартоса "Фідієм дев'ятнадцятого століття". Низка створених ним пам'ятників призначалась для українських міст. До вищих досягнень синтезу належить пам'ятник Дюку (1823-1829) Рішельє в Одесі. Пам'ятник чудово поєднаний з розташованими півколом на площі архітектурними спорудами, знаменитими одеськими сходами та Приморським бульваром. Постать в античному одязі, гіматій вільно спадає з лівого плеча до ніг, надаючи їй історичної винятковості, величавої простоти і шляхетної стриманості. Особливо природний жест правої руки, що вказує на розташований внизу порт. Однак уже в цьому пам'ятникові Мартос, зображаючи герцога у вигляді римського сенатора, довів своє захоплення античністю й ідеалізацію образу до повного протиріччя з реальністю, хоча і досягнув вищого стильового виразу.

всіма набутими пластичними засадами для ідеального під античність втілення. В

портретах скульптор досягав виняткової подібності та досконалості. Дивуючи натуралістичною ілюзіоністичністю й витонченою мовою неокласики, його мистецтво хоча виражало і романтичність а саме у надгробку Лаури Пшиздецької.

стреміли якнайдокладніше наподоблювати реальне життя, відходили від величавості класичних та

стреміли віддавати дійсні живі форми, незалежно від того, наскільки вони пластичні. Рельєфи також перестали трактувати як скульптуру на гладкому, рівному тлі, але, наподоблюючи натуру, опрацьовували їх, наче мальовані образи — переднє тло горельєфом, а далі, віддаючи й лінійну, й повітряну перспективу, переходили в намічений барельєф. Цей реалістичний напрям на перших початках, поки пластика класичності ще не зовсім зникла, давав добрий ефект, скульптури виходили живі, а в талановитіших майстрів — і досить пластичні та монументальні

Забіла (1830 — 90; народився в м. Монастирище Ніжинського повіту,

помер у Лос-Анжелесі в Америці; був небожем українського поета Віктора Забіли). Хоч Пармен Забіла вже був ворогом академізму й класики, але з науки в академії все ж таки виніс знання класичної форми й чуття шляхетних пропорцій. В його творчості ще надто чуються розуміння живої форми та енергійна ліпка. Свого часу Забіла мав великий успіх із погруддям Шевченка, що у вісімдесятих роках було розповсюджене у великому числі гіпсових одливів. Також Пармен Забіла робив погруддя Гоголя для пам’ятника в Ніжині. Пізніше переїхав до Америки, звідки й не повернувся.

не міг звільнитися від академічної манери, хоч і намагався бути

реальним. Його статуетки дітей одягнені по-сучасному-селянському, але з-під тої одежі чується заучений академічний гіпс. Колись мала великий успіх мармурова група «Перший крок», що представляла молоду матір, що вчить дитину ходити. Пізніше Каменський, як і Забіла, переїхав до Америки, жив спочатку в Канзасі, потім — у Флоріді, нарешті переїхав до Нью-Йорку, де був покликаний як професор скульптури.

від академічних традицій, але разом із тим і зовсім позбавлений

чуття монументальності. Він найбільше уславився дрібними статуетками та групами з теракоти або воску. Звичайними сюжетами Позена були жанрові групи з сільського українського життя. Позен залюбки ліпив українські вози з волами й групами селян та селянок на возі та коло нього. Ця дріб’язкова манера зле дала себе відчути, коли Позен узявся до великого пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Саме погруддя Котляревського — і не монументальне, і не пластичне — є, власне, слабим місцем скульптурної частини пам’ятника. Ситуацію дещо рятують три горельєфи на пам’ятнику на сюжети «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника». Удатніший від інших — горельєф до «Енеїди», що представляє троянців (запорожців), як вони ладнають човни в дорогу на березі моря. Цей горельєф, як і обидва інші, трактований зовсім як мальований образок із майстерно відданою перспективою і дуже живою групою запорожців на першому плані. Але цих горельєфів не видно здалека, і, щоб їх роздивитися, треба підійти . зовсім близько до них, як до дрібно намальованого образу. Це, ясна річ, засіб, що до монументальної скульптури міського пам’ятника на майдані не підходить.

Катеринославщини. В Беклемішева шляхетні форми як у портретових бюстах, так

і в статуях. Коли він не опанував монументальною скульптурою (бо йому не добре вдався пам’ятник Єрмаку в Новочеркаському), то в салоновій скульптурі він був майстром добрих традицій. Одною з кращих його праць є погруддя Шевченка — без шапки, в киреї, накинутій на плечі, з книжкою в руці. Голова Шевченка трактована реально, зовсім жива, так само як і рука, що тримає книгу, а кирея, прикриваючи погруддя красивими й плавними лініями, що стікають у долину, дає гарну силу і всій скульптурі надає певної монументальності.

Центральному міському (Петропавлівському) кладовищі (біля Петропавлівської церкви), в місті Суми.

Автор пам'ятників видатний французький скульптор Арістід Круазі, твори якого зберігаються в Луврі, Парижській мерії та інших відомих місцях Парижу та Франції.
На могилі доньки Павло Іванович Харитоненка Зінаїди встановлений пам'ятник у вигляді ангела з розкритими крилами, що підноситься в небо зі сплячою дівчинкою, яка є символом душі. Висота постаті ангела складає 2,5 метра. Інша скульптурна група представляє собою дві частини. Перша частина (верхня) — розп'яття Ісуса Христа. Друга частина (нижня) — колінопреклонна Богоматір, яка знаходиться по ліву руку від Христа та апостол Іоан Богослов — по праву руку від Христа. Пам'ятники виконані з білого італійського мармуру та відрізняються великою пластичністю, реалізмом та цілою гамою почуттів.

Юліан Марковський, який за кількістю споруджених пам’ятників міг конкурувати лише

з Павлом Евтельє.

Цей надгробок визнавали шедевром майстра ще за життя скульптора. На важкому ліжку подано сумну сплячу жіночу фігуру, смуток якої підкреслювали розбурхані зморшки простирадл та Янгол Болю, що стояв в головах надгробка. Популярність надгробка була такою шаленою, що Янгола Болю викрали ще до 1914 року.

— Львів : Центр Європи, 2005. — ISBN 966-7
Німенко

А. Скульптура. VI т. Історії укр. Мист
Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989. ецтва, стор. 282-320. - К., 1968 022-44-7.
Українське мистецтво - КРВАВИЧ (частина третя)
из архива Лычаковского музея, с сайтов Личаківського некрополю и Lwów na przedwojennej fotografii (Львов на довоенных фотографиях)
Історія світової та української культури: Підручник / За ред. В. Греченка, І. Чорного. — К.: Літера, 2000.
Історія української культури. — К., 1990.
Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ—ХХ століть. — К., 1993.