Політологія як наука

Свобода – системо-інтегруюча категорія політичної науки.
Виникнення, етапи становлення і розвитку

політичної науки. Антична Греція – прабатьківщина політичних знань. Особливості національних політологічних шкіл.
Предмет, об*єкт, методи і функції політології.
Мова (понятійний апарат) політичної науки.

суспільні справи, та logos – слово, знання, вчення. Поєднання цих

слів і означає науку про політику. Політика – багатомірний феномен і охоплює єдність трьох аспектів:

Організаційна і регулятивно-контрольна діяльність держави (сфера суспільства).
Вид активності суспільних суб’єктів.
Тип соціальних відносин між групами, класами, державами
Серед різноманітних підходів до визначення політичної науки концептуально-значущим може бути таке:
Політологія – наука про політико-владну організацію національного суспільства та взаємодію національних політичних систем на світовій арені.

дисциплін визначається особливостями підходу до вирішення проблем свободи як пізнаною,

усвідомленої необхідності.
Політологія на відміну від теології, філософії, тощо не тільки уточнює розуміння свободи, але і змістовно наповнює, даючи відповідь на способи, форми і шляхи практичного забезпечення свободи.
Зміст поняття свободи розкривається через логічний, системо-утворюючий ряд понять – що містяться у руслі цієї категорії.
Визначення поняття:
«Свобода» - усвідомлення людьми того, що саме їхня сукупна раціональна діяльність як на національному, так і на міжнародному рівнях, своєчасна та ефективна відповідь на виклики, що породжуються ходом історичного розвитку, здатна принести їм добробут і безпеку. А свобода кожної окремої особистості завжди стає лише часткою тієї свободи, якої в результаті колективних зусиль досягає суспільство в цілому.
Відсутність такого усвідомлення і відповідних дій с боку суспільства загрожують йому прогресуючою деградацією и навіть катастрофою.

планетарного характеру, від яких залежить існування і прогрес людської цивілізації,

а саме їх вирішення можливе лише при раціональному поєднанню зусиль національних держав з діяльністю системи міжнародного співробітництва.
Проблеми національного визволення, послідовної деколонізації і національного розвитку, вибору суспільного ладу и форми правління, формування органів державної влади шляхом народного волевиявлення (виборів), забезпечення захисту прав людини та задоволення основних потреб її життя, утвердження у суспільстві норм гуманістичної моралі

мають сформуватися таки засадничі переконання:
Людство природно поділяється на нації з

притаманним їм особливим характером (а не класи, раси, народи історичні і не історичні, цивілізовані і нецивілізовані тощо).
Політична влада з її триєдиним поділом походить від народу, нації.
Людина, щоб досягти свободи і само реалізуватися, має ідентифікувати себе з певною нацією.
Національні держави як рівноправні члени міжнародного співтовариства – це умова свободи і гармонії у сучасному світі.

прабатьківщина політичної науки. Особливості національних політологічних шкіл.

що наукові знання про політику (як і про всяку іншу

галузь буття) виникають і розвиваються там і тоді, де:
Складаються відповідні умови.
Соціальне замовлення (потреба на дану галузь знань).

розум основою пізнання і повидінки людей.
Відкриті суспільства – вільне обговорення

і пошук у процесі змін найбільш досконалих форм його політичного устрою.
Режим законності, наявність прав і свобод громадян, та їх захищеність судом.

виникнення політичних знань не є випадковим:
Країна являла собою конгломерат держав-полісів,

які мали спільну мову, культуру, тощо, але різни форми державного правління (тиранія, демократія, олигархія), які часто змінювалися.
Греки досягли значного економічного розвитку – поділ праці, відділення розумової праці від фізичної – вільний час для заняття філософією, політикою, мистецтвом.
Наслідок економічного розвитку – диференціація суспільства – класи (вершники, зевгити, фети тощо), кожен з яких, виходячи з власних інтересів пов*язував перспективи розвитку (зміни форм правління).
Політична боротьба, зміна форм правління, їх порівняльний аналіз сприяли розвитку політичної думки

чи світської (державної) влади. Ключова теза – божественне походження влади

та незаперечне їй підпорядкування. Найвідоміші представники: Аврелій Августін, Фома Аквінський, Марселій Падуанський.

протилежних види людської спільноти – град земній, тобто державність, яка

заснована до любові до себе та град божий – духовну спільність, яка заснована на любові до Бога.
Фома Аквінський (1225-1274). Твори: «Сума теології», «Сума проти язичників», «Про правління державників».
Розробив християнську державно-правову концепцію,Ю спираючись на аналіз вчення Арістотеля.
Форми правління.Найдосконалішою є монархія. Вона будовою схожа на всесвіт, о його створив Бог і править ним, як и монарх у своїх володіннях. Крім того вона, як людський організм, управляється одним центром – розумом, що виключає суперечки, які мають місце при аристократії, демократії, тощо.

влади як божественної установи та введення у науковий обіг доктрини

конституціоналізму, в основі якої концепції народного суверенітету, суспільного договору, поділу влад.
Найвідоміші представники: Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Джон Локк, Шарль Монтеск*є.

декаду Тіта Лівія».
Жан Боден (1530-1596). Твори: «Шість книжок про республіку».

Держава – це сукупність сімей (Платон заперечував).
Джон Локк (1632-1704). Твори «Досвід про людський розум», «Два трактати про державне правління».
В першому творі викладено теорію пізнання. Ії суть всі людські знання випливають із досвіду – зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексія).
Шарль Монтескье (1689-1775). Твори: «Перські листи», «Про дух законів».
Поділяючі погляди Джона Локка, створив теорію поділу влад у її сучасному вигляді:
Законодавчу (парламент, органи місцевого самоврядування).
Виконавчу (уряд та його установи, префектури тощо).
Судову (конституційний і верховний суди, судова система, органи нагляду).

незалежності. У Російській, Радянській імперіях переслідувалась – загроза цілісності держави.

Найбільшого розвитку досягла за рубежем (Австрія, Чехословаччина, Німеччина). Представники – Костомаров, Грушевський, Липинський, Дністрянський – їх праці – теоретична основа українського державотворення

про предмет, об’єкт, методи, структуру і мову навчальної дисципліни.
Варіантів

відповідей на поставлене питання багато. Це пов’язано з тим, що межі предмета постійно змінюються, що у свою чергу залежить від:
Характеру соціального замовлення (див. Матеріали міжнародної асоціації політичних наук 1991, 1994, 1997рр).
Логіки розвитку самої політичної науки – процесів диференціації (поглиблення пізнання в результаті освоєння нових галузей політичної реальності) та інтеграції (синтезу знання проблем політичного життя, що межують з іншими галузями наук).
Об’єкт політології – явища, події, процеси, політичні теорії, що пов’язанні з виникненням, становленням, функціонуванням та занепадом форм політичної організації конкретного народу.

результат постійного накопичування знань про неї, створення її абстрактних моделей:
Система

знань про державну владу. Окремі автори (М. Прело) вважають, що і в наш час, як і в античну епоху, держава була і залишається головним об’єктом політики (як вважали Платон, Арістотель, Ціцерон).
Система знань про владу як таку, її природу, джерела, діяльність і результати (Р. Арон, Н. Дюверже та інші). На їх думку, якщо обмежитись тільки вивченням влади в рамках державного управління, то не буде видно специфіки державної влади, її відмінностей від влади в інших соціальних групах.
Система знань не тільки про владу, але і про політичні факти, що у своїй сукупності утворюють політичний універсум. Це дозволяє розглядати політологію як загальну інтегративну науку про політику у всіх її проявах. Вона включає в якості частин політичну психологію, політичну соціологію, політичну географію, поличну історію тощо.
Систем знань про політичні відносини: державних керівників між собою, підлеглих між собою, державних керівників та підлеглих між собою.

досліджень) – пізнання суті політичного життя, теорія влади, політичних систем,

їх порівняльний аналіз, тощо.
Прикладних досліджень – вплив на зміну поточної політики (включає концепції державного управління, партійної стратегії, теорії прийняття рішень).
Носять міждисциплінарний характер, бо в свою основу включають фактори впливу зовнішнього середовища (економічні, психологічні, соціокультурні тощо). В результаті концентрована оцінка політичної ситуації, що стає основою певної політичної поведінки.

дослідження – це засоби аналізу, способи перевірки і оцінки теорії.

С допомогою методів пізнаються явища і процеси.
Відповідно до етапів розвитку політичної думки формувались основні типи і рівні методології політичних досліджень:
Класичний період (до 19 сторіччя) – йому відповідають морально-філософські та морально-аксеологічні підходи.
Інституціональний період (19, поч.20 сторіччя) йому відповідають історико-порівняльні та нормативно-інституційні методи.
Біхевіористичний (поведінський) період (20-70 роки 20 сторіччя). Кількісні методи.
Постбихевіористичний період (70-наші часи). Поєднання традиційних, та нових методів.

розвитку суспільства, особлива увага аналізу інститутів (парламенту, уряду, партіям, виборчим

процедурам, тощо).
Порівняльний метод полягає у зіставленні двох і більше політичних об*єктів. Це дозволяє давати оцінку інститутам, що діють у різних регіонах та країнах, прогнозувати подїї, визначати межі за позичення чужого досвіду (муніціпалітєт - міськвиконком).
Соціологічний метод являє собою суму прийомів конкретних соціологічних досліджень (опитування, анкетування, експеримент, тощо). Соціологічні методи стали основою прикладної політології, яка орієнтована на практичне використання результатів досліджень, обґрунтування політичних прогнозів.
Антропологічний метод. Випливає із природи людини (рис характеру, інтелекту, вольових якостей) та її впливу на політику.
Біхевіорістичний метод – покликаний визначити реальні причини, установки і мотивації політичної (електоральної) поведінки на масовому рівні. Використовує досягнення психології, соціології, кібернетики, тощо.
Системний метод компенсує недоліки біхевіористичного підходу, даючи можливість розглядати політичну сферу як цілисність, що складається з сукупності елементів у відношеннях між собою и зовнішнім середовищем.

суперечностей.
2. Концептуально-теоретична – творення оптимальних моделей і політичних структур

управління і тим самим реформування існуючих інститутів.
3. Політична соціалізація – формування громадянської позиції населення. Шлях: від політичного знання через відношення до політичних інститутів до певної політичної поведінки (голосування).
4. Прогностична – проявляється у здатності давати:
- довготривалий прогноз політичного розвитку країни (послання президентів Парламентам).
- альтернативні сценарії майбутніх політичних процесів.
- можливі втрати по кожному варіанту (альтернативному) майбутніх процесів.

накопичений соціальний досвід і досягнення теоретичного аналізу і які передаються

новим поколінням в процесі навчання і виховання.
Значення мови – теоретичне (пізнавальне) і практично-реформуюче.
Виникає під впливом практики, необхідності задоволення різноманітних потреб. При цьому за допомогою слів люди фіксують значення властивостей предметів, відносини між ними, їх причини і характер зв*язків між ними. Це дозволяє ставити певні цілі та здійснювати їх.
Розвивається мова, постійно збагачуючись, поняттями, категоріями, в основі яких гіпотези, теорії, концепції. Ці теорії створюються науковцями, що пов*язяно з потребою пізнання таких сторін, явищ і процесів, які можуть бути встановлені тільки при допомозі особливих мислених прийомів – методів
Досягненням пізнання на рівні повсякденного життя – стало формування рецептурних правил. Ці правила прописують певну послідовність дій для досягнення бажаного результату (переважно утилітарного характеру). Діючи колективно, люди удавались до поділу праці, що формувало перші основи соціальних знань.

у політиці, юриспруденції тощо. На принципі доцільного планування базуються норми

політичної діяльності: парламентські регламенти, статути, процедури прийняття політичних рішень, виборчий процес, принцип поділу влад і механізм гальм и противаг.
Соціально-політичні теорії (на відміну від теорії природних наук) пов’язуються з потребами і інтересами соціальних груп, класів. Вони містять як результати відтворення соціальної реальності так і ідейної установки (цінності) соціальних груп, інтереси яких виражають партії. Такі теорії, концепції, набувають форм-цілей, програм.
Програми – це ідеальні моделі майбутнього. Партійні програми із ідеальної сфери майбутнього завдяки перемозі у політичній боротьбі (революції, вибори) перетворюються у реальну сферу сучасного. Оволодівши парламентом, політичні партії переводять програмні установки на мову юридичних понять – норм, які регулюють поведінку людей, визначають напрям розвитку суспільства, його основи виробництва.
Результат зіставлення програм з їх реалізацією дозволяє оцінити ступінь істинності (хибності). Гіпотез, теорій, концепцій. Теорії, які витримали випробування соціальною практикою – збагачують категоріальний апарат науки. Оскільки політологія обґрунтовує свої знання не в результати звернення безпосередньо до практики (експерименту), а опосередковано – через моделі людських відносин (інститути) – соціальні групи, партії, вибори, державу, право, тощо, то в процесі політологічного аналізу доводиться оперувати поняттями, які є елементами мов, суміжних с політологією дисциплін.

груп понять:
Власні категорії, які виражають найсуттєвіші характеристики явищ політичної сфери.
Загальнонаукові

категорії.
Категорії наук що межують з політологією
Політологія як наука розвивається через виявлення закономірних зв’язків між явищами, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти, процесів, яки обумовлюють виникнення, функціонування і розвиток політичної середи суспільства. На цій основі опрацьовуються принципи і раціональні норми політичної діяльності.

на 3 групи:
Закономірності функціонування окремих сторін політичного життя суспільства. (Дія

механізму гальм и противаг у системі поділу влади. Фактори легітимності влади та її кризи. Функціонування демократичних принципів у електоральному процесі).
Закономірності взаємовпливу структур самої політичної системи. (Партійної і виборчої систем, форм політичних режимів і типів політичних систем, характер політичних культур, особливості і типи політичної поведінки).
Закономірності взаємозалежності політичної системи, її структур і економічних соціальних структур.