Тема 1

на пропаганду тих або інших ідей, емоційний вплив на громадян

країни та спонукання їх до політичних дій, для вироблення суспільної згоди, прийняття та обґрунтування соціально-політичних рішень в умовах множинності точок зору в суспільстві

мовознавства та політології, та скерована на вивчення політичної комунікації та

підставі мовних фактів. Розширення предметного поля політичної лінгвістики відбувається за рахунок дослідження не лише вербальних, а й невербальних компонентів політичної комунікації, що має яскраво виражений семіотичний характер.

лінгвістики як науки – публікації мали «рецептурний» та аналітичний характер

(Д. Карнегі, П. Сопер);
2) виникнення політичної лінгвістики як самостійної науки в другій половині ХХ ст. – переважно праці із питань соціальних аспектів функціонування мови (Дж. Оруелл, В. Клемпер);
3) вивчення комунікативної практики в сучасних західних демократичних державах, зокрема дослідження мовної маніпуляції (Р. Водак, Й. Гейзинга, Т. А. ван Дейк, Дж. Лакофф та ін.);
4) формування критичного дискурс-аналізу, який вивчає засоби отримання влади в суспільстві (Т. А. ван Дейк, Р. Водак)
А. П. Чудінов

20–30-ті роки ХХ ст. (Г. О. Винокур, С. І. Карцевський, Є. Д. Поливанов, О.

М. Селіщев, Р. О. Якобсон) пов’язаний з вивченням у мові абревіатур, варваризмів, діалектизмів, просторіччя та емоційно-експресивного забарвлення лексем. Зафіксовані тенденції засвідчили тяжіння до «народності» мовлення, зсуви норми літературної мови та зниження загальної культури мовленнєвої культури.
2. Другий період 30–40-і роки ХХ ст. (М. Я. Марр та його послідовники) пов’язаний з розмежуванням «мови експлуататорів» та «мови трудящих» як окремих систем у межах національної мови. У цей період виходять праці, присвячені мовностилістичному аналізу стилістики радянських політичних лідерів В. І. Леніна, І. В. Сталіна, С. М. Кірова та ін.). Значною мірою наукові розвідки цього періоду були ідеологічно заангажованими.
3. Третій період 50–80-ті роки ХХ ст. (Г. З. Апресян, Л. О. Введенська, В. Г. Костомаров, М. М. Кохтєв, В. В. Одинцов, Г. Я. Солганик та ін.) пов’язаний з вивченням проблем агітації та пропаганди й представлений передусім працями з мови ЗМІ та реклами. На цьому етапі політична лінгвістика мала переважно описовий, «рецептурний» (А. П. Чудінов) характер, оскільки за умов тотальної цензури допускали лише рекомендації та поради щодо покращення впливової сили політичної риторики, аж ніяк не критичний аналіз цих текстів

до початку ХХ ст. Характеризується наданням переваги риторичним та стилістичним

дослідженням політичної комунікації: аналіз промов відомих політиків, виявлення стилістичних прийомів та фігур в ораторському мовленні, актуалізація ролі мови в політичній комунікації (Аристотель, Демосфен, Цицерон).

культурологічними, філософськими та філологічними дослідженнями політичної комунікації (перша половина ХХ

ст. – 60-ті роки ХХ ст.). Сюди належать наукові та художні твори Й.Гейзинги, М. Замятіна, П. Лазарсфельда, Г. Лассвела, Н.Лейтеса, У. Ліппмана, Дж. Оруелла та ін.

галузі знань (60-ті – 90-ті роки ХХ ст.). На цьому

етапі формується методологія досліджень політичної лінгвістики, здебільшого в межах дискурсивно-комунікативної парадигми. Сюди належать власне лінгвістичні розвідки Т. Адорно, Р. Водака, Т. А. ван Дейка, М. Едельмана, Ч. Елдера, Г. Маркузе, Р. Кобба, М. Хоркхаймера та ін.

ХХ ст. – початок ХХІ ст.). Характерною рисою цього етапу

є розширення наукової географії досліджень через залучення науковців з країн колишнього Радянського Союзу, де в цей час лише почала формуватися політична лінгвістика як наука. Сюди належать праці Е. Лассан, Л. М. Синельникової, А. П. Чудінова, О. Й. Шейгал та ін.

лінгвістики та аналіз мовних одиниць у конкретних політичних текстах (А.М.

Баранов, Ю. М. Караулов, Л. П. Крисін, Г.К.Михальська, Ю. О. Сорокін, О. Й. Шейгал та інші російські дослідники). А. М. Шарова зазначає, що в Україні цей напрям представлено працями Л. П. Нагорної, А. В. Литовченко та К.С.Серажим.
2. Дослідження тоталітарної та посттоталітарного політичного дискурсу, переважно на матеріалі текстів радянської та пострадянської доби. Цей напрям бере початок ще з 30-х років ХХ ст. та оруелівської «новомови» із жорсткою аргументацією, метафоричністю, клішованістю (О. А. Ворожбітова, М.А.Кронгауз, Н. О. Купіна, Е. Лассан, Б. Ю. Норман, А.П.Чудінов та ін.). Серед українських мовознавців цей аспект висвітлила Г. М. Яворська.

ґрунтовний аналіз помилок у мовленні політиків та фіксації нових явищ

у політичному мовленні (М. В. Горбаневський, Х. П. Дацишин, Ю. М. Караулов, К.С.Серажим, В.М.Шаклеїн та ін.).
4. Автономне дослідження окремих рівнів політичної мови – фонетичних, лексичних, синтаксичних, насамперед це рівень лексики та фразеології (О. І. Андрейченко, Л.О.Васильєва, О. І. Воробйова, О. О. Земська, В. Г. Костомаров та ін.).
5. Дослідження жанрів і стилів політичного дискурсу – зосереджено на окремих жанрових різновидів політичних текстів (А.М.Баранов, Є. Г. Казакевич, М.В.Китайгородська, Н. Н. Розанова, О.А.Семенюк та ін.).

орієнтовано на мовленнєві складники політичних портретів та політичних іміджів (А.

І. Башук, В. В. Демецька, Н.В.Петлюченко, Л. Л. Славова та ін.).
7. Дослідження комунікативних ролей, стратегій і тактик, тобто вивчення політичного дискурсу в лінгвопрагматичному аспекті (Д. Ю. Арабажиєв, Г.Бєляков, О. С. Іссерс, І. Імшинецька, Л. О. Кудрявцева, В. В. Петренко, Л. О. Ставицька та ін.).
8. Методи дослідження політичного дискурсу – орієнтовано на метафоричне моделювання, лінгвостилістику, когнітивний та дискурсивний аналіз, психолінгвістичні методи тощо (А. М. Баранов, К.С. Головінський, Ю. М. Караулов, І.М.Кобозєва, А.П.Чудінов, О. Г. Алтунян, О. С. Фоменко, Ю. С. Ганжуров, О.Вознесенська, Н. Ф. Непийвода та ін.)

україномовних текстів та переважно англомовних чи німецькомовних текстів (М. Р.

Желтухіна, А. О. Каслова, О. Й. Шейгал та ін.).

10. Міждисциплінарні дослідження, виконані на стику політичної лінгвістики та журналістикознавства, психології, соціології, філософії та політології

за допомогою яких соціальна влада здійснює своє панування в суспільстві.

Представники цього напряму займають активну соціальну позицію та шукають шляхів для попередження соціальних конфліктів, їхня мета полягає у виявленні комунікативної природи соціальної нерівності (гендерної, етнічної) та виробленні способів мовного супротиву (Дж. Бломмаэрт, Т. ван Лейвен, М. В. Гаврилова, Г. Уиддоусон, К. О’Халлоран, Л. Чоулиараки и Н. Фэрклаф).

корпусів текстів з використанням методів комп’ютерного оброблення матеріалу: орієнтуючись на

квантитативні дані, дослідники роблять висновки про якісні характеристики політичної комунікації. У межах контент-аналізу вивчають як великі корпуси текстів, так і окремі мовленнєві жанри, поширені в політичному дискурсі, а також комунікативні стратегії і тактики, репрезентовані в політичних промовах (У. Бенуа, Л. Бразеаль, А. Клюковскі, В. МакХейл, П. Пір, В. Уеллс, А. Харткок та ін.).

зокрема орієнтована на публічні промови політиків та їхні риторичні складники,

пов’язані з впливовим ефектом. Сюди також належить вивчення політичної риторики в мас-медійних мовленнєвих жанрах (телебачення, кіно, реклама, газети та журнали). Насамперед представників цього напряму цікавлять не риторичні прийоми та фігури, а здатність політичного тексту формувати очікування та норми суспільства, впливає на культурні стереотипи, актуалізує ідеологію та інтенції політиків тощо. При цьому послуговується риторична критика переважно мовностилістичним і текстуальним аналізом (Р. Айві, Р. Д. Андерсон, Р. Карпентер, М. Осборн, В. Риккерт та ін.).

ґрунтується на концепції когнітивної метафори (А. М. Баранов, Ю. М.

Караулов, А.П. Чудінов та ін.).
5. Інтент-аналіз пов’язаний з виявленням прихованого підтексту в політичному дискурсі та експлікацією прихованих інтенцій політиків (Ю. М. Іванова, О. С. Іссерс, О. М. Паршина, Т.С.Скопинцева та ін.). Цей напрям насамперед орієнтований на маніпулятивний потенціал політичного дискурсу, на розроблення специфічної методики встановлення інтенцій у політичній комунікації.