Вплив церкви на середньовічне суспільство

21, Хорькова Л.В., КЗШ №114

участь в управлінні державами;
Церква допома­гала правителям урегульовувати стосунки між

людь­ми, опікувалася хворими, старими й сиротами, відкривала школи.
Уявлення середньовічної людини були сформовані під впливом церкви.
Християнська релігія давала віруючим особисту розраду; Християнство об’єднувало народи та країни Європи коли вони воювали між собою.

ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА В СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

тлумаченні християнства , в обрядах і церковній організації,
суперництво за

найви­щу владу між папою римським та патріархом константинопольським.
У 1054 р. церква розділилася на римо-католицьку та пра­вославну.
У Східній Європі серед слов’янських народів католицизм прийняли по­ляки й чехи, а серед неслов’янських — угри.
Київська держава, Сербія та Болгарія прийняли візантійську форму християнства — православ’я.
В середині католицької церкві не завжди панувала єдність.

Розкол християнства(XI ст.)

гріхи за допомогою осо­бливих папірців — індульгенцій.
Торгівля ними означала, що

будь-яка нечесна людина або злочинець може відкупитися від покарання за гріхи.
Частина грошей, отриманих від їхнього продажу, використовувалася на утримання притулків і лікарень, будівництво шкіл і друкарень, зведення мостів і храмів.

Індульгенції

дістали назву орденів - керував орденом великий магістр.
Найвідомішими

чернечими орденами у XIII ст. були францисканський, заснований Францйском Ассізьким , і домініканський, створений монахом Домініком.
Основними ідеями орденів стали: суворе дотримання бідності в дусі раннього християн­ства та апостольська діяльність — поширення слова Божого серед людей.

ЧЕРНЕЧІ ОРДЕНИ

монахи, поступово утворювалися центри ремесла, культури, освіти.
Статут орденів вимагав,

аби ченці жили в бідності, однак їхні монастирі незабаром стали одними з найбагатших у Європі.

Значення орденів

суспільства.
Її могутність підкріплювалася системою церковних покарань за

непослух.
Церква мо­гла накласти на окрему область чи навіть на цілу країну інтердикт— тимчасову заборону обрядовості та богослужіння.
Тоді закривалися хра­ми, діти залишалися нехрещеними, померлих не можна було ховати на кладовищах. Тобто і ті, й інші, за християнським ученням, були прире­чені на пекельні муки.
Непокірним загрожувала анафема — акт відлучення людини від церкви, недопущення її до церковних таїнств і обрядів- це робило її вигнанцем у суспільстві.
В містах і у селах з’являлося більше людей, які виступали проти церковних утисків, духовенство їх на­зивало єретиками.

БОРОТЬБА ЦЕРКВИ З ЄРЕТИКАМИ

майно бідним і жили подаяннями.
Таких поглядів притримувалися, зокрема, й альбігойці

, яких було оголошено єретиками. Католицька церква почала проти них Хрестові походи - Альбігойські війни (1209-1229). Вони супроводжувалися нещадними грабунками і знищенням мирного населення.
Служителі церкви в усіх країнах переслідували єретиків і жорсто­ко розправлялися з ними, їх відлучали від церкви, судили й карали.
У XIII ст. для боротьби з єретиками папа створив спеціальний церков­ний суд — інквізицію.

Єретики

Великий та Іоанн Златоуст

Римський абат Діонісій Малий (VI ст.)

використав дані про життя та загибель Ісуса Христа і встановив дату його народжен­ня.
Спираючись на його обчислення, монах Біда Високоповажний (VII- VIII ст.) запропонував нову систему літочислення та відповідну форму за­писів «до Різдва Христового» (до нашої ери) і «після Різдва Христового» (наша ера).
Папа римський Григорій XIII з 1582 р. запровадив но­вий календар, який і називається григоріанським.

Від народження Христа

який дав пояснення багатьом положенням хрис­тиянства, спираючись не тільки на

віру, а й на розум.
Рішення Фоми стати священиком викликало категоричний спротив його рідних. У Паризькому університеті, де він навчався, мовчазного юнака кілька років принижували, і лише його пере­мога в диспуті з десятьма богословами зробила Фому визнаним ученим.
Фома Аквінський поєднав ідеї грецького філософа Аристотеля з хрис­тиянським віровченням. Він створив власну систему християнської філосо­фії - «томізм», вона стала важливою частиною като­лицького богослов’я.

Тома Аквінський