Я чую серцем Лозову, що залізницею пульсує …

відомих людей

Маленьким і тихим було наше містечко в кінці XIX -

на почату XX сторіччя. Населене робітниками-залізничниками, бідними ремісниками, воно нічим особливим не відрізнялось від сотень таких же містечок Європейської частини Російської імперії, не мало особливих заслуг і давньої історії, бо тільки народжувалося.
На шляху до Півдня, до теплих Кримських берегів, людям часто потрапляла на очі скромна вивіска з написом „Лозова", яка висіла на фасаді вокзалу. А чудове, світле приміщення його, до речі, було одним із найкращих у своєму класі на території України. Спроектований він був у 1891 році харківським архітектором Загоскіним, який є автором багатьох будинків Харкова.

Найдавнішу згадку про Лозову, вкарбовану пером в історію,

залишив великий російський письменник Антон Павлович Чехов.
Читаємо рядки з його листа до сестри, написаного 7 квітня 1887 р. по дорозі в Таганрог: „В Харьков приезжаем в 9 часов. Умилительное прощание с исправником, генералом, прочими. Вагон почти пуст. Я и Волжский берем по длинному дивану и засыпаем. В 3 часа ночи просыпаюсь: мой сосед собирает вещи, чтобы уходить. Лозовая... Новая компания: помощник и контролер железной дороги. Контролер рассказывает, как Лозово-Севастопольская дорога украла у Азовской 300 вагонов и выкрасила их в свой цвет"...
Шлях письменника ще кілька разів проходив через Лозову, але вже на початку XX століття, в 1906-1907 рр., коли він купив собі в одному з сіл Південної України помістя. Можливо, під час однієї з поїздок він і почув розповідь, яка лягла в основу одного з його найкращих творів „Вишневий сад", адже були чутки, що ця п'єса „списана" з історії якогось лозівського поміщика.

повільно,
а потім все швидше застуко­тіли по рейках колеса пасажирського

поїзда.
Високий на зріст чоловік у чорному довгополому пальті раптом вискочив із дверей
вокзалу. Пробіг кілька кроків, розпачливо махнув рукою і зупинився. Надто пізно!..
Цим запам'яталась великому російському оперному співаку Федору Івановичу Шаляпіну
станція Лозова. Сюди він прибув, щоб зробити пересадку на потяг, який прямував до Криму.
Але, куштуючи смачні страви, які запропонували йому в пристанційному ресторані, забув
про час і спізнився. Іншого поїзда у той день не передбачалося, тож Федір Іванович вирішив
завітати до свого доброго знайомого, любителя народної пісні, який проживав у Панютиному.
До сусідньої станції він пішов по шпалах, пішки...

і режисер, у складі „Товариства українських
артистів" (під керівництвом акторів

Хмари і Никольської) гастролював у нашому містечку. Тут митець режисерував „Наталку-Полтавку"
І.Котляревського і виконував у цьому спектаклі роль виборного Макогоненка. „На виставі публіка вітала його, - згадує сучасник, - а після вистави вітання вилились в овації, публіка вимагала, щоб він ще й прочитав щось". Письменник погодився і прочитав шевченківські твори “Думи мої, думи" і „У Києві на Подолі".

В 1917

р., повертаючись із Криму в Москву, на перон Лозової ступила
поетеса Марина Цвєтаєва. Неспокійний то був час. У Петрограді
відбулася революція, яка сколихнула устояні віками традиції, розбудила
не тільки бажання бідняцької маси змінити на краще свою долю,
але й темні сили, сліпу ненависть і жорстокість. Поширювались
убивства і грабежі. Душу Марини Іванівни краяла тривога за
чоловіка, який, на її думку, за своїм характером, - самовідданий і
співчутливий, - не міг стояти осторонь, коли кривдили когось
слабкого і невинного. Він служив у 56-му піхотному полку в Москві,
але й до Півдня дійшли чутки про те, що антибільшовицьке повстання
полку було жорстоко придушене.
Поетеса купила газету .Южний край”, в якій повідомлялось, що озвірілі
солдати перебили тисячі юнкерів і офіцерів, які не захотіли здатися...
Поїзд рушив у невідомість, а перо поетеси все літало над білими аркушами записника, немовби заглушуючи безмежну тривогу люблячої душі. “Трое суток - ни с кем ни звука. Только с солдатами, купить газет... Кто-то, наконец: «Да что с Вами, барышня? Вы за всю дорогу куска хлеба не съели, с самой Лозовой с вами еду. Все смотрю и думаю: когда же наша барышня кушать начнут? Думаю,- за хлебом, нет, опять - в книжку писать.
Вы, что ж, к экзамену какому?..” Говорящий - мастеровой, черные глаза, как угли, чернобородый, что-то от ласкового Пугачова. Жутковат и приятен. Беседуем..."
Ці рядки лягли в основу її спогадів „Жовтень у вагоні".

Грудень 1918 p. Делегацiя нiмцiв їде до Москви. Ми її

пропустили.
…..
Хотiли вiдбити у Махна Павлоград, не ми,а  Павлоградський  полк.  
Так  вiн  пустив  козакiв  у Павлоград, та як узяв їх в кулемети...
…..
…В станцiї нас оточила маса павлоградцiв.  Вони  розмахували  бомбами  
i насiдали на нас. Нашi хлопцi теж розмахували бомбами. Кричали, що не
може бути, щоб свої  та  своїх  розстрiлювали.  Павлоградцiв  було  бiльше,
ми повернули їм заарештованих…
…..

Почали стрiляти... I десь далеко обiзвався чужий  удар...  
Махно  почав бити по Лозовiй, Махно наступає.
…..
Червона Армiя була вже близько... Десь гримiв її 
непереможний  крок... Ми отримали наказ покинути
Лозову... їдемо на Полтаву».

24 грудня. Лозова. Вечорiє. Я вийшов з вагона натоти в
котелок води. I тiльки пiдняв ричаг, як враз гориться все  стрiльбою...  Бомби,  кулемети, рушницi...
До зброї! ..»
…..

людиною, та оперної співачки, -
він, у неповні 18 років,

не закінчивши навчання,
вступив до лав Червоної Армії і зі зброєю в руках захищав владу Рад.
З-під його пера пізніше вийшли такі рядки:
Бронепоезда взвывают вдруг,
Стылый ветер грудью разрывая.
Бронепоезда идут на юг
Вдоль твоих перронов, Лозовая!..
Мчится полночь, бурая, как йод,
Номера дивизий называя, –
Это молодость моя встает
На твоих перронах, Лозовая!

часто знаходили своє відображення у літературі.

Влітку 1919

р. вступив до Червоної Армії і
майбутній письменник Валентин Катаєв,
автор відомих книг “Сын полка", “Белеет
парус одинокий". Він брав участь у боротьбі
з білогвардійцями, командуючи артилерій-
ською батареєю. Відзначився у бою під
Лозовою, про що згадував згодом.

Російський прозаїк Віктор Пєлєвін
у своєму творі “Чапаєв й Пустота"
бій на ст. Лозова зробив переломним
для світогляду головного героя
Петра Пустоти.

артисти Любов Орлова і Микола Крючков,
а також видатний український

кінорежисер і письменник
Олександр Петрович Довженко.

значення, що знайшло відображення у
військовій і мемуарній літературі.
Та,

коли гриміли гармати, не дрімали і музи.
У лютому 1942 р. кореспондент газети "Красная Звезда"
поет Євген Долматовський писав:
“В наступление пошла сила грозовая,
В битве яростной взята нами Лозовая".
На хвилях радіостанції "Радянська Україна" транслювалася
розповідь українського письменника Івана Ле про небачені руйнування,
які пережило наше місто в окупації. Ця ж радіостанції у серпні 1943 р.
передавала вірш Павла Тичини "За Харковом воскресне і Полтава”:
“Уже із Лозової й Павлограда Дніпро нам видно, любий наш Дніпро...”

країни.