Олесь Терентійович Гончар (1918 — 1995)

коли
хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці

Катеринослава (тепер
Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в Cлободу Суху
Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до
людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

як громадянина й
митця. До вступу в Харківський університет (1938)

він навчався в технікумі
журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській
газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар
присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

мріяв
потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді

не судилося збутися, але
через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами
Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

дуже
сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин

О. Гончар не
розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями,
сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для
майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так.
Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових
поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і
новел, передусім «Прапороносців».

правда, Олесь
Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля

гуде», завершує навчання в вузі
(Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає
трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим
виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947;
«Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними
преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі
хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел
(«Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта»
й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж
документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність
молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної
комсомолкою Лялею Убийвовк.

хмари»
(1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб

світився
вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх
взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) —
історико-революційній проблематиці.
Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в
тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті
людини, на проблемах незнищенності її.
Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор
«Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років.
Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя
зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі»
(1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на

роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його
тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два
десятиліття.

літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень
поетики

М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які
вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех,
кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до
шеститомного зібрання творів письменника.

Хілтон-хотелі,
розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому,

відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку
славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, —
окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара».
Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про
творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української
діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М.
Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла
Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як
«провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу»,
котрий своїми творами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого
міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику
перебудови...»

р., вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 р.

опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». Олесь Гончар у 1990 р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992—1993 років».

наші дні
оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію

протиборства
О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже
багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і
творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК
— в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що
письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з
приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася
на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася.

замовчування
пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому

1988
році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на
прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

України бринять у
художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них

симфонія драматичної
національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і
працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.
Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам
відкритості до їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи
глибоким національним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що
вона його здатна викликати.

ватру вуст –
Як Ви змогли понести крізь фронти,
Крізь морози фашистського

мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І про знамено людини – про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі

дивина
Живе, як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба

Дніпром роджена,
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем – він Вам квіти,
А Ви йому – усмішку із уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста.

очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно,

стопричинно,
Сміється українно – ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено

рівняє губи,
А молодість сміється в сто зубів –
Беззубі їй

не виб’ють білі зуби.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий,
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось – будем жити...

письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Помер письменник

14 липня 1995р.