США

of America, USA, U.S., the USA, America, the States) — федеративне об'єднання вПівнічній

Америці, що складається з 50 штатів: Аляски, Гаваїв, 48 штатів на території між Атлантичним і Тихим океанами і між Канадою і Мексикою та федерального (столичного) округуКолумбія. Окрім того, США належать Віргінські острови та Пуерто-Рико у Вест-Індії, Східне Самоа, Гуам та інші острови в Океанії. Столиця — місто Вашингтон.
Площа країни 9 826 675 км², населення — 315,663,000 осіб (оцінка 2013 року, 3-тє місце у світі). Офіційна мова — англійська (де-факто), юридично офіційної мови немає. Грошова одиниця — долар США. Сполучені Штати — одна з найбільш етнічно строкатих і мультикультурних країн у світі, що склалося історично внаслідок великомасштабної імміграції з різних країн та континентів. США має найрозвиненішу у світі економіку з найвищим ВВП, що становило у 2012 році $15.653 трильйони (22% номінального світового ВВП і понад 19% глобального паритету купівельної спроможності) За прибутком на одного мешканця Штати посідають 7-ме місце у світі.
США — федеративна конституційна республіка, в якій владні повноваження розподіляються між федеральним урядом і урядами 50 штатів. Кожен із 50 штатів має свою конституцію, систему органів влади і управління. Виконавча, законодавча і судова влада представлені відповідно Президентом, Конгресом і Верховним Судом. США є засновниками ООН і мають постійне місце в Раді Безпеки ООН, є засновниками Північноатлантичного альянсу. США володіють могутніми збройними силами, зокрема найбільшим військово-морським флотом, США мають в своєму розпорядженні найбільший за сукупною потужністю ядерний потенціал на Землі

на початку XX ст. характеризується посиленням експансії, прагненням будь –

якими засобами збільшити вивезення своїх товарів і розширити ринок вкладення капіталів. Як і раніше головні зусилля у своїй зовнішній політиці США приділяли країнам Центральної та Південної Америки, посилаючись при цьому на доктрину Монро. Це наочно проявилося під час другої венесуельської кризи в 1901-1902 рр., коли загострилися відносини між Венесуелою і Європейськими державами, головним чином Німеччиною, Англією та Італією. Оскільки до берегів Південної Америки був направлений європейський флот, щоб примусити Венесуелу виплатити борги, уряд США заявив, що також пошле свій флот до венесуельського узбережжя. І хоча президент Т. Рузвельт підтримав фінансові претензії європейських держав, він підкреслив, що згідно з доктриною Монро, на американській землі не може бути територіальних захоплень з боку неамериканських країн. Після демаршу США першими відступили англійці, запропонувавши передати суперечку на міжнародний арбітраж. Особливо непоступливо і зухвало трималося Німеччина, що привело до загострення німецько-американських відносин. В області зовнішньої політики Т. Рузвельт став основоположником політики «великого клика». Свої «права» на втручання і жандармські функції в Західній півкулі США обґрунтували новою інтерпретацією доктрини Монро – так званим «доповненням Рузвельта». В кінці 1904р. Рузвельт заявив, що доктрина Монро не лише надає США права, але й покладає певні зобов’язання, зокрема він пропонував взяти на себе «міжнародні поліцейські функції» в регіоні і навести порядок у фінансах карибських республік, з тим щоб виключити привід для іноземних інтервенцій. Для виконання поліцейських функцій у США вже був значний військово – морський флот, що базувався і на Атлантичному і Тихоокеанському узбережжях США. Виникла необхідність у швидкому перекиданні кораблів із одного океану в другий. У колах військових і промисловців ще з середини XIX ст. обговорювалося ідея будівництва каналу, що з’єднав би два океани. Англія пішла на поступки США у вирішенні питання про міжокеанський канал, і в 1901 р. був підписаний договір, що визнавав за США право спорудження і управління каналом. Будівництво каналу планувалося в колумбійській провінції Панама, де французи вже здійснили частину будівельних робіт і були готові поступитися своїми правами американцями Рузвельт запропонував Колумбії за передачу юрисдикції США над зоною проходження каналу 100 млн дол. і орендну плату 100 тис. щорічно. Уряд Колумбії погодився, але сенат рішуче відхилив угоду. Тоді 3 листопада 1903 р. проамериканські елементи здійснили в Панамі революцію і проголосили незалежність її від Колумбії. США негайно визнали нову республіку, а військові кораблі США, які заздалегідь прибули до місця дії, перешкодили висадці колумбійських військ, які були послані для придушення заколоту. Панамська республіка передала під управління США зону Панамського перешийка для будівництва каналу (будувався до 1914р.) Введення в практику Т.Рузвельтом політики «великого кийка» проявилося у відкритому втручанні США у внутрішні справи латиноамериканських країн, зокрема, американські війська неодноразово направлялися для придушення повстань опозиційних сил, для організації переворотів і «наведення порядку» у підтримці маріонеткових режимів. Американська морська піхота окупувала кілька разів Кубу (1906-1909, 1912), Домініканську республіку (1904, 1914), Гондурас (1905, 1907, 1911-1912), Нікарагуа (1912) тощо. Щодо країн Південної Америки, де економічні позиції європейських суперників були сильніше американських, то тут Сполучені Штати застосовували головним чином методи економічної експансії…

здійснював «дипломатію долара», яка практикувала надання кабальних позик, фінансово-економічну допомогу,

сприяла вивезенню приватного капіталу в країни Латинської Америки. За допомогою «дипломатії долара» США встановили контроль над різними галузями економіки Аргентини, Болівії, Бразилії, Венесуели, Парагваю, Перу та інших країн. Одночасно «дипломатія долара» США була направлена на обмеження впливу європейських держав у Латинській Америці. Вже до 1914р. США контролювали близько 50% латиноамериканської торгівлі. Завоювання Філіппінських островів в результаті іспанського – американської війни 1898 р. розглядалося Сполученими Штатами як придбання плацдарму для проникнення в країни Східної Азії, і перш за все в Китай. Але Китай до кінця до кінця XIX ст. був уже поділений на сфери впливу найбільшими європейськими колоніальними державами. США не мали в Китаї своєї «сфери впливу» і побоювалися залишитися ні з чим при можливому поділу Китаю колоніальними державами. В умовах, коли безпосереднє загарбання Сполученими Штатами частини Китаю було нереальним, американський уряд, спираючись на зрослу економічну могутність США зробив ставку на економічне проникнення. Цій меті слугувала доктрина «відкритих дверей», в основу якої були покладенні принципи свободи торгівлі на основі «рівності можливостей» для усіх західних країн у Китаї. Восени 1899р. державний секретар США Дж. Хей розіслав урядам Великої Британії, Німеччини, Росії, Франції, Японії та Італії дипломатичну ноту, в якій були викладені американські вимоги зберегти на усій території Китаю «відкритий ринок для торгівлі усього світу». Закликаючи до дотримання «принципа рівної та справедливої торгівлі в усіх частинах Китайської імперії», США намагалися знецінити значення «сфер інтересів» суперників США в Китаї і створити для американських монополій сприятливіші умови. Доктрина «відкритих дверей», а також «дипломатія долара», що була направлена на зміцнення американських фінансових позицій, стали важливими кроками США на завоювання переважаючих економічних і політичних позицій в Китаї. США, намагаючись посилити свій вплив на Далекому Сході і розширити свої позиції в Китаї, стали разом з Великою Британією на бік Японії в російсько – японській війні 1904 – 1905 рр. (Японія отримала від США позик на 450 млн дол.). Посередництво президента США Т. Рузвельта при укладанні Портсмутського мирного договору 1905 р., допомогло Японії нав’язати Росії тяжкі умови миру. За своє посередництво Рузвельт отримав Нобелівську премію миру. Підтримавши Японію, США сподівалися після війни розділити з Японією сфери впливу в Маньчжурії. Усе ж Японія не мала наміру ділити здобич з США. В результаті, США отримали в особі зміцнілої Японії серйозного супротивника, який дійсно зумів поставити під сумнів американські позиції у світі. З 1906 р. Японія оцінювалася американським командуванням як найбільш небезпечний ворог. Зазнавши невдачі в Маньчжурії США зробили спробу розширити свою економічну експансію в Центральному Китаї за допомогою «дипломатії долара». Коли група англійських, французьких і німецьких банків у 1909 р. домовилося з Китаєм про надання йому позики і отримання концесії для будівництва Хугуанської залізниці, президент США В. Тафт висунув вимогу залучити американські банки для участі в проекті. В результаті дипломатичного тиску США європейські держави в 1911 р. дали згоду на участь американських банків у консорціумі великих держав для експлуатації Китаю. Таким чином , на початку XX ст., ставши найбільшою індустріальною державою, США почали відігравати значну роль у світовій політиці. Здійснюючи експансію в напряму територіального переділу світу і економічного поділу світу, США перетворилося в колоніальну державу. (У 1914 р. загальна територія їхніх колоній становила 300 тис. км².). У той же час США не відігравали провідної ролі ні в одній частині світу. Закордонні інвестиції США на початку XX ст. були в багато разів менші величезних інвестицій Великої Британії, Франції і Німеччини. Самі Сполучені Штати аж до першої світової війни знаходилися у становищі боржника європейських країн. Склалася своєрідна ситуація: США мали безсумнівну економічну першість, але в той же час їх роль у сфері світової політики залишилася відносно другорядною. Це пояснювалося особливостями попереднього економічного розвитку США, коли левову частину промислової і сільськогосподарської продукції поглинав місткий внутрішній ринок. Вкладання капіталів усередині країни давали прибуток не менші, аніж зарубіжні інвестиції. Лише зі зростанням надвиробництва товарів посилюється зацікавленість американських великих виробників і фінансистів у зовнішніх ринках і сферах вкладаннях капіталів. Саме тому, навіть на початку XX ст., економічна експансія США за кордоном була ще порівняно невеликою, а позиції США на міжнародній арені далеко не відповідали їхній економічній могутності. Не випадково в широких масах населення США сильними залишалися традиції ізоляціонізму, невтручання в європейські справи і уникання союзницьких зобов’язань з будь – якою іншою державою. І тільки перша світова війна внесла кардинальні зміни в міжнародні позиції США.

низку обмежень в області економічних контактів з ворогуючими угрупуваннями, в

тому числі щодо надання їм позик та постачання озброєнням. Однак невдовзі кредити і продаж воюючим сторонам будь-якого продукту США визнавалися сумісними з нейтралітетом. Торговельна експансія американських підприємців в країни ворожих коаліцій, можлива лише за умови «свободи морів», отримала підтримку держави. Прагнення до збагачення виявилося сильнішим пацифістських заяв керівництва США.
Потоплення в травні 1915 р. британського пасажирського лайнера «Лузітанія» з американськими громадянами на борту вперше поставило питання про можливість вступу США у війну. Ситуація ще більше загострилася після затоплення пароплава «Арабік» в серпні 1915 р. Відмова президента від рішучих протестів перед Британією, що організувала морську блокаду Центральних держав, і жорстка позиція відносно Німеччини вже в 1915 р. призвела його до розриву здержсекретарем В. Брайаном, який рішуче виступав проти втручання США у європейські справи. Новий держсекретар Р. Лансінг сформулював своє кредо в липні 1915 р. таким чином: «США не можуть допустити тріумфу німецькогомілітаризму».
З середини літа 1915 р. в своїй практичній діяльності президент почав враховувати можливість вступу США у війну. В грудні 1915 р. він представив на розгляд конгресу велику військову програму, що знайшло відображення в Законі про національну оборону (червень 1916 р.). Згідно з прийнятим у вересні 1916 р. законом про асигнування на флот впродовж трьох років пропонувалося вивести ВМС США на друге місце серед світових держав. Водночас відбувалося подальше зближення США з Антантою.
Свідченням ізоляціоністських настроїв американців стали результати президентських виборів 1916 р. На той час Прогресивна партія Т.Рузвельта розпалася і він підтримав кандидатуру члена Верховного суду республіканця Чарльза Хьюза, який закликав ефективно готуватися до війни і спиратися на силу. В країні розгорнувся рух під гаслом «готовності до оборони», активну участь в якому брав Т.Рузвельт. Натомість передвиборна кампанія представника Демократичної партії Вудро Вільсона проходила під гаслом “Він утримав нас від війни”, що й забезпечило йому підтримку не лише південних, але й західних штатів, налаштованих рішуче проти війни.
Після переобрання В. Вільсон підготував відозву про мир, у якій дав зрозуміти, що ставиться до держав Антанти і Четверного союзу однаково, і подальша позиція США буде залежати від того, який з блоків прийме американські мирні ініціативи. Їх ще не було оголошено, коли 12 грудня 1916 р. німецький уряд опублікував заяву про готовність взяти участь в мирній конференції. Тепер Вільсон очікував від Німеччини офіційного підтвердження умов миру, і якби це сталося, сподівався примусити союзників, які в той час повністю залежали від американських поставок озброєнь і фінансової допомоги, прийняти ці умови. Натомість 22 січня 1917 р. німецький уряд заявив про відновлення з 1 лютого необмеженої підводної війни. Після того як було потоплено 5 американських суден, Вільсон поставив перед Конгресом питання про оголошення війни Німеччині. Додаткових аргументів президенту надавала перехоплена британською розвідкою нота статс-секретаря із закордонних справ Німеччини Циммермана до уряду Мексики, опублікована 1 березня, в якій йшлося про залучення Мексики до війни для відвоювання її колишніх територій, приєднаних до США в XIX ст.
Після того як 6 квітня 1917 р. Конгрес США прийняв рішення про оголошення війни Німеччині, перед адміністрацією постало складне завдання мобілізації людських ресурсів. В травні 1917 р. було прийнято закон про військову повинністьз 21 до 30 років (пізніше – до 45 років) за принципом жеребкування. Комітет суспільної інформації (квітень 1917 р.) на чолі з відомим журналістом Дж. Крілом розгорнув безпрецедентну пропагандистську кампанію з метою зміни суспільних настроїв. Величезними тиражами публікувалися памфлети, листівки, плакати; тисячі спеціально підготовлених вуличних ораторів пояснювали американцям політику держави і те, як слід вести себе справжньому патріоту Америки. На Комітет працювали відомі художники, музиканти, актори. Ефективною роботою Комітету Кріла значною мірою пояснюється перелом в масовій свідомості через кілька місяців після вступу США у війну.

збільшено податки – прибутковий і на надприбутки, впроваджено додатковий податок, розміри якого визначалися загальною

величиною прибутку. Основним джерелом фінансування війни стали внутрішні позики, які дозволили зібрати суму вдвічі більшу, ніж за рахунок податків. Всього в 1917-1918 рр. було проведено підписку на чотири «позики свободи» і одну «позику перемоги» на загальну суму 21,3 млн дол. В роки війни державне регулювання економічного життя країни значно зросло. Коли в Європі розпочалася війна, в США тривали реформи, спрямовані на модернізацію законодавства в сфері соціально-економічного розвитку. Вслід за законами, спрямованими на вдосконалення митної й податкової політики (закон Андервуда, жовтень 1913 р.), банківської і фінансової системи (Федеральний резервний акт, грудень 1913 р.), восени 1914 р. набуло розвитку антимонопольне і трудове законодавство. За законом від 26 вересня 1914 р. було створено Федеральну промислову комісію для розслідування діяльності корпорацій, що використовували нечесну практику. Закон Клейтона від 15 жовтня 1915 р. уточнював деякі формулювання для визначення законності чи незаконності діяльності корпорацій; мав статті, що обмежували можливості переслідування профспілок за законом Шермана (1890 р.). В сфері соціального законодавства було прийнято закони Р.Лафоллета про регулювання праці моряків цивільного морського флоту (березень 1915 р.), Кітінга-Оуена про обмеження дитячої праці (вересень 1916 р.), Адамсона про впровадження 8-годинного робочого дня для залізничників (вересень 1916 р.). В 1916 р. прийнято закони про компенсацію при нещасних випадках особам, зайнятим на підприємствах, які виконували державні замовлення, а також про заборону застосувати систему Тейлора і подібних їй систем “вижимання поту” на державних підприємствах.
Закон Сміта-Левера (травень 1914 р.) стимулював поширення сільськогосподарських знань і використання фермерами передових методів господарювання. Вже при формуванні Федеральної резервної системи було зроблено перший крок до зменшення вартості кредиту для фермерів. Сільськогосподарський кредитний акт 1916 р. зробив доступним для фермерів кредит з низьким відсотком. Закони про оренду 1915 р. і Шілдса 1916 р. посилювали федеральний контроль за використанням природних ресурсів. Ліберальні реформи, проведені в США з початку ХХ ст. до вступу у світову війну увійшли в історію під назвою «прогресивна ера» і стали важливим етапом розвитку держави.
Закон, в якому було закладено правові основи державного контролю над економікою під час війни, було схвалено Конгресом в травні 1917 р. Провідним органом державного регулювання військової промисловості, підпорядкованим безпосередньо президенту, стало Військово-промислове управління на чолі з великим фінансистом Б. Барухом. Управління в складі 57 відділів здійснювало свою діяльність через співробітництво з 157 комітетами, що представляли підприємців кожної з галузей промисловості. В основі діяльності цих органів лежав принцип першочергового забезпечення військового виробництва матеріалами, транспортними засобами, робочою силою. Управління слідкувало за цінами на сировину і промислові вироби, координувало постачання армії США і союзників, визначало пріоритети військового виробництва, стимулювало перехід приватних кампаній на випуск оборонної продукції, стандартизацію виробництва, впровадження прогресивних форм організації праці, розробку і застосування нових матеріалів тощо.
Зі вступом США у війну відбулося значне посилення ролі виконавчої влади. Закони Левера (10 серпня 1917 р.) і Овермена (10 травня 1918 р.) надавали президенту найширші повноваження. Він міг видавати розпорядження про заходи, необхідні для забезпечення продовольством, боєприпасами і паливом армії і флоту, для боротьби зі спекуляцією; створювати відомства для втілення цих розпоряджень в життя; в разі необхідності реквізувати товари з компенсацією власникам втрат тощо. Спроби Конгресу посилити контроль над адміністрацією - створити коаліційний військовий кабінет за прикладом європейських країн - були рішуче відкинуті президентом як такі, що перешкоджали веденню війни.
На виборах до Конгресу в листопаді 1918 р. республіканці отримали більшість в обох палатах. Їх успіх багато в чому пояснювався прагненням американського суспільства повернутися до нормального довоєнного життя, його стурбованістю щодо можливості бути втягнутим в європейські справи в повоєнний час. Мало значення й те, що в 1918 р. Вільсон значною мірою втратив підтримку фермерів, відмовившись підвищити ціни на пшеницю в умовах їх збільшення на інші товари. Поразка демократів в Конгресі мала серйозні наслідки. Через рік Конгрес відмовився ратифікувати Версальський мирний договір, відкинувши таким чином найважливіші зовнішньополітичні ініціативи президента.
Натомість В. Вільсон обстоював думку про нову провідну роль Америки в повоєнному світі, яку мала забезпечити участь США в Лізі націй. Підстави до цього давало перетворення США в роки війни на провідну індустріальну державу світу, його фінансовий і науково-технічний центр. Національне багатство, що в 1912 р. оцінювалося в 187,7 млрд дол., в 1920 р. становило 290 млрд дол. Індекс промислового виробництва в роки війни зріс на 32%. США давали понад половини світового виробництва станків, чорних металів, вугілля; 85% автомобілів, майже 70% видобутку нафти. На основі бурхливого економічного розвитку експорт американських товарів зріс з 2,33 млрд дол. в 1914 р. до 8,08 млрд дол. в 1920 р. Війна справила величезний вплив на економіку США. Воєнні замовлення стали головним фактором розвитку економіки. Воєнні закупівлі країн Антанти з 1914 р. до 1917 р. оцінювалися в 3-5 млрд дол. Чисті прибутки корпорацій збільшилися з 1914 р. по 1917 р. втричі.
Кардинально змінилася роль США у світових фінансах. Якщо на початку війни її зовнішній борг становив 3,7 млрд дол., то в 1919 р. США перетворилися на найбільшого кредитора, який позичив іншим країнам майже таку ж суму.Золотий запас США зріс в 1914-1918 рр. з 1,53 млрд до 2,87 млрд дол., що переважало ресурси банків провідних європейських країн разом узятих. До кінця 1918 р. ВМФ США збільшився в 7 раз порівняно з 1914 р. і нараховував 2000бойових кораблів. Якщо в 1914 р. США мали армію в складі 260 тис. чол., до листопада 1918 р. вона налічувала вже 4 млн чол., з них 2 млн. - в Європі. Виходячи з цих фактів, В. Вільсон. робив висновок, що США краще, ніж будь-коли готові вести світ до створення нового «економічно стабільного й антиреволюційного ліберально-міжнародного» порядку.
Тогочасне американське суспільство не було готовим до сприйняття таких ідей і вони не були реалізовані – США не ратифікували Версальський мир і не вступили до Ліги націй. Водночас, користуючись своєю фінансово-економічною перевагою Вашингтон приступив до активної пропаганди американської демократії і стандартів життя. Хоч США після війни й повернулися до політики ізоляціонізму, але увійшли до еліти світових держав.
США внесли видатний внесок у перемогу Антанти наданням кредитів, поставками товарів, участю флоту і військ у спільних бойових діях. Військовий флот США відіграв вирішальну роль у прориві британцями підводної блокади. Американські війська під командуванням генерала Джона Першинга брали участь у вирішальних боях в Європі з літа 1918 р. На основі «14 пунктів» Вудро Вільсона було підписано перемир'я з Німеччиною і її союзниками.

громадянами держави за рішенням Конгресу 1924 року.
У 1920-х роках нація ставала все

більш урбаністичною, і щоденне життя змінилося під впливом споживчої революції, що сприяло поширенню автомобілів, телефонів, радіо та інших приладів.
1929 — фондовий ринок Уолл Стріт зазнав краху, почалася Велика депресія. Конгрес ухвалив ряд законів, покликаних полегшити економічну кризу за рахунок серії заходів і реалізувати довготривалі соціальні та економічні реформи. Заходи проти депресії введені 1933 року.
Наприкінці 30-х років країни Осі (Німеччина та Італія) у Європі плюс Японія в Східній Азії порушили мир. Коли агресія держав Осі призвела до розв'язання у вересні 1939 року війни в Європі, США намагалися залишитися поза воєнними діями. Але 7 грудня 1941 року японці розбомбили Перл-Харбор. Президент Рузвельт оголосив війну, і через 4 дні Німеччина та Італія оголосили війну США. США вступили в Другу світову війну після нападу японців на Перл Гарбор 1941року.

році президентом став Гаррі Трумен. Через місяць війна в Європі закінчилася.

Перед закінченням війни США створили і випробували атомну бомбу, скинувши атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі (Японія) у серпні 1945. Капітуляція Японії у вересні 1945 року стала закінченням світової війни.
Погіршення відносин між США і СРСР відбулося в пізніх 40-х. Термін «холодна війна» використовувався для позначення боротьби за владу і престиж між західними силами і комуністичним блоком з кінця Другої світової війни і до 1989 року.
Під час «холодної війни» страх перед внутрішніми комуністами став національною нав'язливою ідеєю у 1950-х рр. Найзаповзятішим переслідувачем комуністів був сенатор Джозеф Маккарті, який дав ім'я новій ері в американській історії — маккартизму («полювання на відьом»).
1950—1953 — участь в Корейській війні.
1961 — невдале вторгнення на Кубу (Плая Хірон).
В середини 50-х р. Америка була на вершині великого індустріального буму. У гонці за технологічну першість США першими провели випробування водневої бомби, але були другими після СРСР у запуску (31 січня 1958) штучного супутника і керованої міжконтинентальної ракети. Однак, американці домоглися швидкого прогресу в освоєнні космосу і розробці ракет. 1969 року перший американець висадився на Місяць.
Джон Кеннеді (1963)
У 1961 році представник старшого покоління Ейзенхауер поступився місцем наймолодшому за всю історію США президенту — Джону Кеннеді, який переміг республіканського кандидата Річарда Ніксона. Президент Кеннеді зіштовхнувся з труднощами в отриманні підтримки Конгресу для внутрішніх програм. Він також опинився у складній ситуації під час врегулювання кубинської ракетної кризи 1962 року, коли СРСР і США стояли на межі війни.
22 листопада 1963 року президента Кеннеді у Далласі вбито. Його наступник Ліндон Джонсон оголосив продовження політики Кеннеді і йому вдалося надати багатьом ідеям Кеннеді юридичної завершеності.
1964—1975 — Війна у В'єтнамі. Війна у Південному В'єтнамі, що почалася в 1964 році, тривала між урядовими силами, яких підтримували США, і силами партизанів за підтримки Північного В'єтнаму. Війна спровокувала ріст внутрішньої опозиції у США. Обраний президентом, Ніксон почав поступове виведення американських військ з В'єтнаму.
Економічні проблеми породило ембарго країн ОПЕК 1973 року.
1973—1974 — скандал Уотергейт спричинив імпічмент президента Річарда Ніксона. Другий президентський термін Ніксона був перерваний початком справи Уотергейта, коли 5 осіб (2 з яких, як з'ясувалося, безпосередньо працювали у виборчому комітеті Ніксона) були заарештовані після вторгнення у штаб-квартиру Демократичної партії, що розміщувалася у квартирному комплексі Уотергейт у Вашингтоні. Ніксон залишив посаду президента 9 серпня, ставши першим в історії країни президентом, який зробив це під загрозою імпічменту.
На час президентства Джеральда Форда випали тяжкі часи в економіці. Крім того, Форд не мав широкої підтримки всередині своєї партії. На виборах 1976 року президентську кампанію виграв колишній губернатор Джорджії Джиммі Картер.
Обіцянка Картера виступити проти країн, які порушують права людини, вилилася в ембарго на експорт зерна і високих технологій в СРСР, у відповідь на радянське вторгнення в Афганістан. 4 листопада 1979 року група бойовиків захопила американське Посольство в Ірані і захопила в заручники 66 осіб. «Криза іранських заручників» підірвала довіру до Картера як лідера, а невдала спроба звільнення заручників (1980), внаслідок якої було вбито 8 американців, тільки погіршила ситуацію. Після кризи заручників і спаду національної економіки Картер мав мало шансів у президентській кампанії 1980 року. Кандидат республіканців Рональд Рейган пообіцяв відновити американську перевагу як у політичній, так і в економічній сферах.

Картера, так і кандидата від третьої партії Джона Андерсона. Він

став першим президентом в історії США, який був обраний на цю посаду у віці 70 років. Зовнішня політика Рейгана була агресивно антикомуністичною. Він збільшив витрати на оборону, поповнюючи американський арсенал ядерної зброї і фінансуючи Стратегічну оборонну ініціативу, більше відому під назвою «Зоряні війни».
1986 — скандал Ірангейт, пов'язаний з таємним продажем американським урядом озброєнь Ірану. Всупереч бажанню Держсекретаря і міністра оборони, адміністрація Рейгана організувала нелегальний продаж зброї в Іран в обмін на звільнення американських заручників на Близькому Сході. Кошти, отримані від продажу зброї, передавалися повстанцям в Нікарагуа. Рейган, однак, покращив послужний список у 1987 перед тим, як залишити посаду, погодившись на серію переговорів щодо скорочення озброєнь і обмеження кількості ракет середньої дальності, ініційовану Михайлом Горбачовим. Рейган підготував свого віце-президента, Джорджа Буша, щоб він змінив його на посаді президента.
1988 — Криза на фондовій біржі, США стали найбільшою нацією-боржником.
1988 — США напали на Панаму.
1989 — Кінець «холодної війни» з СРСР.
1990—1991 — війна у Перській затоці проти Іраку, основна воєнна акція, що відбулася в часи Буша. Швидка перемога США в операції «Буря в пустелі», у співвідношенні з мінімальною кількістю втрат серед американців, забезпечила президенту Бушу найвищий рейтинг схвалення в історії. Однак внутрішні проблеми зробили його популярність недовговічною. Сильний занепад традиційного виробництва, що почався ще в 1970-х роках, призвів до великомасштабного зміщення економіки в бік сфери послуг та інших секторів. У штатах, які багато в чому залежали від виробництва, включаючи більшу частину Середнього Заходу, виникла проблема безробіття.
До того ж, закінчення холодної війни, прискорене розпадом Варшавського Пакту і колапсом Радянського Союзу, призвели до скорочення американських військових сил та до відкриття нових ринків у глобальній економіці.
Після війни у Перській затоці нація звернула увагу на внутрішні проблеми спаду в економіці і високе безробіття. Нездатність Буша здійснити програму оздоровлення економіки призвела на виборах 1992 року до перемоги кандидата демократів, губернатора Арканзасу Біла Клінтона.
Економічна ситуація суттєво покращилася вже в перший рік президентства Клінтона, і це, разом із збільшенням податкових ставок і скороченням витрат, привело до зменшення дефіциту бюджету.
Під час другого терміну Клінтона його супротивники всередині і поза межами Конгресу почали розслідування дій, які вони вважали зловживаннями президента, і, особливо, скандалу Левінскі. Процедура імпічменту, однак, завершилася виправдовувальним вердиктом.
У зовнішній політиці США насолоджувалися беспрецедентним міжнародним впливом в кінці 1990-х років (участь США у конфліктах в Боснії і Герцеговині, Хорватії, Косово і на Середньому Сході).
Президентські вибори 2000 року завершилися суперечками щодо результатів голосування у штаті Флорида, які вирішили результат загальнонаціональних виборів. Переможцем було оголошено республіканського кандидата Джорджа У. Буша.

в основу якого була покладена програма обмеження ролі держави в

економічному та соціальному регулюванні, відбувався перехід від прямого до більш опосередкованого її втручання в економіку. Політика Рейгана значно посилила ефективність економіки США, її здатність до впровадження найновіших досягнень науково-тех­нічного прогресу. Посилювався приплив іноземного капіталу в економіку США, передусім з боку розвинених європейських дер­жав та Японії. Іноземні капіталовкладення сприяли якісним пере­творенням в американському господарстві. Зміни у внутрішній політиці супроводжувалися також пово­ротом у міжнародних справах, передусім у результаті припинення політики конфронтації з Радянським Союзом, що вплинуло на внутрішню ситуацію: наприкінці 1980-х pp. стали скорочува­тися витрати на військові потреби, почалася конверсія деяких галузей військово-промислового комплексу США. «Рейганоміка» сприяла скороченню безробіття, привела до значного зниження темпів інфляції.
Позитивні зрушення були закріплені після приходу до влади адміністрації республіканця Джорджа Буша-старшого (1989–1993). Чільне місце у президентських програмах належало питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охорони здоров'я, екологічним проблемам. Значними були зовнішньополітичні успіхи адміністрації, проте еконо­мічний спад початку 90-х pp. та інші внутрішні проблеми при­звели до його поразки на президентських виборах 1992 р.
У 1992 р. президентом було обрано демократа Білла Клінтона, політичний курс якого поєднував ліберальні та консервативні тенденції. У перші роки президентства Клінтон приділяв основну увагу плану «економічного відродження» США та зростанню життєвого рівня. Економічна програма будувалася на зменшенні урядових витрат, збільшенні податків для заможних людей, збереженні витрат на освіту, охорону здоров'я та інші соці­альні потреби. Економіка США у другій половині 90-х pp. досягла стабілізації і розвивається, випереджаючи темпи розвитку країн «великої сімки». Для зміцнення своїх позицій в економічному суперництві з об'єднаною Європою США створили НАФТУ — Пів­нічноатлантичну зону вільної торгівлі з Канадою і Мексикою (1995 p.). Зовнішня політика адміністрації Б. Клінтона пройшла складну еволюцію пристосування до нової міжнародної ситуації, зумовленої розпадом СРСР. Пріоритетним залишається збере­ження лідерства США у світі, збереження НАТО, запровадження програми «Партнерство заради миру», миротворча діяльність на Балканах і Близькому Сході. Одночасно здійснюються односто­ронні силові акції проти небажаних їм політичних режимів.
Терористичний акт 11 вересня 2001 року
Президентські вибори 2000 р. виявилися найскандальнішими. Перемогу здобув республіканець Джордж Буш-молодший, але демо­крати намагалися поставити під сумнів їхні результати. Лише Вер­ховний суд визнав остаточний результат на користь Буша. Нова адміністрація почала реформу системи освіти, скоротила податки тощо. Поворотним моментом в історії США стали події 11 вересня 2001 р. — терористичний напад на Нью-Йорк і Вашингтон. США про­вели низку антитерористичних акцій — війни в Афганістані та Іраку. У керівних колах США посилюються неоглобалістські настрої, що можуть призвести до загострення міжнародного становища.
У результаті президентських виборів, що пройшли 4 листопада 2008 року, новим президентом США став Барак Обама, який змінив на цій посаді Джорджа Буша. Після інавгурації, що пройшла в січні 2009 року, Барак Обама став першим афро-американським президентом США. На президентських виборах 6 листопада 2012 року Обама переміг свого основного суперника — республіканця Мітта Ромні і розпочав 2-ий термін правління.