Давня історія України

Русі та його значення.
3.Соціально-економічний та культурний розвиток держави у Х-ХІІІ

ст. Протистояння кочовому світу.
4.Галицько-Волинське князівство – як продовження державницької традиції
на українських теренах.

а трохи згодом і на території України.

Заселення України здійснювалося

з півдня, через Балкани, а також, можливо, й із заходу.

до вимерзання світового океану та просування криги на сушу.

Льодовик

досяг України й архантропи змогли вижити лише в південних регіонах. Але це вже був новий еволюційний вид і звався він неандерталець.

З’являються неандертальці в Україні приблизно 150 тисяч років тому.

в цілому, 40-35 тисяч років тому він скінчився.

південним кордоном виступає Прип’ятське Полісся. В процесі етногенезу взяли участь

місцеві племена та прийшле поморське населення, яке було витіснене із Польського Примор’я вторгненням кельтів.

З упевненістю можемо стверджувати, що слов’яни як самостійний етнос сформувалися у середині I тисячоліття до нашої ери.

VII ст. тут виникло велике об’єднання ПОЛЯН, яке згодом перейняло

назву одного з місцевих племен – Рос або Рус. Головним політичним центром його став Київ

топонімів пов’язаних із назвою “Русь” – річки Рось, Росава, Роставиця,

Ростовець.

Пізніше, коли з’явилося кілька міст із назвою Переяслав, перше із них стало називатися Переяславом Руським (під Москвою – Переяслав-Заліський).

Шукати Русь на півночі підстав немає. В Ідрісі цей північно-руський район цілком конкретно означений терміном “Зовнішня Русь”.

вченому
IX ст. ал-Хорезмі.
У своєму творі “Книга картин землі”

написаній між 836 і 847 рр. він згадає ріку Друс, яка бере початок із Руської гори.

сладу Аварського каганату. Тобто, витоки держави маємо шукати після цієї

дати.

З іншого боку, Бертринська хроніка згадує про посольство руського хакана до Візантійського імператора Теофіла у 839 р. Тобто, держава вже існує.

Таким чином, десь у VІІI-IX ст. маємо шукати початки держави у східних слов’ян.

лише приблизно можемо сказати які землі входили у зону впливу

Києва, але дуже важко сказати у якій залежності була та чи інша земля стосовно нього.

"Повість временних літ" малює картину послідовного поширення центральної влади на землі племінних княжінь.

в основному на півдні.
Землі приєднаних до Києва племінних княжінь

відразу ж одержавлювались шляхом розповсюдження на них систем збирання данини, судочинства й адміністрації.

Роз’єднаність північних і південних областей східнослов’янського світу
в ІХ ст. достатньо чітко малюється джерелами.

дружинною державою.

Це зумовлено тим, що панівний прошарок такої держави

був представлений верхівкою дружини, з її членів довгий час складався елементарний апарат управління. Дружина здійснювала збирання данини й судові функції.

опорних пунктів центральної влади на місцях, поширення адміністративної та судової

систем на всі підвладні Києву землі.
Це були вирішальні кроки на шляху одержавлення племінних княжінь, перетворення їх земель на державну територію Київської Русі.

міжнародній арені. На відміну від попередніх і наступних часів, іноземні

джерела цього часу згадують виключно дипломатичні зносини Русі.

Це був період коли змогли усталитися процеси й зміни, що відбулися в попередні роки, це був час необхідного перепочинку для внутрішнього зміцнення молодої держави.

Воно проходило у суспільстві пронизаному родоплемінними відносинами, яке не стало

ще феодальним, тому що не знало індивідуальної земельної власності
і феодальних відносин.

виразних і характерних фігур між руськими князями. Роль правителя держави

відступає на другий план перед роллю військового ватажка.

утвердження на князівському столі (згідно візантійських джерел це відбулося 11.06.978

року)
князівська влада на Русі підупала. Самовладдя київського князя не існувало. Зміна князя призвела до того, що частина княжінь вийшла з покори, як це часто трапляється. Ступінь консолідації держави був низьким. Влада на місцях, віддалених від центру, почувалась незалежно й безкарно.

племінних княжінь, верхівка яких особливо прагнула відокремитись. Передовсім на окраїнах

держави: Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Псков, Полоцьк, В-Волинський, причому його сини не були князями у цих містах, вони були його намісниками, яких київський князь вільно переміщував із одного міста в інше, з одної землі до іншої.
Припускають, що були зроблені спроби уніфікувати існуюче звичаєве право, пристосувавши його до вимог часу. Було проведено релігійну реформу, яка повинна була зміцнити авторитет князя.

набула відчутних рис одноосібної монархії. Була остаточно зламана племінна структура,

ліквідовано владу племінних вождів. На всю територію держави були поширені централізовані системи збирання данини, адміністрації та судочинства.
Авторитет князя піднімається над правлячою верхівкою, він уособлює Руську землю.

виробленими формами, міцною ієрархією, опираючись на князівську владу, зв’яже новим

культурним вузлом різні народи і землі його держави. Тим більше, що християнство не було чимось новим, невідомим на Русі.

норм давньоруського права –
Руської Правди.
Вона з’являється тому, що

її вимагав поступ суспільного життя, впровадження нових соціальних відносин. Письмовий кодекс законів закріплював майновий та класовий поділ суспільства, підносив авторитет держави й особливо князя. Князівська влада у такий спосіб стабілізувалась і змінювалась

господарство, а саме – землеробство.
На заміну перелоговій системі йдуть

двопільна і трипільна, завдяки чому зростає врожайність зернових культур.

Серед культур, які культивувались у сільському господарстві, можна згадати : жито, пшеницю, ячмінь, просо, горох, коноплі, льон та інші.

стало однією з причин розділення єдиної держави на окремі землі

й князівства.

Економічне зростання уможливлювало появу великих землевласників-феодалів, які могли утримувати значні військові залоги, здатні протистояти навіть князівським дружинам.

земельних династій, які прагнули закріпити за собою ту чи інші

землю. Окремі князівства настільки зміцніли, що київський центр влади став заважати їм діяти на власний розсуд й у власних інтересах.
Водночас складаються групи князівств, між якими посилюються економічні, соціальні, політичні зв’язки.

формі державного устрою – єдиновладній імперії – прийшов зрілий або

розвинутий феодалізм, який приніс із собою федеративну форму держави – теж монархію.
В 30-ті роки ХII ст. на Русі утворилось півтора десятки самостійних князівств, що й визначило відповідність нової федеративної форми держави, досягнутому на то час високому рівні розвитку продуктивних сил.

галицьких бояр, які розбагатівши, перетворилися на родову аристократію, що прагнула

влади.

Вони втручалися у державні та родинні справи князя, використовуючи для цього навіть сусідні держави.

теренах продовжило Галицько-Волинське князівство. Наступні сто років на його території продовжують

існувати і розвиватися руське право, соціальні відносини, культура. Фактично, ми бачимо в мініатюрі Київську Русь, яка еволюціонувала відповідно з вимогами часу.