Леонардо да вінчі- титан епохи відродження

Леонардо да Вінчі. Сила його розуму його геніальні наукові передбачення,

його чудові технічні винаходи, нарешті, його велике реалістичне мистецтво - усе це валило в здивування вже людей Ренесансу, схильних сприймати Леонардо як живе втілення того ідеалу всебічно розвитий особистості, про яке мріяли кращі з мислителів і письменників XV- XVI століть.

– раннього і високого Відродження. Він підсумовує багатий художній досвід

XV століття, і він закладає основи для мистецтва XVI століття. 

дійсність він сприймає вже по-іншому. Він шукає узагальнених форм, типових

рішень, ясної художньої мови. Його вже не задовольняє аналітичний реалізм XV століття, у якому інтерес до деталей нерідко затемнював головне.

більш глибоке розкриття внутрішнього світу людини, спрощення композиційного ладу заради

досягнення більшої монументальності, використання світлотіні з метою посилення життєвості образів, розробка реалістичного творчого методу і підведення під нього міцної теоретичної основи.

його реалізм знаменує більш високу ступень розвитку. І оскільки для

Леонардо процес художнього узагальнення є процесом глибоко свідомим, остільки він виступає прямим попередником усіх великих майстрів високого Відродження.

його захоплення природничими науками й інженерною справою перешкодили його плідності

в мистецтві. Однак анонімний біограф, його сучасник, указує, що Леонардо «мав чудові задуми, але створив небагато речей у фарбах, тому що, як говорять, ніколи не був задоволений собою». Це підтверджує і Вазарі, відповідно до якого перешкоди лежали в самій душі Леонардо – «найбільша і найнезвичніша, саме вона спонукувала його шукати переваги над досконалістю, так що кожний твір його сповільнювалося від надлишку бажань».

внутрішньо позбавлений якої-небудь святості. Перед нами усього лише юна мати,

що грає зі своєю дитиною. Вічна принадність і поезія материнства. У цьому нескінченне зачарування картини.

Леонардо – утверджує торжество нового мистецтва.
Зроблена погодженість усіх частин, що

створює міцно спаяне єдине ціле. Це ціле, тобто сукупність чотирьох фігур, обрису яких чудово зм'якшені світлотінню, утворить струнку піраміду, плавно і м'яко, у повній волі виростаючу перед нами. Поглядами і розташуванням усі фігури об'єднані нерозривно, і це об'єднання виконане чарівної гармонії, тому що навіть погляд ангела, звернений не до інших фігур, а до глядача, як би підсилює єдиний музичний акорд композиції. Погляд цей і посмішка, що ледве опромінює обличчя ангела, виконані глибокого і загадкового змісту.

добутків живопису всіх часів – дійшла до нас у напівзруйнованому

виді.
Цю композицію він писав на стіні трапезної міланського монастиря Санта Марія делле Граціє. Прагнучи до найбільшої барвистої виразності в стінописі, він зробив невдалі експерименти над фарбами і ґрунтом, що і викликало її швидке ушкодження. А потім довершили справа грубі реставрації і... солдати Бонапарта. Після захоплення Мілана французами в 1796 р. Трапезна була перетворена в стайню, випари кінського гною покрили живопис густою цвіллю, а солдати, що заходили в стайню, забавлялися, шпурляючи цеглинами в голови леонардівських фігур.

ідеалом краси для Леонардо: його ідеал скоріше проглядається в ангелі

з «Мадонною в скелях». Все ж таки Леонардо вважав Мону Лізу особливою людиною: вона зробила на нього настільки сильне враження, що він відмовився від інших вигідних пропозицій і протягом трьох років працював над її портретом. Портрет відбив своєрідний людський характер. Мона Ліза (скорочення від мадонна Ліза) була третьою дружиною флорентійського купця по імені Франческо ді Бартоломео делу Джокондо (звідси і вульгарна друга назва картини «Джоконда»).