Особа судді у римському приватному праві. адвокатура Виконала Б ігоцька Д іана

християнством, і третій раз - правом. З'явившись на сцені історії,

Рим об'єднав під своєю владою майже всю культуру і став синонімом світу.

Як Греція стоїть в історії символом свободи, так Рим -

символом порядку; Греція заповіла прийдешнім поколінням демократію та філософію в якості підстави особистої свободи - Рим залишив нам закони, традиції управління в якості фундаменту соціального порядку. Поєднати ці відмінні один від одного заповіти, гармонізувати їх плідне протистояння - це фундаментальне завдання державного мистецтва.

магістрати і принцепса приймали нові закони; правової корпус роc також

стрімко, як і сама Імперія, і завжди прагнув до нових меж. Освіта юристів, спостереження за діяльністю суддів, захист прав громадян вимагали надати законодавству таку стрункість і конкретність, які дозволили б йому стати впорядкованим доступним. І до тих пір, поки принципату, що не вдалося остаточно закріпитися в Римі, спочатку силою зброї, а потім силою звички, нове законодавство не знаходило повного визнання ні у мислителів, ні у практикуючих юристів. Другого і третього століть нової ери випала честь дати римським правом остаточне формулювання на Заході - досягнення, за своєю значимістю можна порівняти з формулюванням наукових і філоcовcких проблем, що мала місце в Стародавній Греції.

спра­ви, пов'язані із шкодою, заподіяною невиконанням міжнародних договорів та деякими

іншими подібними обставинами, розглядалися колегіальними суда­ми (у складі 3, 5, 7 осіб), так званими рекуператорними судами. Часто суд рекуператорів встановлювався договорами Риму з іншими державами.

для інших людей думку щодо їх вчинків.

Професійний суддя є посадовою

особою, наділеною виключними повноваженнями на здійснення правосуддя.

його канцелярії. Становище обвинуваченого враховується при визначенні судової процедури: сенаторів

могли засуджувати або сам імператор, або спеціальна колегія; з'являються спеціальні суди для придворних, вояків і духівництва; чиновники підлягають суду своїх начальників; створюється спеціальний суд для розгляду злочинів, вчинених рабами і колонами. Останнє слово при карному судочинстві належить імператору, що міг припинити карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре ім'я того засудженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitutio in integrium — інститут, відомий y приватному праві як анулювання угоди).

права);
неприпустимість винесення рішення на підставі свідчень одного свідка;
неприпустимість здійснення суду

у своїй власній справі;
неприпустимість повторного розгляду тієї ж самої справи.

Принципи римського судового процесу:

судити в будь-який час. Крім того, якщо в ході судового

слідства з'ясовувалось, що та чи інша сторона винна в кримінальному діянні (наприк­лад, підкуп свідка), рекуператорний суд міг застосувати і кримінальне покарання, що було неможливо для одноособового судді.

карне переслідування, звільнити від покарання, амністувати. Він міг поновити добре

ім'я того засудженого, котрий, на його думку, був цього гідний (restitutio in integrium — інститут, відомий y приватному праві як анулювання угоди).

не є суддями — advocati.

Адвока́т (від лат. advocates — прикликаний

від лат. advoco — запрошую) — юрист, що надає професійну правову допомогу громадянам та юридичним особам шляхом реалізації права в їх інтересах.

іспиту. Очолював колегію адвокатів її голова — primas. Судова установа,

до якої зараховувався адвокат, мала над ним дисциплінарну владу, тобто могла накладати штрафи, забороняти на якийсь час ведення справ, виключати зі списків. Від адвоката залежало, прийняти на себе ведення справи чи відмовитися від неї. Іноді суддя призначав стороні, що не знайшла собі захисника, адвоката від суду. Адвокат одержував гонорар (почесну винагороду) — «у межах справедливої помірності». Крім виступу в суді, адвокати складали для своїх клієнтів документи, ділові папери тощо.

той час вважалися зовсім різними інститутами. Римське право ясно вказало

на цю різницю, окресливши мету представництва. "... Та обставина, - йдеться в інституціях Юстиніана, - що від чужого імені не дозволялось ні позивати, ні відповідати на суді, спричиняла значну незручність, то люди почали судитися через повірених. Бо ж і хворобливість, і вік, і необхідність подорожі та багато інших причин часто заважають їм вести свої справи особисто". Введення інституту представництва було значним прогресивним кроком як у здійсненні судочинства, так і в напрямку створення адвокатури. Представником могла бути будь-яка особа, якій вірив довіритель. Від представника не вимагали знання законів.

особа, яка виконувала адвокатські функції, характеризувалася за певними критеріями, що

визначались відповідним менталітетом суспільства. Адвокатом найчастіше була особа, яка володіла знанням законів і була досвідчена у слові. Адвокат не обов'язково був професійним, але існував за рахунок оплати його праці клієнтами, тобто людьми, що запросили його для надання правової допомоги. Нерідко адвокатами на захист своїх друзів чи знайомих виступали досить знані в Римі люди. І нарешті адвокат діяв лише в інтересах клієнта, тобто особи, що запросила його для ведення справи.

зробили такі видатні історичні постаті Риму, як Цицерон, Юстиніан, Ульпіан

та інші.