Ф. М. Достоєвський

року в багатодітній сім'ї лікаря московської Маріїнської лікарні для бідних.

Батько письменника походив зі старовинного литовського роду і був сином священика, матір — із заможної купецької сім'ї. Ще в ранньому віці майбутній письменник відчув деспотичний характер батька і пізніше не любив згадувати про нього. В одній з чорнових нотаток до роману «Підліток» Достоєвський писав: «Є діти, які з дитинства вже замислюються над своєю сім'єю, з дитинства ображені неблаговидністю   батьків   своїх...»   Це письменник сказав про себе самого.
   Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом Михайлом. Їх об'єднували спільні зацікавлення, обидва вони рано прилучилися до літератури і часто обмінювалися враженнями від прочитаного. Почуття дружби та прихильності брати зберегли на все життя.

освіту у приватних пансіонах. Незабаром після смерті матері, навесні 1837

року, батько відвіз двох найстарших синів Михайла та Федора в Петербург для підготовки до вступу в Головне інженерне училище. Роки, проведені в училищі, були для  Достоєвського роками напруженого внутрішнього життя.
Окрім вивчення спеціальних предметів, він із захопленням займався словесністю, історією та малюванням, але особливу увагу приділяв читанню.
У 1839 році несподівано помирає батько,— за офіційною версією, від апоплексії. Проте, як стверджували, його вбили власні селяни-кріпаки. У цьому був переконаний і Федір Достоєвський. Саме тоді, за свідченням сучасників, з ним трапився перший приступ важкої хвороби — епілепсії.
У 1843 році Достоєвський закінчив училище і був зарахований на службу в Інженерний департамент, але через рік вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову суму відмовляється від спадкових прав на тульські маєтки, вирішивши розпочати нове життя — життя професійного письменника.

романом «Бідні люди», опублікованому в «Петербурзькому збірнику» (1846). У центрі

цього роману в листах — історія чистого,піднесеного кохання чиновника Макара Дєвушкіна та Вареньки Доброселової, розкрита з надзвичайною теплотою та ліризмом. Роман «Бідні люди» відкривав цілий цикл творів присвячених життю різних верств населення Петербурга: «Двійник» (1846), «Хазяйка» (1847), «Неточка Незванова»(1849).
Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду є повість «Білі ночі» (1848), головний герой якої живе у фантастичному світі, створеному власною уявою.
Навесні 1846 року Достоєвський познайомився з М. Петрашевським і незабаром став завсідником його «п'ятниць». На зібраннях, які відбувалися на квартирі Петрашевського,обговорювалися політичні, філософські та соціально-економічні питання.
У 1849 році Достоєвський як член гуртка Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. Проте цар відмінив свій указ і призначив письменнику покарання у виді чотирьох років каторжних робіт і вічну солдатчину. На каторзі письменник провів десять років, із них чотири — у в'язничних кайданах і ще шість — рядовим солдатом гарнізону поблизу монгольського кордону. Пережиті роздуми та муки він змалював у «Записках з мертвого дому» (1862), порівнявши їх зі стражданнями людини, похованої живцем і позбавленої особистості.

в Петербург. За час перебування в Сибіру він одружився із

Марією Ісаєвою, але цей шлюб виявився нещасливим: вона померла від туберкульозу в 1864 році.
Після повернення із Сибіру, був опублікований роман «Зневажені та скривджені» (1861), в основі сюжету якого лежать трагічні історії двох сімей: бідного дворянина Іхменєва та фабриканта-англійця Сміта, розорених та знедолених багатим авантюристом князем Валковським. Розробка теми «Зневажених та скривджених» була продовжена і чи не з найбільшою художньою силою втілена в романі «Злочин і кара» (1866) — в одному із найскладніших і найдовершеніших творів Достоєвського, навколо якого і по сьогодні тривають суперечки.
Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині Достоєвського стали романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедія особистості, біль за людину знаходять вияв у романі «Підліток» (1875).

своєю стенографісткою Анною Сніткіною, яка стала для нього по-справжньому близьким

і відданим другом. У тому ж році, щоб позбавитися кредиторів, сім'я Достоєвських надовго виїхала до Західної Європи, живучи в Німеччині, Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, після того, як письменникові вдалося частково сплатити борги, він зміг повернутися до Петербурга.
Останній роман Достоєвського «Брати Карамазови», над яким письменник працював останні два роки свого життя, став своєрідним підсумком його творчості, де з граничною повнотою та яскравістю окреслене все коло морально-етичних, філософських і соціальних питань, які хвилювали письменника.
Історію сім'ї Карамазових Достоєвський наче співвідносить зі сучасною йому історією світу, повсюди бачачи хаос, деградацію, цілковиту втрату моральних норм і духовних цінностей.
Федір Достоєвський помер 28 січня 1881 року від прогресуючої хвороби легень через кілька місяців після свого полум'яного виступу в пам'ять О. Пушкіна.

- це світ втрачених у великому місті маленьких людей, які

намагаються знайти своє місце під сонцем і зігрітися любов'ю. Незвичайні і такі життєві, неоднозначні і вчиняють часом незрозумілі вчинки, головні герої роману розкривають суть твору: сенс людського життя - в любові і всепрощення.

«Злочин і кара»

якого дозріває теорія злочину. Раскольников сам дуже бідний, він не може

сплатити не тільки навчання в університеті, але й власне проживання. Мати і сестра його теж бідні; незабаром він дізнається, що його сестра (Дуня Раскольникова) готова вийти заміж за людину, яку не любить, заради грошей, щоб допомогти своїй родині. Це було останньою краплею, і Раскольников здійснює навмисне вбивство старої лихварки і вимушене вбивство її сестри. Але Раскольников не може скористатися краденим, він ховає його. З цього часу починається жахливе життя злочинця. Тонкий психологізм, осмислення вчинку барвисто передані Достоєвським. В дія роману залучаються все нові і нові обличчя. Доля зіштовхує його з самотньою, заляканої, бідною дівчиною, в якій він знаходить споріднену душу і підтримку - Сонею Мармеладової, яка стала на шлях проституції. Також він знаходить підтримку в своєму другові, з яким він познайомився в університеті – Дмитро Разумихін, закоханого в його сестру Дуню Романівну Раскольнікову. Наприкінці Родіон, понівечений сумнівами, приходить до слідчого і зізнається у вбивстві. Раскольников так і не визнає за собою злочину; шкодує він лише про те, що так «безглуздо і глухо пропав», піддавшись власної слабкості. Цікаво відзначити, як Достоєвський протиставив Родіону Раскольнікову іншого «убивцю» - дворянина Свидригайлова. Дві людини-співрозмовники, два протилежних погляди на життя. Отруйник своєї дружини в кінці роману застрелився. А головний герой Раскольников, відбуваючи восьмирічний термін на каторзі, отримав взаємну любов Соні Мармеладової, яка, як дружина декабриста, послідувала услід за своїм коханим.

раскольніков

Санкт-Петербург в надії видати дочку за Лужина і облаштувати сімейне

життя.

Пульхерія Олександрівна

дівчина, що любить в свого брата до самопожертви. У боротьбі за

його щастя готова була піти на шлюб за розрахунком, але не змогла піти на зв'язок з Свидригайловим заради його порятунку. Виходить заміж за Разумихина, знайшовши в ньому щирого і люблячого чоловіка, істинного товариша свого брата.

Дуня раскольнікова

її своєю рабинею, зобов'язаної йому своїм становищем і благополуччям.Неприязнь до

Раскольнікова, бажання посварити його з родиною фундаментує спробу зганьбити Мармеладову, сфальсифікувати вчинену нібито їй крадіжку. 

Петро петровия лужин

щирий і безпосередній.
Дмитро Прокопович Разуміхін

безглузда жінка, яка пишається своїм батьком, походження якого взагалі не

відомо. 

Амалія Людвігівна (Іванівна) Ліппевехзель