Розвиток   національного   театру,   драматургії  20-30-х  років

від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр

негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. У своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру. Це був театр синкретичний, в якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами

Режисер Гнат Юра (1888—1966), спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично- психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка). З ним працювали Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська.

Професійний театр розвивався у двох напрямках

трупі С. Максимовича. У трупі Максимовича Юра зустрів свого творчого

побратима та товариша , Семена Семдора. Далі Юра грав у театрі товариства «Руської Бесіди» у Львові (1913 — 1914), у Молодому Театрі (1917) і в Театрі ім. Т. Шевченка в Києві (1919). Від 1920 в Театрі ім. Івана Франка.
У цьому театрі Гнат Юра працював до 1961 року як мистецький керівник і режисер, підготувавши близько 100 вистав. За першого періоду Гнат Юра переважно імітував репертуар Молодого Театру й спирався на драми В. Винниченка та модерні західно-європейські п'єси. Від 1929 перейшов на радянсько-український (І. Микитенко, О. Корнійчук) та російський репертуар. Із світової класичної спадщини ставив «Дон Карлоса» Й.-Ф. Шиллера (1936).
Як актор залишився найкращим у побутових ролях.

Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової,

історичної й класичної тематики.
У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Березіль", що існував до 1926 р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.

місті Самбір у родині акторів галицького театру Степана та Ванди

Курбасів

університет
Львівський університет

філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру

«Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.
Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).
У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).
П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.
Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій,

Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О.Добровольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

і художником Вадимом Меллером (1884–1962).

— "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали

сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

з чотирьох шедеврів Куліша — «Народній Малахій» (1928), «Мина Мазайло»

(1929), «Маклена Граса» (1933) — послужили драматургічним матеріалом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру «Березіль», що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша «Патетична соната» (1930) з величезною втратою для Курбаса, «Березоля» і всього українського театру була заборонена. Чого не можна на Україні — те дозволено в Росії: відомий керівник Московського Камерного театру Таїров ставив у російському перекладі «Патетичну сонату» в Москві, де вона йшла з аншлагами від 19 грудня 1931 по 24 березня 1932 і здобула Кулішеві від фахової критики славу найбільшого в СРСР драматурга. За десять років драматургічної праці Куліш написав 14 п'єс — всі вони були по черзі заборонені; з 1956 — 57 року з них «реабілітовано» в СРСР дві початківські п'єси Куліша — «97» (1924) і «Комуна в степах» (1925). Біля половини всіх п'єс Куліша вважається поки що загубленими.

містить драми, комедії, трагедії. Він розвивав жанри
соціально-побутової драми (“97”,

“Комуна в степах”),
побутової комедії (“Отак загинув Гуска”),
психологічної драми (“Зона”, “Закут”),
гротескної комедії-сатири (“Хулій Хурина”),
абсурдистської трагедії (“Народний Малахій”),
філософсько-інтелектуальної драми (“Вічний бунт”),
психологічно-інтелектуальної трагедії (“Патетична соната”),
соціально-інтимної комедії (“Мина Мазайло”),
алегорійно-психологічної драми (“Прощай, село”),
соціально-метафоричної драми (“Маклена Граса”). 

загострені, як у п'єсах Шекспіра.  Художні реалії М.Куліша так само узагальнені

в своїй гротескності й пародійній епатажності, як і комедії Мольєра.  Драмам і трагедіям Куліша властива така ж настанова на панглибинність інтелектуальних і філософських пошуків, як і творам Ґете.  Кулішеві п'єси відрізняються такою ж орієнтацією на поєднання ліричного й соціального, символічного й алегорійного, інтимно особистісного й масштабно людського, що і драми Ібсена.  Творам українського драматурга притаманний такий же тонкий, проникливий аналіз психології та форм вираження сучасного буття, як і п'єсам Шоу.  Кулішеві драми характеризуються такою ж парадоксальністю й афористичністю художньо-образного мислення, як і драматичні твори Брехта. 

комедія-сатира на: 1) малороса (міняє своє українське прізвище на російське

Мазєнін задля успіху у службовій кар'єрі); 2) на російський великодержавний шовінізм (тьотя Мотя Разторгуєва із Курська патронує русифікацію Мазайла); 3) на анахронічний український націоналізм уенерівського типу (дядько Тарас із Києва); 4) на духовий інфантилізм індоктринованої комсомольської молоді.

Мина Мазайло

крізь призму дійових персонажів п'єси:
1) Малорос-кар'єрист Мазайло: “Серцем передчуваю,

що українізація — це спосіб робити з мене провінціяла, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”.
2) Дядько Тарас: “Їхня українізація — це спосіб виявити усіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!”
3) Мокій (син Мазайла, гордий із свого українського прізвища і патріот українізовуваної УРСР): “Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів одних лише селян українців, хто?”
4) Тьотя Мотя: «в «Днях Турбіних» (антиукраїнська п'єса Булгакова, що йшла тоді в МХАТ-і у Москві) Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна...” Мокій: “Що-о?” Тьотя Мотя: “СРСР”...”

Борулею” Карпенка-Карого.
Міщанин Мазайло, як мольєровський Журден, будь-що намагається увійти

в елітарні кола, у даному випадку стати таким собі новітнім аристократом.

драматичного
Події відбуваються на поверхах будинку
Роль музики у п’єсі
Символічність образів
Біблійний підтекст
Екзистенційні

проблеми

ПАТЕТИЧНА СОНАТА

а дійові персонажі, схоплені в їх найглибшій суті, віддзеркалюють основні

діючі соціальні сили відродження та його ворогів. За головним образом Марини чуються самостійники і повстанці;
за її батьком Ступай-Ступаненком — старша,
за поетом Ільком Югою — молодша українська інтелігенція, що вагається між самостійниками і соціялізмом та більшовиками;
за більшовиком Лукою — та частина міської бідноти, що схильна слухати “товариша із Петербургу”.
Окремо стоїть старий російський генерал у відставці Пероцький та його сини білогвардійські офіцери Андре і Жорж, за якими — російське міщанство і вся стара монархічна Росія.

«Родина щіткарів» (1923).
На поетиці символізму будували п’єси Яків Мамонтов та

Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги (1881—1952) велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), глухого кута («Марко в пеклі»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»).
Неоромантична драма С. Черкасенка «Казка старого млина».

Драматургія

і засобів моделювання дійсності. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко. Широкий

резонанс мала його драма «Закон» (1923). Значного розмаху набувають трагедія і комедія. Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах» .
Модерні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає у соціальну драму. У центрі психологічної драми Івана Дніпровського «Яблуневий полон» (1926), присвяченій подіям національно-визвольної революції, відтворено конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим. Майстерно окреслено характер Іви, яка бореться за незалежну Україну.
Нових жанрових ознак набуває історична драма під пером Івана Кочерги («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»).
До історичної теми звернувся Кость Буревій у п’єсі «Павло Полуботок» (1928). Це драма про зраду, яка знищує Україну.