Письменники ХХ століття

м. Сосниці на Чернігівщині. У родині Петра Довженка було чотирнадцять

дітей, а вижило тільки двоє: Сашко і його сестра Поліна. Могутнім фактором у формуванні творчої особистості Довженка стали краса природи і пісні матері. "Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем". Довженко вчився в Сосницькій початковій школі. У 1911 році вступив до Глухівського учительського інституту - задля цього батько був змушений продати десятину землі. Після закінчення інституту отримав призначення у Житомирське вище початкове училище. О. Довженко викладає фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику і мріє про університет, Академію мистецтв, бере приватні уроки малювання. У 1917 році він переходить на вчительську роботу у Київ і вступає на економічний факультет комерційного інституту.

запорожців
Україна в огні
Поема про море
Антарктида
Життя в

цвіту
Щоденник 1941-1956

сценарист)
1935 Аероград (режисер, сценарист)
1939 Щорс (режисер, сценарист)
1943 Битва за нашу

Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою та Я. Авдєєнко)
1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою)
1945 Рідна країна (художній керівник)

в нашому городі! Все цвіте, буяє, навіть ці поміщається у

городі, гарбузи звисали з тину прямо на вулицю. и любила все саджати в землю, щоб росло.

Як наїсися вишень, груш солодких — цілий день живіт як бубон, і у і навину не лазили — боялися гадюки, хоч ніколи в житті так її і не побачили.

На погребні любив спати дід Семен. Він схожий на Бога, вмів читати, був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди в лісі збирав краще за всіх, ловив рибу прямо руками, розмовляв із кіньми, телятами, з травами й деревами. Найбільше дід любив сонце. А ще кашляти. Від його кашлю втікав собака, а старі люди визначали погоду.

липня 1909 року в селі Солониці колишнього Лубенського повіту на

Полтавщині. Навчався в духовному училищі в Лубнах, у трудовій школі. Після закінчення семирічки - у педагогічному технікумі. Вчителював на Донбасі, а згодом на Північному Кавказі, де одночасно здобував вищу освіту. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему: "Про стиль "Божественної комедії" Дайте". Літературна стежка Василя Барки розпочалася з поезії. 1930 року з'явилася збірка поезій "Шляхи", 1932 року - збірка "Цехи". Схвальних відгуків критики на поетичні твори В. Барки не було. Його називали "класовим ворогом у поезії". Під час Великої Вітчизняної війни - в народному ополченні й регулярній червоноармійській частині на Кавказі. Потрапив у полон. Далі - важкі роботи в Німеччині. Згодом перебрався до США. Займається літературною працею.

в Америці в 1951.
Океан. Лірика. — К.: Орій, 1992.

«Жовтий князь», повість, вийшла друком в Америці, в 1963.
«Король Лір», переклад з англійської.
«Апокаліпсис», переклад для українського видання Біблії.
Хліборобський Орфей або кларнетизм. — Мюнхен — Нью-Йорк, 1961.

брязкiт i галас. Нiхто нi на кого не гляне. Партiйщина

високого рангу i звання, з яскравими зiрками на кашкетах i грудях, позиркує у виразi кислувато-погiрдливоï нудьги крiзь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! — позиркує на трупи, розсiянi по вулицях, i вiдвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятiсть — треба спiшити на хронiчнi засiдання в хмарi тютюнiв i виголошувати без кiнця промови про будiвництво щастя.

місті Охтирці [2] в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати

майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. В сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета
1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

(1943)
«Колискова» (1955)
Поеми
«Монголія» (1927)
«Собачий бенкет» (Київ, 1928)

лапами, несе в собі приречених, без надійних, змордованих, — хоче

замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто де і куди, — ч. і тридев'ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того Кожум'яки... 1 ніхто ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не знатиме й не почує про них Ніч. Чорна, безмежна ніч.

І відсахуються смереки, кидаючись врозтіч. А дракон пожирає очима все перед себе і мете услід вогненним хвостом — фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацує слід за собою, — чи не тікає хто?

Іноді бахкає постріл... другий... То вартовому ввижається зрада чи втеча, і він несамовито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і стовпів.

поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Народився Микола

Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищі Тростянець, нині райцентр Сумської області. Брав участь у першій світовій та громадянській війнах, з 1921p. — живе й працює в Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — “Гарту”, “ВАПЛІТЕ”, “Пролітфронту”. В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933p.

золота береза…»

мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним!

І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією.
І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустить!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

місто Київської області) в сім'ї шевця. Закінчив семирічку в рідному

селі, вчився в медичному технікумі, потім — на літературному факультеті Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, учителював в Овручі. В 1934—1935 роках служив у Червоній армії.
Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик».
Під час Другої світової війни був військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», і в партизанській газеті «За Радянську Україну».
Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944—1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року).
Мешкав у Києві у будинку письменників Роліті по вулиці Б. Хмельницького, 68. Помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) —

«Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька»
Збірки поезій:
До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944)