Олесь Гончар

провести достойно ”
О.Гончар

в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті

матері (хлопцеві було 3 роки) його забрали на виховання дід і бабуся Пріся в село Суха Полтавської області.

Хата-музей Олеся Гончара в селі Суха

Батьки з сестрою Олександрою

(дівоче прізвище матері, Олесь, бо в класі вже був інший

Сашко). Хлопцю було виписано в сільраді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій.
1933 - закінчив Бреусівську семирічну школу в сусідньому селі.

Олесь у 14 років

14-літній підліток влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його

до Українського книжково-газетного технікуму (Харківського технікуму журналістики ), де в той час викладав Ю. Шевельов, який пізніше згадував його як свого найздібнішого учня (1933-37 роки); працював у районній газеті на Полтавщині, обласній – у Харкові, вчителював у с. Мануйлівці.

потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню не судилося

збутися, але через 5 років він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому

місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…» На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а 1941 за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

батальйону. Про долю студбату написав у романі «Людина і зброя»,

за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. На війні був старшиною мінометної батареї, двічі поранений. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті. Вони народжувалися в перервах між боями, їх назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». 

Війна

за рік вдалося втекти (1943),  продовжував воювати в Червоній армії. Війну

закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї.

медаллю "За оборону Києва".
Війна

в Дніпропетровську, почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті

Дніпропетровського університету, закінчив його 1946 року.

Дунай», 1947; «Злата Прага»,1948) Події твору охоплюють шлях, який пройшли

офіцери й солдати – українці в 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. Із роману випливає, що Європа близька для українців-вояків. Вони знаходять спільну мову і з румунськими солдатами, які недавно були ворогами, а тепер стали союзниками, і з цивільним людом у Будапешті, і навіть з пристарілим угорським графом у його маєтку, і, ясна річ, зі словацькими селянами та мешканцями чеських містечок.

“Прапороносці”

(«Микита Братусь», 1950; «Щоб світився вогник», 1955).
події громадянської війни на

Півдні України (історико-революційна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957
публіцистична діяльність, здійснює закордонні поїздки, підсумками яких стають книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950), «Китай зблизька» (1951).

секретар Спілки письменників СРСР, голова комітету з присудження Державної премії УРСР ім.

Т.Г Шевченка.

«Правда» щодо Солженіцина та Сахарова.
1973  — голова Українського республіканського комітету захисту

миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

Із прем’єром Індії Індірою Ганді

Із Матір’ю Терезою

та у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Назва походить від

майже зруйнованого дерев'яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У 1990-х роках був відбудований.
Перші рецензії були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу.
Нищівна кампанія проти роману – каталізатор дисидентського руху в регіоні. Представники інтелігенції в серпні 1968 року написали лист-протест до ЦК КПУ в Києві, що став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори— поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик— описали ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти «ідейно розгнузданого, антирадянського, націоналістичного роману «Собор». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені до різних термінів ув'язнення.

20 років заборони

поширили чутку, ніби Папа Римський висунув роман «Собор» на Нобелівську

премію. Це стало початком радянської критики цього твору.
1989 - представники української діаспори номінували «Собор» на Нобелівську премію 1990 року. Ідею підтримали професор Остап Тарнавський, голова Об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», професор Ярослав Падох, президент Наукового товариства ім. Шевченка, професор університету Нью-Джерсі Іван Фізер, професор університету Ла Саль у Філадельфії Леонід Рудницький, товариство «Просвіта», професура Київського університету ім. Т. Шевченка й інші.
Лютий 1991 - Український ПЕН-клуб підтвердив запит із Стокгольма, від Нобелівського комітету з літератури, що розпочав попередній відбір кандидатур, про висунення «Собору» на премію 1992 року.
2 лютого 1994 - письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. [...] Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Улітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.

Нобелівські епізоди

у щоденнику в січні 1982 залишився такий запис письменника: «Січовик

заповідав класти в могилу – під голову – сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: «Тронку», «Собор» і «Зорю».

Цікаво, що…

перший Майдан
Жовтень 1990 - українські студенти на Майдані Незалежності у

Києві оголосили голодування, яке згодом отримало назву «Революція на граніті». Серед молоді була онука – Леся. Олесь Гончар прийшов до Верховної Ради і висловив їм свою підтримку: «Учора я відвідав табір, де голодують студенти. У цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: «Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу – ось наші вимоги...» Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими».

Цікаво, що…

народних депутатів щодо голодуючих студентів. Щоб висловити свою солідарність із

протестувальниками написав заяву про вихід із комуністичної партії, куди вступав на фронті, а тому дуже цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!» Це був шок для нього, але й для суспільства також. Цей крок письменника став прикладом для багатьох українців, які слідом теж виходили із компартії, чимало з них робили це також прилюдно.
1991 - письменників опитували: «Який літературний твір був найвидатнішим у минулому році?». Один із них відповів, що найсильнішим твором літератури вважає заяву О. Гончара про вихід із партії.

Цікаво, що…

повість «Марія» Уласа Самчука, як донині вважали, а «Стокозове поле»

23-річного Гончара!

Цікаво, що…

ній художньо
осмислюється краса і сила кохання,подається
узагальнений образ миті життя. Філософія
героя

говорить про те, що людське щастя
відносне й короткочасне.

Можливо, людина й живе на землі
заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто
дуже високу ціну.

Новела “За мить щастя”

Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні

живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися.

полум'я. …Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги.

Жінка … весело всміхається …,
ніби під'юджує,
припрошує до себе.

«Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї

зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим». Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев'я крутила в руках.

життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну

нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? «І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її». Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, «віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги».

них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з

блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний,з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл.

Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому —

вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк.

ув'язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді

про його Ларисочку І вже спільно відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав'язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. «Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)».

шлюб з іноземками. Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула

широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.

ув'язненого нікого не допускали.

Приходила Лариса, але їй теж не

дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення.

Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує.

пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками.

Дива не трапилося.
Сталося все, що мусило статися.

Рангуні. Тамтешні молоді солдати з автоматами, що нагадують оповідачеві «стоги

жовтогарячого жнив'яного блиску», стали імпульсом спогаду про давню історію. Очевидно, цей образ сонячних жнив, снопів, полукіпків, як символ життя, зберігався в підсвідомості автора ще з повоєнного літа поруч з образом смерті як кари за смерть. Але тієї смертної кари не приймала душа автора, який пройшов крізь пекло війни й таборів. Більше того, смерті на війні протиставлено радість життя й кохання — і ті дві смерті вже після війни, коли фронтовикам мріялось про вічний мир. Свої давні тривоги й сумніви автор відбив у слові, воскресивши найбільш вражаючі епізоди тієї давньої історії й намагаючись осмислити те, що сталося ...

КОМЕНТАР:

що сталася на жнива в полі, біля угорського містечка, поруч

із яким розташувались радянські окупаційні частини, «солдатська цивілізація», як не без іронії висловлюється оповідач про землянки, споруджені в колишньому графському лісі. У ситуації, що склалася, не могли не виникати проблеми взаємин солдатів і місцевого населення. Автор подає лише окремі деталі кризових моментів тих відносин: «боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом» ; трапляється, місцеві любителі вина й «бійців споюють» .

передано до краю лаконічно: «Пролунав постріл» . Творчі зусилля автора

зосереджено на розкритті психології персонажів. Оповідач, теж фронтовик, тонко передає внутрішній стан Сашка Діденка, артилериста, котрий був добрим солдатом, «воював по-геройськи» , як характеризує його комбат. Притлумивши голос смерті, яка в умовах війни надмірно активізувалась, Сашко живе передчуттям радості. У тому святковому настрої дисонансом прозвучало лише порівняння його гогокання з виттям степового вовка. Життєствердний настрій Діденка як переможця вибухає естетичним ставленням до світу («хміль сонця», «литво полукіпків ... виблискує золотом» і загостреним еротичним переживанням, готовністю кохати. Але так сталося, що любов і смерть у житті Діденка трагічно стали поруч. Перші обійми жінки закінчилися пострілом у її чоловіка.

жнив'яному полі відсунуті до свідомості оповідача. Сашко лише мимохідь згадує

фронт, передній край, який «галасу не любить» . Навіть у звістці про вирок трибуналу та в описі його виконання обминається слово смерть («Сталося те, що мало статись» . Водночас автор не приховує, як у викривленій ідеологією свідомості солдатів деформується саме поняття цінності життя: «Бо чи таке воно й страшне, що він (Сашко) накоїв, — один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині» .

свідомості оповідача. З одного боку, він представляє Сашка як переможця,

котрий відповідно діє: прилюдно на жнивному полі демонструє своє право на чужу жінку, обнімається-цілується з нею (двозначна деталь: «вона лежала горілиць» і вбиває її чоловіка. «Преса на Заході» (в контексті твору це поняття має негативний відтінок) так і витлумачила вчинок Діденка — як завойовника: радянські окупаційні війська «вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин» . З другого боку, після виконання вироку військового трибуналу оповідач, як уже цитувалось, стримано заявляє: «Сталося все, що мусило статись» .
А як же шалене кохання Діденка й Лариси, що, ледь спалахнувши, було насильно погашене? Чи урівноважує воно наявну суперечність?

варіанти фіналу новели — то знаки сум'яття автора перед складністю

життя. Враження від фактів, які довго жили в пам'яті, виявились сильнішими за їхнє осмислення. Ось як подано код незвичайного стану солдата: «Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди одні тільки й умів фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя - тебе обдала». Придивімось до цього уривка — й побачимо, як процес боротьби в душі автора позначився на зміні форми: від оповіді в третій особі однини автор переходить до улюбленої, з нотками сповідальності форми викладу в другій особі однини, що засвідчує входження чужого життя до внутрішнього світу автора, звідси йде ліризація трагічного часу, як специфічна гончарівська реакція на війну.

витвореному ним світі, де владарює вона, Лариса. Міф її життя

колективно скомпоновано за поширеними класовими схемами. На єдиному їхньому побаченні — після того фатального дня — Сашко звертається до жінки з найніжнішими словами: «Зіронько моя! Циганочко! Ясочко! Оченя моє каре, щастячко моє!.. Та дійсність була іншою: рішення військового трибуналу про розстріл, підтвердження Москвою цього рішення — і неминучість вироку. А він, Сашко, немовби й не реагував на ті обставини.

двома планами: очима Діденка бачимо імпресіоністичний портрет красуні, в якому

виділено живе полум'я кофтини, безодню очей, густо вишневі губи й срібну ниточку сивини; а вартовим Лариса не видалась красунею: «мов з хреста знята», «перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої ...» .
Не в змозі знайти єдину істину, О. Гончар ходить багатьма колами сумнівів, поки наважується на останню фразу про доконечність кари, яка вже наводилась. Так автор несміливо втілює екзистенціальну ідею про трагізм життя з акцентуванням морального аспекту принципу «смерть за смерть». Простежмо останні щаблі сходження автора до ідеї.

Ларису і Вітчизну. Слова про Ларису «Я любив і люблю

її» — це останнє, що пов'язує Діденка з життям. А слова про Вітчизну, готовність «смертю ... змити» її заплямовану честь — то вже прощання Діденка з цим світом.

Другий. Істотною є деталь: незвичайне кохання радянського солдата й угорки Лариси автор благословив словами старого священника, якому жінка сповідалась: («Любов перемагає все!»).

Третій. Письменник уводить до тексту паралельний уявний фінал, щоб бодай на мить відсунути тяжку для нього розв'язку.

Четвертий. О. Гончар вдається до фігури замовчування, зображуючи переступ Діденка й Лариси на шляху до ефемерного щастя: у них не було і крихти каяття, хоча поміж ними стояла смерть людини — чоловіка Лариси. Можливо, саме з цієї причини почуття, яке полишає по собі новела «За мить щастя», катарсисом не назвеш.